— Можна — я взую? — попросив білявий хлопчик і, не дочекавшись згоди, натягнув на босі ноженята черевики. Пройшовся по хаті і жалібно подивився на Джусуєва. — Скидати?
— Носи... А чим вас годують, Юрасику?
— Борщем і кашею, — хором відповіли хлопці.
— Чай дають, — тихо додав Юрасик, — з цукром...
Берику хотілося побути з сином на самоті, і він сказав йому:
— Давай пройдемося по селу.
— Я не піду без Ганнусі, — відповів Юрасик і взяв за руку карооку дівчину.
— Це ти — Ганнуся? — лише тепер він упізнав її. — Виросла як...
— А я вас зразу впізнала... Мама вас часто згадувала.
Усі троє походили вулицями села, підійшли до кооперації, але на дверях висів рудий замок. Хоч як намагався Берик втягнути в розмову сина, той мовчав. Узяв його за руку, але Юрасик висмикнув, ніби опікся.
— Юрасикові треба робити уроки, — нагадала Ганнуся. — Ви до нас ще прийдете?
Прийду, — непевно відповів Джусуєв. Потім він вийняв з кишені пачку грошей і подав дівчині. — Візьми, хай мама вам щось купить...
— Не треба, — відмовилася Ганнуся. — У нас є.
— Прошу тебе, візьми. Ганнусю.
— Нам не треба...
— А мені тато. Парамон купить коня, — похвалився Юрасик.
— Навіщо тобі кінь? — запитав Берик.
— Я буду їздити по степу на коні, бо я казах. У мене тато казах, і я буду казахом, мама казала... Джигітом.
Берик нічого не встиг сказати синові — Юрасик, не попрощавшись, побіг до інтернату.
— До побачення, — сказала Ганнуся і теж пішла.
Берик сховав гроші і побрів селом. Оглядався, аж поки не сховалася за поворотом старенька хата з новим черепичним дахом.
За селом шматочок фанери на стовпі цілився кудись у весняний степ: «На Ольвіопіль». Скільки кілометрів — не було написано, зрештою, на десять більше чи менше, не мало ніякого значення в цьому неміряному степу. Берик ще раз оглянувся на село, не знаючи, коли повернеться сюди. Він звик до ударів долі і мужньо зносив їх. Він витримав три полонянські роки, провал підпільної групи у німецькому таборі, розстріл і голод, поневіряння по розтерзаній повоєнній Європі і, може, вмер би вже п’ять разів, якби не жили в ньому прагнення до волі і надія, що повернеться колись до Марини й свого сина. І те, й те об’єднувало в собі слово «Батьківщина». Він до кінця виконав свій обов’язок перед нею. Батьківщина дала йому волю, за його повернення боролись її представники, велись дипломатичні переговори і посилалися ноти. Він був потрібний своїй Батьківщині, вона не забула свого солдата. Тільки на Овечому хуторі забули про нього...
Степ, ще встелений зеленим килимом трав, дихав весною на всі груди, бо знав, що незабаром пекуче сонце випалить ці трави, висушить, і йому буде тоді тяжко дихати. Раптом перед Бериком вдалині показалася юрта.
Юрта! його рідна юрта!
Степ і юрта... Берик не міг втямити, як він опинився в Казахстані, біля юрти свого батька — чабана Джусуя. Біля юрти струмився в небо стовпчик сизого диму і паслися коні. Берик побачив і кибитку, лиш овець не було видно. Берик побіг. Зараз кинеться до нього мати.
— Апа-а! Кимбати апа! [Дорога мамо!] — кричав Берик. — Я прийшов до тебе! Я...
Але мати не вибігла йому назустріч. Берик зупинився: замість юрти він побачив старе циганське шатро, двох жінок і двох чоловіків. Двоє коней паслися, осторонь, а третій — каштановий, з широкими грудьми, але худий, лежав, витягнувши спутані передні ноги. Старий циган підійшов до коня і оперезав його батогом. Кінь не поворухнувся.
— Навіщо б’єш?! — крикнув Берик.
Циган ще раз ударив, зміряв байдужим поглядом Джусуєва:
— Бо мій... Чому не вітаєшся і не питаєш, чи ми здорові?
— Здрастуйте, — сказав Берик. — Як ваше здоров’я?
Старий циган кинув батога і подав руку:
— Доброго дня. Ми всі здорові. Сідай. Будемо вечеряти. — Циган сказав щось молодій циганці, і та винесла з шатра килимка і простелила біля вогню. Старша, видно, дружина, насипала в миски пшоняної каші, звідкись узялися діти й посідали до вечері.
Потім усі закурили. Маленьке циганча теж зо два рази потягнуло материну люльку.
— Не треба дітям, — сказав Берик.
— Та воно ще дурне, мале, — відповів, циган. — Ти куди йдеш?
— Ще не знаю.
— Тоді нам по дорозі, — усміхнувся молодший.
— Ні, ми на ярмарок, — поправив старий. — Хочу отого чорта продати, — тицьнув люлькою на спутаного коня.
— Славний кінь, — похвалив Берик. — Я бачу... Навіщо продаєш?
— Вредний кінь, — зітхнув циган. — Два дишлі зламав — не хоче в упряжі ходити.
— Тікає?
— Ні.
— А навіщо спутав?
— Це йому, кара така: спутаний — не їсть. Гордий, щоб він здох... Тиждень тому купив на свою голову, а запрягти не можу. Продам.