Всім скажу, що дружиною його стала...
— Хочеш цим врятуватися від Данила? — посміхнулася Марина.
— Щоб не приставав.
— Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...
— Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.
— Діждешся, — заспокоїла Марина.
— А чого його викликали?
— На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.
— Давайте зараз! — схопилася з полу Яринка. — Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!
* * *
Максим з батьком поралися біля розпашника — ставили нову полегшену раму з кутового заліза, — так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.
— О-о, — протягнув Максим, — це ти?
— -Я.
— Впізнав тебе, — подав руку Максим.
Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:
— Хочу Яринці наш ліс показати.
— Можна з вами? — вихопився Максим і поглянув на батька.
— Я буду рада, — сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.
— Забіжу на розсадник та й прийду до вас, — пообіцяла Марина.
Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.
— Дивись, дивись, — захоплено говорив Максим, — оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...
— Хто?
— Я й Марта...
— Видно, в неї легка рука, — промовила Яринка.
— Легка...
— І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, — пригадала Яринка.
— То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. — Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.
— Подарував? — перепитала вона.
— Ми з ним посадили, — відповів, наче хотів перебрати й на себе його провину.
— Більше нічого їй не дарував? — Яринка пильно глянула на Максима. — Ти мені про все скажи.
— Я не знаю, — Максим знизав плечима, але відчув, що розповість їй про все, що було, що передумав, що знав і чув і що сам, може, вигадав, коли охоплювала його ревність.
— Він любить її? — шукала собі спільника Яринка.
— Вона закохана в нього, — це вже свій біль викладав перед дівчиною Максим.
Потім довго йшли мовчки до піщаного кургану, думаючи кожен про себе.
— Якщо ти любиш його, то залишайся тут, — рятував своє кохання Максим, — бо забере вона Запорожного.
— Ти її теж любиш, Максиме?
— Що з того? Що я для неї? — повернувся до Яринки, мовляв, поглянь, який я нікчемний, довготелесий, хіба вона може покохати такого. Він уявив себе поруч з Іваном чи Сергієм Кортуновим, який з’явився оце зараз тут перед ним в офіцерській формі із золотими погонами, і сказав: — Я ніщо для неї.
— Не можна себе принижувати, — відповіла йому на це Яринка, — і любов свою треба завойовувати, розумієш?
— Ні.
— Боротися за неї, — це вже говорила для себе.
— Я не знаю, як боротися за любов, — зітхнув Максим. Як?
— Я теж не знаю, — призналася Ярина.
На кургані стояла Ганнуся, вся її постать подалася вперед,, ніби вона мала от-от злетіти. Руки її були щільно притиснуті до стегон, голова високо піднята. Вітер її путався в її густому волоссі і шматував коротеньку сукеньку. Ганнуся вже довго стояла тут, але кораблі не з'являлися, і моря не було. Дивно, бо вчора припливали до кургану кораблі з вітрилами... І, якби вона постояла ще трохи, то могла б навіть зійти на палубу голубого корабля, але треба було йти додому, і пароплав щез у степу...
Максим з Яринкою вийшли на курган, але Ганнуся не чула їхніх кроків. Тоді Максим підійшов і затулив їй руками очі. Дівчина здригнулася, але не вирвалася, не крикнула: було приємно, що чиїсь добрі, шорсткі, холоднуваті долоні лежали на повіках.
— Хто, хто, вгадай! — розсміялася Яринка.
— Максим, — сказала Ганнуся.
— Як ти впізнала? — здивувався Максим.
— Я знала, що ти прийдеш, — промовила Ганнуся.
— Чаклунка! — трохи розгубився Максим. — Звідки ж ти знала?
— Я хотіла, щоб ти прийшов і побачив кораблі.
— Які кораблі? — спитала Яринка.
— Великі...
— Вигадуєш? — мов зачарований дивився на Ганнусю Максим.
— Ні, я бачу. Пливуть, пливуть! — показала рукою Ганнуся. — Бачите?!
— Бачу, — сказала Яринка.
— І я бачу, — повторив Максим, дивлячись на нерухомі зелені хвилі молоденьких лісів.
...Парамон, як і обіцяв, прийшов увечері. Думав заметати Марину саму, але де там! Юрасик, зладнавши два стільчики, випробовував трактора, бо гуркоту була повна хата, а Марина з дівчатами розвішувала білі фіранки на вікнах. Давно продумані і завчені на ці відвідини Парамонові слова втрачали свій смисл, і довелося йому знову починати з дальніх підступів.
— Ну й спека ж сьогодні...
— Спасу нема...
— Іван Трифонович ще не приїхав?
— Пора б уже йому бути...
— Як там на буровій?
— Нема води...
— От горе...
— Може, повечеряєте, Парамоне?
— Спасибі, я вже... Хотів би я з вами поговорити, Марино, — нарешті зважився Парамон, коли Ганнуся з Яринкою вийшли знімати білизну.
— Говори.
— На самоті хотів би... Може, вийдете?
— Добре, — помовчавши, погодилася Марина.
— То я чекатиму біля колодязя.
— Чекай.
Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...
Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:
— Я скоро повернуся.
— Куди ж так пізно, мамо?
— Треба мені, — розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.
Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.
— На збори йдеш? — запитала Ганнуся.
— Ні... Яринко, проведи мене, — попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.
— Ви чимось стривожені, Марино? — вдивлялася в зажурене обличчя жінки.
— Ой стривожена, Яринко, — повільно вийшла за ворота. — Якби ж хто зупинив мене...
— Куди ж ви йдете?
— Не знаю: може, до погибелі, а може, до... — та й не доказала.
— Я не знаю, чим зарадити вашому горю...
— Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...
— Ч-чого? — не розуміла Яринка.
— Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...
— Ви, певно, любите його, Марино...
— Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, — втішала себе. — Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .
— Ідіть! — сказала Яринка. — Поки цвіт не пооблітав...
* * *
Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.
А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?
Яринка повільно пішла до подвір’я Заклунних. У хаті світилося. «Прийти запитати чи заглянути у вікно?» — роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.
Вийшла Марта.
— Заходь.
— Іван приїхав?
— Ні.
— Пробач.
— Я тобі покажу, де він живе, — Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.
— Сідай. Ті двері... забиті...