— Ви що, подуріли? — Іван навіть спробував усміхнутися. — З ким вона приїздила?
— Сама, верхи... Що мені робити, Іване? — з мукою дивилася на Запорожного. — Що мені робити, скажи!
— Іди до своєї кімнати, поки мати не прокинулася. Дівчисько.
Марта відкинула розпущену косу і відступилась од нього.
— Може, ти ще колись пошкодуєш, — сказала і швидка щезла за дверима.
* * *
Не хотіла Марина справляти ніякого весілля — не молоді ж вони з Парамоном, навіщо людям очі зривати.
А Парамон — на своєму:
— Хочу, Марино, щоб цей день запам’ятався нам, бо довго чекав його. А крім того, пообіцяв, що Лідію Миколаївну покличу з генералом...
— Коли пообіцяв?
— Як у гостях був.
— Хіба приїдуть?
— Попрошу машину в Запорожного і привезу. Сусідів покличемо.
— Добре, Парамоне, — погодилася Марина.
Ні, не думала Марина, що доведеться їй пережити третє весілля. Почують люди — здивуються: хто подумав би? Не вітряна ж якась, а тиха, скромна Марина, з вічно сумними очима, уже третього причарувала. Ну, люди поговорять-поговорять та й звикнуть, а що скаже Ганнуся? Це найбільше тривожило Марину, бо не маленька ж. Вирішила нічого не таїти перед дочкою.
— До нас, Ганнусю, — сказала вранці, заплітаючи їй косу, — перейде жити... Парамон...
— Отой жовтоокий? — байдуже запитала Ганнуся. — А в нього що, хата розвалилася?
— Ні... Він... ну... ми хочемо одружитися...
— Він буде твоїм чоловіком? — спитала Ганнуся.
— Хочу, щоб ви батька мали, важко нам, — зітхнула Марина. — Він добрий, не зобидить...
— А якщо мій тато повернеться? — спливла давня надія.
— Не повернеться вже, Ганнусю. Ніколи... — Марина пригорнула до себе дочку, і Ганнуся, вткнувшись носиком у теплі материні груди, тихо заплакала. — Не треба плакати, бо весь день буде в сльозах...
— Не буду, мамо, — поцілувала матір в щоку, і Марина сприйняла це, як доччину згоду і прощення.
У хату зайшов заклопотаний, як завше, Ілько Сторожук.
— Запорожний просив, щоб прийшла, Марино, — подав руку господині, Ганнусі і, переконавшись, що більше вітатися ні з ким, заховав її в кишеню.
— Я зараз, Ільку, — накинула хустку Марина. Вже на вулиці спитала: — Що там було в райкомі?
— Розкаже...
Іван сидів у кімнатці бухгалтера і щось писав. Привітавшись з Мариною, підсунув їй свого стільця, бо їх всього було два, а сам сів на підвіконні.
— Що ж, уся парторганізація зібралася? — зажурена посмішка з’явилася на обличчі Запорожного.
— Протокола писати? — Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.
— Не треба, Ільку Гнатовичу, — відповів Запорожний. — Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов’язків директора лісгоспу і... винесено догану...
— Що-о?! — вихопилося в Марини.
— Га? — думав Ілько, що не дочув.
— Як же це? За що, Іване Трифоновичу?
— Я вам розкажу...
* * *
Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:
— Вас, Степане Стратоновичу, — сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, — призначено директором Степового лісгоспу...
— Не розумію, — розгубився Каїтан. — Мене? За що?
— Вас. Замість Запорожного, — підтвердив начальник. — Є така думка...
— Але я... У мене сім’я і взагалі... Я не можу... виправдати довір’я, — нарешті знайшов аргумент Каїтан.
— Виправдаєте, — сказав начальник. — Скільки вам треба часу, щоб зібратися?
— Володимире Карповичу, — дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, — я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...
— Там ви теж будете під моїм керівництвом, — заспокоїв його Володимир Карпович. — Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...
— Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...
— Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. — Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.
Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити. Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.
Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.
Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...
Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати духівницю.
Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров’я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками — аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум’янець.
Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з’явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:
— Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...
Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.
— З одужанням, — чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. — Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.
На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.
Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.
— Підклав ти, Запорожний, мені свиню, — сказав Каїтан, обходячи посадки. — Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...
Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.
— Молодці, — похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.
— Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, — сказав Запорожний.
— Хто це придумав? — поцікавився Каїтан.
— Матвій Карагач, — показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.
— Та що ви, — махнув рукою Карагач, — я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.
— Треба написати про цей розпашник у міністерство, — занотовував щось у блокноті Каїтан, — хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.
— Пробачте, Степане Стратоновичу, — відповів Запорожний, — але я виїжджаю звідси... І так засидівся.
— Так, так, — промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. — Коли ж їдеш?