Берик підійшов до коня, погладив довгогриву шию.
Очі в коня були сумні, на губах засохла піна, Берик витер її рукавом свого коверкотового плаща.
— Я розпутаю його, — і, не дочекавшись згоди, зняв пута. Кінь встав, стрепенувся і вткнувся теплою мордою в Берикові груди. Джусуев обняв коня за шию і сказав щось на незнайомій циганові мові. Потім Берик легенько вдарив коня по крупу і крикнув:
— Арту-уй! Арту-уй! — так кричав колись його дід на кінських перегонах.
Кінь рвучко підняв голову і вдарив копитом об землю.
— Я знаю, чому ти не можеш його запрягти, — сказав Берик цигану. — Це кавалерійський кінь. Він звик до сідла..
Берик вхопився руками за холку і вмить опинився на коні. Кінь, відчувши спритність вершника, нетерпляче перебирав ногами. Джусуев легенько натягнув повід і, доторкнувшись підборами кінських боків, крикнув уже знайоме:
— Артуй!
Кінь зірвався з місця і помчав степом. Берик пригнувся до витягнутої шиї коня, немов злився з ним. Дух перехопило Берику. Цей кінь повертав йому молодість, і оживав у Джусуєві голос його предків — степових джигітів. Берик перевів коня на рись і під’їхав до шатра, зліз з коня і поцілував його.
— Продай коня, — сказав Берик.
— Що будеш з ним робити?
— Не знаю, — відповів Джусуєв, згадавши сина: але навіщо йому, маленькому, кінь?
— Скільки дасиш? — перейшов на діловий тон циган.
— Скільки скажеш.
— Дай мені за нього, — прикидав циган, — дві тисячі... і за мороку... ще п’ятсот... — Циган подивився на дружину й додав: — І ще триста за те, що жаль мені з ним розлучатися... А щоб було... кругло, то давай три тисячі!.. і ще двісті на могорич.
Берик відрахував гроші і подав цигану.
— Двісті забери назад, — протягнув циган гроші, — треба ж торгуватися, хто ж так продає?..
Циган дав Берику стареньке рядно замість сідла:
— Щасливий їдь... Треба ж було поторгуватися, — все ще шкодував циган, — хто ж так купляє, ех... Слухай, давай поторгуємось? Скільки даєш?
— Мені треба їхати, — сказав Берик. — Дай мені якусь торбинку. А чемодана забери.
— Це можна. — Циган виніс з шатра смугасту рядняну торбину й подав Берику. — Ні, почекай. Торба теж грошей просить.
— Так я ж тобі даю чемодана, — розсміявся Джусуев.
— Торба дорожча. Скільки даєш на додачу?
— Ну, десять карбованців.
— Давай сорок, — циган ляснув долонею по руці Берика.
— Дванадцять, — відповів Берик.
Циган присів, розмахнувся і знову ляснув Берика по руці:
— Тридцять п’ять. Такої торби нема в світі. Ти поглянь, яка торба! Ти дивись, яка строчка.
— П’ятнадцять.
Циган розсердився і пішов за шатро, потім виглянув:
— Двадцять п’ять!
— Не дам, — сказав Берик. — Торба латана.
— А яка латка! Ти бачиш, яка латка? — знову підійшов циган.
— Двадцять п’ять!
— Ні, — циган трусив торбою перед Бериком, вивертав, заглядав усередину, кидав її під ноги Джусуєву, піднімав і знову тицяв у обличчя. — У цій торбі нічого не пропадає. В ній золото можна возити...
Довго ще сперечався циган, а коли зійшлися на двадцяти карбованцях, він обняв Берика.
— Умієш купляти. Бери торбу — грошей не треба. Щасливо їдь!
— І ви будьте щасливі. Може, зустрінемося. Довго будете в степах?
— Як вона скаже, — циган показав на дружину, і сльози навернулися йому на очі.
Берик узяв коня за вуздечку і пішов — циган проводжав його:
— Ми сюди приїздимо кожної весни... Тут перед війною стояв наш табір. Великий був табір, веселий... Тут нас застала війна... і наші хлопці пішли до військкомату... самі пішли, і мій син теж... Мати сказала йому, що коли скінчиться війна, щоб він першої ж весни прийшов сюди, ми чекатимемо його... Уже чотири весни ми приїздимо сюди... а... сина чогось нема...
Берик мовчки обняв старого цигана і сів на коня.
— Арту-уй!
Уже підвечір Берик під’їхав до аеродрому. По дорозі, що огинала його, мчали автомашини — кінчався для Берика степ. Кінчалася ця пригода, як сон. Треба було прощатися з конем. Берик поїхав до Овечого хутора: там він пустить коня.
Уже було за північ, коли вони натрапили на сонне степове джерельце. Берик відпустив коня пастися і, підстеливши плаща, заснув.
Він прокинувся на світанні. Коня не було. Берик приклав руркою долоні до рота, і понеслося по степу:
— Арту-уй!
Кінь вибіг з-за піщаного косогору і став перед Бериком.
— Спасибі тобі, — промовив Берик, дав коневі хліба, розділивши шматок навпіл, і пішов туди, звідки зривалися в синє небо сріблясті літаки.