«Бе-е!» — скомандував Граф і першим забрів у пахучі рядочки.
Чорно-сіро-руда хмара повільно розповзалася по зеленому степу. Після неї залишався тільки розрихлений копитцями пісок...
* * *
— Вода! Вода! — На подвір’я Марини прибіг мокрий як чорт виконроб бурової. — Вода! Є водичка, — уже тихо сказав він і знесилено сів просто на землю.
— Вода! — радісно крикнув Запорожний і вибіг з подвір’я.
Це було наче сигналом. Усі повставали із-за столів і кинулися до бурової. Швидко пішла Марина, а за нею Парамон, Матвій з Ганною і Ольга, Ілько з Танею і Чоботар з Дружиною.
— Вода! — лунало над хутором.
— Тепер врятуємо розсадник! — сміявся Парамон, обнімаючи щасливу Марину.
Із широкої свердловини бив пружний потік води. Пили з відер, з бляшаних консервних банок, просто набирали в жмені... Обливали одне одного, сміялися й плакали.
— Вода!
— Вода-а!
Юрба оточила бурильників, підхопила на руки й підкидала вгору.
— Ура-а!
— Вода-водиченька!
— Запорожного качати!
— Запорожного!
Качали Запорожного і Сторожука, генерала й Карагача...
— Ура-а!
Запорожний вискочив на риштування бурової:
— Спасибі вам, дорогі наші! — дякував бурильника м.
— Пийте на здоров’я! — сміялися хлопці. — Даруємо мам цей артезіан назавжди, Іване Трифоновичу, — сказав виконроб. — Прийміть наш робочий дарунок, щоб росли ваші ліси.
Виконроб, хоч і знав, що Запорожний уже не директор, чомусь звертався до нього.
Каїтан злився:
— Теж мені церемонія. Пообливалися водою і раді.
— Так, ми раді, Степане Стратоновичу, — Запорожний аж змінився на лиці. — А для вас це не радість?
Каїтан відвернувся.
— Спасибі вам за такий дорогий подарунок, — подякував Запорожний робітникам. — З вашого дозволу хотів би я подарувати цей колодязь... Марині Гомон... на щастя.
Всі заплескали в долоні. Марина витирала сльози:
— Не заслужила я такої честі.
— Заслужили, Марино. — Запорожний набрав повне відро води і подав їй. — І віднині будемо називати цей колодязь «Гомоном».
Марина вклонилася людям і з повним відром пішла до хутора.
— Куди ж ти, Марино?!
— Куди?!
— На розсадник... полити треба, хоч трошки...
На цьому й скінчилося Парамонове й Маринине весілля. Всі, хто лиш був на хуторі, брали відра, бідони, діжечки й носили воду на розсадник. Генералу Чоботарю і Запорожному дістався старий погнутий бідон, нести його було незручно, але Дмитро Корнійович не хотів поступитися місцем Ількові Сторожуку, який з усім взводом теж носив.
— Ти коли їдеш, Іване? — спитав Чоботар, поливаючи тендітні сіянці.
— Якщо візьмете, Дмитре Корнійовичу, то поїду з вами до аеродрому, а звідти доберуся вже до Кам’янки.
— Візьму, — пообіцяв Чоботар, — Не жаль залишати Степовий?
— Жаль, — зітхнув Іван.
— Я поговорю в обкомі про твою справу, — сказав Чоботар. — Думаю, що рішення облземвідділ прийняв не дуже мудре... У науці діяти наказами не можна. Мартинюк, звичайно, авторитет, але Вигдаров ще теж не сказав останнього слова...
— Я теж так думаю, Дмитре Корнійовичу. Я доводив, але мене не послухали.
— Мені Мірошник розповідав.
Сутеніло. Генерал подивився на годинник, сказав дружині:
— Лідочко, нам пора.
Коля Шаров виріс перед генералом, як з-під землі.
— Дозвольте звернутися, товаришу генерал!
— Що в тебе, Миколо?
— По секрету можна?
— Давай.
Шаров щось тихо сказав генералу, Чоботар знову поглянув на годинник:
— До двадцяти трьох дозволяю, обом... машину пришлю.
— Спасибі!
Запорожний з Ольгою винесли з хати речі. Розпрощався з нею на ганку і пішов до машини.
— Прощавайте, — Іван потиснув руку Карагачеві і Сторожуку. — Ви ж тримайтеся, друзі...
— Не забувай нас, Іване, — витирала сльози Марина.
— Не забуду...
Останні потиски рук, поцілунки... Від’їжджає машина.
«Де ж вона? Де Марта? — стукає в скронях. — Невже не побачу? Ніколи не побачу... Не почую більше отого її «здрастуй»...»
Марта з Сергієм стояли на кургані. Запорожний помітив їх, попросив зупинитись. До кургану було далеко. Іван помахав Марті рукою.
Вона й не ворухнулася, тільки ноги чомусь підкосилися, Сергій підтримав її.
— Що з тобою, Марто?
— Нічого...
— Ти зблідла, тобі погано?
— Мені... дуже добре... Не віриш? Я можу засміятися!
І Марта заплакала.
За джипом слалася руда хмара.