— Якого ти чорта отут сидиш?! — почув Каїтан грізний ІОлін окрик. — Задушитися можна в тій конурі. Давай мені машину, я поїду!
— Юлю, не гнівайся... Я маю тобі щось сказати...
— Машину! — крикнула Юля і зі злості жбурнула кудись свою сумку.
* * *
Катерина Власівна тихенько чиркнула сірником: п’ята година ранку. Такі ж оці ночі зимові довгі, що й не переспиш їх. Підклала в грубку дровець, підійшла до дверей, що вели в сусідню кімнату, — сплять. Певно, Іван скоро встане, сам нагріє молока і понесе Яринці: Одарка наказала, щоб перед світанням поїти молоком, тоді воно все буде як слід. Яринка легко переносила вагітність, і саме цілющому молоку приписувала це Одарка.
Відколи повернувся Іван з Овечого та одружився, то й хата стала веселішою. Іван поправився й помолодів, хоча сивина й нагадувала про пережите. Весілля справили тихе, негучне. Чекав Іван Мірошника й Колишева, але вони не приїхали. Випили по чарці, поспівали й розійшлися.
— Не весілля, а якесь збіговисько, — гнівалася Одарка. — Що вам, свахо, грошей жалко? Ні музик, ні начальства.
— То вже молодих питай, Одарко, їхня воля, — відказала Катерина.
Того вечора й перебралася Яринка до Запорожного. Остап Веремійович запріг коней і привіз придане. Одарка збила подушки, і вони лежали горою на возі, поскладала ковдри, всяку білизну, все це прикрила килимом, але так, щоб було видно, що везуть.
Івана призначили помічником лісничого, і він поступово втягнувся в звичну роботу: встане вранці та й у ліс. З села й не виїздив, бо на наради в район викликали лісничого, а для заступника завжди діло знайдеться. Лише Яринка знала, як переживав Іван перші місяці після повернення із Степового: все журився, чи встигли до морозів посадити заплановані ділянки, чи не пропав розсадник. А коли розповів йому лісничий, що вівці потравили молодий ліс на Овечому, то зібрався Іван їхати в Степовий. Ледве відмовила його Яринка:
— А яке тобі діло? Ну, пропало кілька гектарів, ще посадять.
— Кажуть, що багато пропало. Шкода.
— Не пущу! — Яринка була невблаганною. — Мало тобі дісталося на тому хуторі?
Запорожний не поїхав. Потім доходили до нього чутки, що в Степовий виїздила якась комісія, прокуратура вела слідство, але його не викликали. Може, не стільки уже там і тієї шкоди, як балакають? Іван написав листа професору Вигдарову. Відповідь отримав від Валі. Писала, що Василь Олександрович поїхав читати лекції в сільськогосподарську академію і весною обіцяв прибути, щоб далі провадити досліди. Мартинюк перебрав усе до своїх рук, і на ділянках Вигдарова наукові роботи припинено. Так швидко і буденно була розвіяна мрія Вигдарова. І в цьому Іван відчував свою вину, бо справді не мав права без офіційних рекомендацій впроваджувати на великих масивах не перевірений ще метод посадки лісу.
Після Овечого хутора Кам’янка здалася Іванові раєм: робота легка, бо промислових рубок не велося, а лише санітарні, нових площ під посадки відводилося мало, бо колгоспи своїми силами висаджували полезахисні смуги. Часу було вільного чимало, і Запорожний з Яринкою поринули в свій невеличкий затишний світ. Яринка розквітла після заміжжя, вся віддалася своєму вистражданому щастю. У вихідні дні ходили по лісі, лише для того, щоб бути поруч, щоб було менше хвилин у житті без нього. Вечорами; коли залишалася на педраді, — Іван чекав її біля школи, і це приносило стільки радості, що, мабуть, вистачило б на все село.
Яринка й не гадала, що Іван буде таким ніжним і уважним, що в нього знайдуться такі слова для неї, яких вона й не читала в романах. Коли вона сказала йому про свою вагітність, Іван цілував їй руки при матері, і просив:
— Ви ж дивіться тепер, мамо, за Яринкою...
Тільки одного не зносила Яринка: коли Іван починав згадувати Овечий хутір. Їй все здавалося, що він говорить про той степ, про піщані бурі, які засипали молоденькі ліси, а згадує Марту. І якось вона не втрималася:
— Скажи, Іване... ти любив її?
— Я любив тебе...
— Вона сказала, що жила з тобою і...
— То неправда.
— Поклянися мені... поклянися нашим майбутнім сином.
— Не буду, — сказав Іван, і чорна тінь наповзла на його обличчя. — Марта... вона така чиста...
— Не хочеш, боїшся? — тремтів Яринчин голос.
— Ти повинна мені вірити.
— А я не вірю, не вірю! — раптом розплакалася Яринка.
— Ну й не треба, — сказав Іван і вийшов на кухню.
Тепер він справді думав про Марту...
Тихо, наче кішка, підкралася до нього Яринка, обняла:
— Я не буду більше... Ніколи.