— Заодне і весілля справила б, — гукнула з-за брами котрась із доярок. — Он і жених появився! Дівчата, йдіть побачите!
Покидавши дійниці, дівчата вибігли з корівника: справді, біля конюшні дільничний міліціонер Милентій Магур запрягав коня в свою синю бідарку.
— А де ж це він ночував?
— Десь у скирті!
— У сільраді на столі! Такий соромливий, що вмиратиме й води не попросить.
— Настуню, йди, бо вже виїздить, то й не побачиш.
Та Милентій не поспішав. Коня запряг, а сам почав підкачувати (таки дістав насоса) різнокаліберні колеса синьої бідарки. Зрідка він поглядав на корівник, але не було поміж доярками Настуні. Все одно, дочекаюся, поклявся Милентій і помацав, чи є в нагрудній кишені гімнастерки чергове послання до Настуні. Цього листа Милентій вирішив вручити власноручно, бо пошта, як виявилося, не виправдала його сподівань. Стільки вже послано листів, а відповіді нема. В цьому, якого вже третій день носив з собою Милентій, було заявлено в категоричній формі, що настала пора дати Настуні відповідь на всі запитання і повідомити, чи згодна вона вийти заміж. Правда, Милентій слово «заміж» закреслив і дописав: «вийти на побачення за село».
Колеса вже аж дзвеніли, тому Милентій випустив з них повітря і заходився знову орудувати насосом. Нарешті показалася Настуня, скинула халата, помахала рукою дівчатам і вийшла з ферми. Милентій з жалем подивився на спущене колесо: хоча б встигнути наздогнати її.
Листа було вручено біля Сторожукової хати.
— Якщо будете мати час, то прочитаєте, — більше слів у запасі не знайшлося, і Милентій замовк.
Добре, — відказала Настуня і теж зарум’янилась.
Милентій вирішив запитати, чи одержала вона попередні листи, але, поки зібрався, Настуня була вже на подвір’ї, а заходити непрошеним він не наважився. «Нічого» — подумав Милентій, — запитаю її про все, коли прийде на побачення».
У хаті було незвично тихо. На лаві, звісивши ноги, сидів весь Сторожуковий взвод, не зводячи переляканих очей з матері, яка лежала на тапчані.
— Чого ти, мамо? — підійшла Настуня. Домучив мене таки, доню, — простогнала Тетяна.
— Хто?
— Батько твій... Хай уже кладе в могилу живою...
— А ми виїздимо! — повідомив Петрусь.
— Зараз тато машину приведе! — додав Василько.
— Навіщо машину, хто їде? — здивувалася Настуня.
— Батько їде, — підвелася з тапчана Тетяна, аж зчорніла від горя. — І нас хоче забрати.
— Куди?
— На якийсь Овечий хутір його посилають, лісником... Оце вивчився на мою голову, — журилася Тетяна. — Всеньку ніч проплакала, дочко, і зараз до пам’яті дійти не можу... хотіла ж гостей сьогодні покликати на зводини, думала вас у нову хату перевести, а він...
— А де батько? — спитала Настуня.
— У контору пішов машину просити, бо велено йому на місце прибути. — Тетяна, ламаючи руки, безцільно ходила по хаті. — Звик за війну по світах мандрувати, то й тепер всидіти не може. А куди ж я поїду з цими дітками дрібними?
За годину-другу вже всі Семидоли знали, що Ілько Сторожук зі своїм взводом виїздить із села.
— От дурний чоловік, що не зробить, то півтора людського...
— Пішов Ілько в начальники, хе-хе...
— Так і не поживе Тетяна в новій хаті...
— Зате чоловік тепер при образуванії...
— Міг би бригадиром бути, а так...
Все це чув Ілько, повертаючись з контори, та тривожило його інше: а що, коли справді відмовиться Тетяна їхати?
Ні, треба діяти рішуче — забрати дітей і пожитки та й у дорогу. Настуня хай залишиться, якось і сама переб’ється, не маленька. Може, й заміж вийде, то хай уже самі хату ставлять.
Голова колгоспу Гнат Чупрун щиро пошкодував, що втрачає такого доброго чоловіка:
— Думали тебе, Ільку, бригадиром призначити, а ти, значить, їдеш...
— Треба, — сказав Ілько.
— Дзвонив мені Мірошник, — похитав головою Чупрун, — щоб забезпечити тебе продуктами на перший час... Все виписано, можеш забирати... А може, відмовишся, бо з твоїм взводом тяжко буде...
— Не відмовлюсь, — сказав Ілько. — Таке положеніє... Райком посилає.
