А там, звісне діло, дітки з’являться. Хай би перше хлопчиком було. Назвали б його дідовим іменням — Трифоном. Був би на світі ще один Трифон Запорожний, який і колгосп у Кам’янці засновував, і ліси оті навкружні посадив і виростив. Найкращу балку люди, спасибі їм, Трифоновою назвали... Хай би був ще одна Трифон Запорожний, а той лежить собі під Варшавою — замість себе похоронну прислав... Скільки того люду вигибло, поки фашиста розбили... А як ішов на війну Трифон, то казав, що на місяць-два піде та й вернеться, бо там того діла на тиждень... Такий же розумний був, та не вгадав...
— Чого це ви, мамо, зажурилися? — чує Катерина.
Іванів голос, і обриваються її думки.
— Та все думаю, Ваню, як жити будеш...
— Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, — каже Іван.
— Це ж твій довоєнний. — Катерина кидається до шафи і виймає іншого. — Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...
Іван приміряє:
— Як на мене шитий... Піду я, мамо.
Катерина дає невеликого кошика:
— Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...
Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...
Дожила Катерина до радості...
* * *
Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому «універсалі», наче в президії — і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.
Івана чекали. Це він помітив ще на подвір’ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.
Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:
— Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, — Одарка трошки прибріхує, для годиться. — Сідай, Іване.
Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:
— Яринка вдома, Одарко Павлівно?
— Їй-богу, не знаю, — знову божиться Одарка, — чи вийшла куди, чи по господарству порається.
— Вдома, вдома, — вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка — в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.
— О! — здивувалася Одарка Павлівна. — Ти вдома? А я думала...
Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:
— Поговоримо, поки вони щось надумають.
Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:
— Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...
— З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!
— Та не для того питаю, — відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. — Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...
— То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...
— Як вернеться, тоді й балачка буде, — вирішила Одарка.
— Подобається він мені, мамо...
— То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.
— Не говори ти мені про нього...
— Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?
— Та ходив...
— А вчитель наш Петро Саливонович? Такий уже воспитаний, чистенький... Він би на колінах до нашого двору йшов...
— Нікого мені не треба. Я за Івана вийду.
— Якщо в Кам’янці буде чи в районі службу дадуть, то з богом, а в піски не пущу.
— Навіщо ж ти сказала, щоб прийшов сьогодні? Та ще й з хлібом? — Ярина з докором подивилася на матір. — Знаємо ж, що поїде.
Одарка хукнула на дзеркало, витерла і провела пальцем по другій брові.
— А то, доню, для людей, щоб знали, що ми з перебором. Дівка та на видноті, до якої женихи сватаються, а не та, що сама за поли хапає. — Одарка легенько підштовхнула дочку і відчинила двері. — Думала, вони п’ють, а тут і чарки не поналивані. Тату, чого ж ви не частуєте?
— Як же ми без вас? — підсунув Іван стільця Одарці.
— То я тобі кажу, Іване, — провадив далі Остап Веремійович, — що ти в наших лісах, вважай, виріс і твоє місце тут.
— Комусь же треба, Остапе Веремійовичу, на ті піски йти, — промовив Іван. — Якщо не зупинимо їх лісами, то через десять років пустеля до Дніпра дійде.
— Нема тим піскам зупину, — й собі додає Одарка, — поля засипають...
— Вчені, Остапе Веремійовичу, доводять, що там може рости ліс, — сказав Іван.
— То на папері у них росте, — махнув рукою Поливаний, — а нам з тобою треба яри та балки лісом засадити, бо вітрами несе наш чорнозем аж до шведів та води розмивають, гине земля, Йване.
— Може б, ви, тату, запитали, чого це до нас Іван Трифонович завітав? — натякнула батькові Одарка, наповнюючи чарки.
— Ага, — вдавано похопився Остап Веремійович, — чого ж це ти, Іване, прийшов?
Іван підвівся з-за столу, обсмикнув, наче гімнастерку, піджака і звернувся до Одарки:
— Прийшов, Одарко Павлівно, просити, щоб Яринка заміж вийшла за мене.
— Іване Трифоновичу! — тоненько вивела Одарка. — Та вона ще ж у нас хати не пересиділа, хай погуляє та...
— Діло житейське, — перебив дочку Поливаний. — Я не проти, але хай Яринка скаже...
Яринка кинула спідлоба сіру ласку на Івана і почала старанно розгладжувати на скатерці невидимі зморшки.
— Все ясно, — сказав Остап Веремійович, — Згодна.
— Чого це ви, тату, за неї розписуєтесь? — вела своє Одарка. — Вона ж і інститута вчительського закінчила, і сама вчить...
— Згодна я, — промовила Яринка.
— Вона згодна, — повторила Одарка, — Але в мене до тебе, Ваню, є вопрос: де ви жити будете, бо, кажуть, засилають тебе кудись у піски... А Яринка наша при школі, на службі.
— Якось буде.. То за ваше здоров’я, — підняв чарку Остап Веремійович.
Випили, тільки Одарка пригубила й скривилася, мовляв, ми до цього не звичні.
— Я, тату, мушу знати, як дочка моя житиме, — розтлумачувала Одарка Іванові, звертаючись до батька. — Завезуть її в ті степи на овечі вигони, та що ж воно за життя?
— Яринка може поки тут залишитися, — непевно сказав Іван.
— Іван буде приїздити, — посміливішала Ярина.
— На таке моєї згоди нема, — запишалася Одарка. — Чоловік буде наче командировочний. Якщо, Іване, тут залишишся, то хай вам бог помагає, а якщо, поїдеш, то...
— Я мушу їхати, Одарко Павлівно, — розвів руками Іван.
— То ми почекаємо, — відповіла Одарка. — А буде переміна, то скажеш... Пийте, пийте...
Остап Веремійович насупився:
— То за що ж тоді пити? Хай би побралися, а там видно було б.
— Нічого, тату, не видно, і вона мені ще хати не пересиділа, я вже казала.
Іван сподівався, що зараз щось скаже Ярина, але вона мовчала, опустивши очі, тільки здригалися інколи її бровенята.
— Тоді вибачайте, Одарко Павлівно, — Іван встав з-за столу.
— Ходи здоровий, — Одарка не затримувала гостя. — Вибачай, Іване Трифоновичу, але я не хочу, щоб моя дочка солом’яною вдовою по світі никала.
Іван вийшов з хати, за ним вибігла Ярина.