— Звичайно... Але не думай, що надовго, — застеріг Мірошник.
— Ні, — відповів Іван, — уже звідти не поїду нікуди... Одружусь, Романе Олексійовичу, та й житиму... На весілля приїдеш?
— Приїду, — пообіцяв Мірошник. — Машину дати?
— Емтеесівською поїду.
— Ти, Іване, тримайся... розумієш? — Мірошник обняв за плечі Запорожного і провів до дверей. Раптом пролунав різкий телефонний дзвінок. — Слухаю... Добрий день, Антоне Григоровичу...
Дзвонив секретар обкому партії по сільському господарству, зрозумів Іван. Телефонна трубка резонувала, і всю розмову було чути, хоч і прикривався рукою Мірошник.
— Ти що ж, у ліберали записався? — заповнював кімнату владний голос.
— Чому?
— Що це за рішення?
— Ми все зважили...
— Мені доповідали, як ви зважили... Розвели великодню балачку! Як дійде у верхи, то... гнати його з партії треба... Щоб завтра був у мене.
— В обком викликають, — пояснив Мірошник, сподіваючись, що Запорожний нічого не зрозумів з цієї розмови.
Іван мовчки вийшов. Півторатонка стояла біля райкому.
— На Овечий, — наказав Іван шоферу.
— Єсть! — клацнув той підборами старих черевиків. — Чого ж ви в кузов полізли, товаришу директор?
— Давай, — вдарив Іван рукою по кабіні.
Степ бив пружним вітром в Іванові груди, його безмежжя й м’який пастельний присмерк заспокоювали Запорожного, згладжуючи гостроту пережитого за,ці кілька годин. Добре, що скінчилося так, заспокоював вкрадливий смиренний голосочок, що раптом озвався з глибини свідомості. Могло ж бути гірше, якби виключили з партії і віддали до суду. Голосочок поступово втрачав смиренність і ставав дедалі упевненішим: ти працював чесно, ти не втік із цих пісків, коли було тяжко, ти багато зробив. Тебе не оцінили, не зрозуміли, ти опинився в лещатах між Мартинюком і Вигдаровим, тебе жорстоко покарали ті, хто сам повинен відповідати за ці майбутні і сущі нині ліси... Кидай цей дикий степ, голосочок уже торжествував, їдь до своїх старих замріяних подніпровських лісів, де ще є сліди твого батька й твої, на тебе чекає твоя любов; а тут хай спробують інші, хай переживуть години розпачу, власного безсилля перед сонцем, вітрами й піском. Ти маєш право на спокій. Досить. Ниють твої рани, терзають душу спомином і гіркотою нездійсненої мрії винищувачі, що злітають у небо, вони сняться тобі щоночі, і вранці в тебе болять руки, наче ти весь час тримав штурвал...
Ти добре зробив, хвалить голосочок, сказавши Мірошнику, що поїдеш у Кам’янку. Догану через рік знімуть, все забудеться, і прийдуть нові радощі. Не журися, Запорожний!
Смиренний голосочок, зробивши своє, тихенько вкублився на дні стривоженої Іванової душі.
З пітьми виповз освітлений повним місяцем піщаний курган. Уночі він здавався вищим, ніж був насправді. Іван згадав, як уперше видиралися вони з Марино по його крутому схилу. Вона тягнула Івана за руку і так вперто йшла, наче за вершиною кургану мав початої для неї новий світ. Люди чогось завше прагнуть хоч трохи піднятися над рівниною, протоптують стежки на горби і кургани, мандрують по горах і, ризикуючи життям, підкорюють неприступні гірські перевали й вершини. Івана теж охоплювала пристрасть до висоти, ні з чим не зрівнянне відчуття лету й простору. Його суть він найповніше відчував у бою, коли йшлося про життя і смерть. У ті хвилини не думалось про себе, звичайний, інстинктивний страх зникав, поступаючись місцем холодному тактичному розрахунку, залізній витримці військового льотчика, за плечима якого була рідна земля і доля народу. Запорожного ніколи не полишало це високе почуття, і для нього був незабутній день, коли йому, пораненому, вручили партійний квиток на аеродромі, і лише тоді поклали його санітари на носилки.
— Ви завоювали право стати комуністом своєю відданістю і кров’ю, — сказав тоді Запорожному комісар ескадрильї, — у вас буде багато орденів, але партійний квиток — один. Це, Запорожний, не нагорода, а суть вашого життя й боротьби. Пам’ятайте про це завжди: в радості й у важкі часи.