На Ільковому подвір’ї юрмилися люди. Думав, що Тетяна вже й речі зібрала, а вона миски на столах розставляє. На Ілька й не поглянула.
— Машина скоро прийде, — промовив Сторожук, йдучи в хату за дружиною.
— Що це ви, тату, надумали? — спитала Настуня, розливаючи в пляшки вишняк.
— Не я, а райком партії, — відповів Ілько. — Мірошник мене посилає, розумієш? І якщо мене посилає партія, то я повинен їхати не тільки на Овечий хутір, а й на край світу... Це ще у вас в комсомолі можна дебати влаштовувати, а в партії — не положено.
— Може, я, Ільку, з дітьми пізніше приїду? — почала здаватися Тетяна. — Хто ж нас там чекає?
— Райком партії наказа послав у лісництво, що я приїжджаю з усім взводом, значить, ждуть, — заперечив Сторожук. — А за тобою ніколи мені буде приїздити... Всю ніч тобі розтлумачував, Таню, а ти наче несвідома... Тут таке діло виходить: якщо я, к приміру, комуніст, то й моя дружина... майже партійна... Поїдемо, а тут Настуня залишиться.
На подвір’ї раптом заграла гармошка.
— З музикою випроводжають, — крізь сльози промочила Тетяна і так подивилася на Ілька, що він зрозумів: і на край світу поїде з ним Таня.
* * *
Уже дві години Милентій, заховавши бідарку у вибалку, чекав Настуню. Час від часу вилазив на двоколку і, приклавши руку до лоба, вдивлявся на дорогу, що вела із села. Та Настуня не з’являлася. Місце схованки було всіяне недокурками, трава витоптана. Милентій все частіше вилазив на бідарку і завмирав у позі старшого із васнецовських «Богатирів». На білявому виду Милентія вже з’явилися перші ознаки винесеного смертного вироку. Його він сприйняв як розплату за свій зріст, неотесаність і несміливість. А якщо хочете, то й за нахальство. Бо треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб з такою фізіономією добиватися прихильності Настуні — найкращої дівчини в Семидолах. В Ольвіопольському районі. В усій області і, взагалі, в усьому світі.
Милентій уже вдесяте перебирав у пам’яті кожний рядок свого листа до Настуні і раптом захолов, похитнувся, аж заскреготали непорушні сталеві ресори бідарки: по-перше, він не написав, о котрій годині чекатиме її, а по-друге (треба-ж бути таким бовдуром!), не сказав, де чекатиме. «Вийди на побачення за село», — написано в листі, то вона може куди хочеш піти: до річки, до вітряка, на цвинтар, на Рубченківський шлях, до Чумацької криниці, до старої цегельні, одне слово, на всі чотири сторони. А він сидить у цьому вибалку і жде. Серце Милентієве стиснулося від болю: треба негайно їхати і шукати Настуню. Милентій оглянувся — кінь пасся собі аж під горою. Щоб не гаяти часу, Милентій схопив бідарку за голоблі і потягнув до коня.
По тасьмах, по дорогах і ярах синьою птицею літала бідарка. Щоразу, коли Милентій бачив чиюсь далеку постать, загорялася у нього іскорка надії і згасала — Настуні не було. І тоді Милентій пішов на останній,, рішучий крок: повернув до Сторожукової хати. Треба, нарешті, все з’ясувати, просто підійти до неї і запитати: любиш мене? Або сказати: я кохаю тебе.
А може, все-таки краще написати?
Милентій зупинив коня в тихенькому завулку, дістав з планшета аркуш паперу і почав шукати ручку. Він витягнув її разом з конвертиком із нагрудної кишені гімнастерки. Подивився на нього і обімлів: це був лист, який він написав Настуні. Що ж він вручив їй? Холодний піт виступив на Милентієвому чолі.
* * *
Вибравши хвилинку, Настуня прошмигнула в свою комірчину і дістала Милентієвого листа. Вона отримувала їх багато, цих чудернацьких, з безліччю закреслених слів, послань. Але читати їх було приємно: відчувала, що вона небайдужа цьому соромливому велетню, мабуть, саме ця його соромливість і подобалася їй, і ще те, як він дивився завжди на неї — замиловано і ніжно.
Кілька разів пробувала Настуня відповісти йому, але кожного разу, коли схилялася над аркушем, їй хотілося написати не «Милентій», а «Роман». І вона виводила це ім’я огризком синього хімічного олівця на чому попало: на Милентієвих листах, на підвіконні або на розмальованих інеєм шибках...