І Запорожний пам’ятав про це завжди. Він десятки разів ризикував життям, виручаючи своїх друзів, і вони не роздумували ніколи, якщо потрапляв у біду він...
Зараз уже не потрібно ризикувати життям, підтверджуючи цим вірність своїй партії, тепер інші часи, але треба залишитися і в цих буднях таким, як ти був, Запорожний, у бою, зберегти оту високість духу. Так думав Іван, вдивляючись у знайомі обриси степу. Мабуть, цей степ і глибінь нічного неба настроювали Запорожного на таку душевну патетику — думалося про велике.
Уже світало, коли Запорожний добрався до хати Заклунних. Біля ганку стояло відро з водою, а на поренчатах висів білий рушник. «Марта», — подумав Іван і з насолодою вмився. Потім скинув свій запорошений одяг і в самих трусах довго ходив по подвір’ю, збиваючи ногами краплинки роси на вижухлій траві Треба було б новий паркан зробити Ользі, подумав, а то заносить піском. Потім набрав води і полив обидві Мартині ялинки. Виросли як! Колись червоні стрічки, якими пов’язала Марта ялинки, тепер стали сірими, і це було неприємно. Іван зірвав їх і повісив на стовпчик ганку. Рука ковзнула по зарубках. Іван подивився на «свою». Мотоцикл у Матвія Карагача він виграв, але більше зарубок не буде...
Іван сполоснув ноги і стомлено витягнувся на ліжку. Чисте, холодне простирадло відмежувало його від духоти ночі: можна поспати зо три години, вирішив Іван. Може, приїде Каїтан, треба передати йому справи, а потім уже попрощатися... Паркан треба було б зробити Ользі... Над степом поплив гуркіт — рано полетіли хлопці...
Іван не чув, як тихенько скрипнули двері, що вели до Мартиної кімнати, не бачив, як протиснулася у вузьку щілину (бо сундук заважав) Марта в самій сорочці, з палючими, якимись напівбожевільними очима. Вона сіла на краєчку ліжка і довго дивилася на засмагле і серйозне уві сні обличчя Івана. Такий вигляд, певно, надавав йому шрам, пересікши брову. Марта кінчиками пальців доторкнулася до чола, й Іван розплющив очі. Мабуть, він подумав, що це сон, бо знову заплющив повіки, але це тривало тільки мить, — Марта впала йому на груди, і він відчув усе її тіло. Палкими поцілунками вона покрила його щоки, підборіддя, груди, наче боялася, що його хтось забере від неї зараз і назавжди.
— Здрастуй, — тихо прошептала Марта. Це просте, звичне слово могла так промовити лиш вона, вкладаючи в нього і радість зустрічі, і печаль, і надію. Це слово було наче їхнім паролем, тільки їм двом воно могло замінити безкінечні розмови. — Здрастуй...
Все це сталося так раптово, що Іван і не опам’ятався, як Марта опинилася під простирадлом, він бачив тільки її оголені кругленькі груденята і відчайдушні очі.
— Марто? Що ти? — Він не мав сили відштовхнути її від себе. — Марто!
— Я хочу бути твоєю... чуєш?.. Я люблю тебе... Ти мій... Я люблю, — виплутувалися слова з розпущених кіс.
Дурний півень стрибав у вікно, намагаючись втриматись на підвіконні і з цієї висоти проспівати свою пісню. Марта здригнулася з переляку. Іван зірвався з ліжка і, наче по сигналу тривоги, вмить одягнувся і розчинив двері. Марта й не поворухнулася — лежала в збитій білій сорочці, з розкиданими по подушці косами і з ненавистю дивилася на Запорожного.
— Ти... ти... гидуєш? Так? Ти не хочеш мене? — вона ткнулась лицем у подушку й тихо заплакала.
— Марто, не треба... Ти ж зрозумій, моя дівчино. — Іван схилився над Мартою і погладив мокру від сліз щоку.
Марта не обернулася.
— Я люблю тебе, Іване... Я не можу без тебе... Я хочу бути з тобою... Я. тобі народжу сина, я... — говорила в глуху стіну...
— Марто, не треба про це... Ти ж усе знаєш... У мене є Ярина...
— Нема! — Марта, прикриваючись простирадлом, зіскочила з ліжка. — Я вигнала її звідси, і вона не повернеться до тебе! Не повернеться!
— Як вигнала, коли? Вона була тут? — не вірив своїм вухам Запорожний.
— Була, — обпалила недобрим поглядом.
— Де ж вона?
— Поїхала... Вона говорила, що вагітна від тебе... І я сказала, що вагітна...