— ...але час ставить перед нами нові завдання, і ми повинні знайти шляхи для їх виконання. Вихід є лише один — це достроково завершити сівбу. Я переконаний у цьому і готовий до кінця відстоювати свою точку зору...
— Розказуйте, Харитоне Костьовичу, — відірвався від якихось зведень Мірошник.
— Прочитайте, там все написано, — зауважив Пересувко.
Мірошник прочитав, потім мовчки закурив і запитав:
— Ви теж переконані, що Запорожний спеціально забрав чабана, щоб вівці знищили посадки лісу?
— Це думка товариша Каїтана, — пояснив Пересувко. — Запорожний вважає, що його незаслужено звільнено з роботи, і мстить товаришу Каїтану.
— До вас товариш Лобан, — увійшла секретарка.
— Просіть, — відповів Мірошник.
Лобан привітався і поклав перед Мірошником гранки статті.
— Хочу порадитися з вами, Романе Олексійовичу.
Мірошник прочитав статтю, відклав її і подивився на Лобана:
— Ви що, серйозно?
— Цілком. Запорожний повівся як шкурник, кар’єрист і злочинець, — проголосив Лобан. — У вас інша думка, Романе Олексійовичу?
— Інша. Те, що сталося в Степовому, — просто фатальний випадок.
— Можна розцінювати й так, — погодився Пересувко, — хоча...
— Дивна класифікація, — буркнув Лобан. — Якщо ми... приховаємо цей кричущий факт — нас не зрозуміють, Романе Олексійовичу. Як редактор і член бюро я змушений буду інформувати відповідні органи... Запорожний — теж мій..: друг, але істина дорожча.
— Я зрозумів ваш натяк, Петре Петровичу, — знову закурив Мірошник, — але рубати з плеча я не буду.. Ми не маємо права бездоказово звинувачувати комуністів у злочинах, яких вони не зробили.
— Вам мало цих доказів? — показав на гранки Лобан. — Я хотів би послухати думку прокурора. Що ви скажете, Харитоне Костьовичу?
— Воно, звичайно, факт є, але... — довго підбирав слова Пересувко: як би це сказать так, щоб підтримати і Мірошника, і Лобана? — Але ми не можемо довести, що шкоду заподіяно свідомо.
— Так що — не друкувати? — встав Лобан.
— Думаю, що ні, — відповів Мірошник. — Я не можу собі уявити, щоб Запорожний пішов на таке. Не можу!
Лобан забрав гранки і демонстративно вийшов: якщо заборонять друкувати цей викривальний матеріал в районі, думав Петро Петрович, то є й інші газети. Стаття буде надрукована, хоче цього Мірошник чи ні. Відступати Лобану нікуди і особливо тепер, перед наступною районною партійною конференцією. Побачимо, чи рекомендуватимуть ще Мірошника на першого секретар я, а може... Про це Лобан думав і вдень, і вночі: може, оберуть його першим? Деякі товариші в області знають Лобанову принциповість, і така думка вже виникала не раз. Ця історія в Степовому могла відіграти свою роль перед конференцією. Лобан пішов у редакцію і замовив розмову з секретарем обкому Антоном Григоровичем.
— Так що будемо робити? — порушив мовчання Пересувко.
— Я викличу в райком Запорожного і поговорю з ним, — відповів Мірошник, — а ви продовжуйте розслідування.
Лобан з вікна кабінету покликав Пересувка, коли той проходив повз редакцію.
— Зайдіть, Харитоне Костьовичу.
Пересувко навшпиньках пройшов по скрипучій підлозі і сів у крісло:
— Сказав, що сам з ним поговорить...
— Вони, здається, добалакаються, — хитнув головою , Лобан. — Я розмовляв з Антоном Григоровичем.
— Що сказав? — насторожився Пересувко.
— Ситуація ускладнюється, — щось приховував Лобан. — Але ми не будемо мовчати.
Пересувко кивнув головою.
— Я можу постраждати, але проти своєї совісті не піду, — запевнив когось Лобан. — І в Мірошника на побігеньках не буду... Дивіться і ви, Харитоне Костьовичу, по всі ці діла вас не обминуть.
— Які діла? — не второпав Пересувко.
— Мірошник покриває розкрадачів народного добра, чи ви забули історію з Настею Сторожук? Не забули? От і добре. Тепер він хоче виправдати свого дружка Запорожного... Але, я гадаю, — зробив відкриття Лопай, — що ніхто не має права порушувати закони. Це моя особиста думка, і я буду її відстоювати... до кінця, а ви?
— Я теж, — сказав Пересувко. — Я проти закону не піду.
— Ви вже пішли, — кинув Лобан. — Злодії розгулюють на волі, бо так хоче Мірошник. Тепер знищено сотні гектарів лісу, і знову винних нема. Вас по голівці не погладять.
— Що ж, що ж мені робити? — відвисла щелепа в Пересувка. — Петре Петровичу, ви розумієте моє становище?
— Не можна мовчати. Ви повинні написати заяву до «нікому про всі порушення соціалістичної законності, які допущені за вказівками Мірошника. І не бійтеся нічого: пишіть про факти — висновки зроблять без вас. А після конференції побачимо, хто буде на коні, а хто під конем. — Лобан загадково посміхнувся, що означало, певно, що він уже сидів у сідлі. — Не виключена можливість, що прийде інший секретар... Майте це на увазі... Товариш Колишев... хворіє часто... Думаю, що ви, Харитоне Костьовичу, теж справилися б на цій посаді...
— Та що ви, Петре Петровичу? — злякано оглянувся Пересувко.
— Події треба спрямовувати, — проголосив чергову сентенцію Лобан, — а не плентатися в їхньому хвості. Це моя особиста думка... Ідіть і пишіть.
Пересувко навшпиньках вийшов.
Лобан поклав гранки статті й пояснення в конверт, старанно заклеїв і написав: «Комісії партійного контролю при обкомі партії».
* * *
Тяжка задума огорнула Мірошника: це ж просто неймовірно, щоб Запорожний свідомо пішов на таке. Невже не розуміє цього Каїтан? Чому сумнівається Лобан і хитрує Пересувко? Мірошник подзвонив Колишеву:
— Зайди, будь ласка, Дмитре Андрійовичу.
Колишев, глухо кашляючи, зайшов до кабінету.
— Знову температура, напевно, — доторкнувся рукою до чола.
— Лікуватися тобі треба, Дмитре.
— Ніколи...
— Були у мене Пересувко і Лобан...
— Про Запорожного говорили? — спитав Колишев. — Вчора приходили й до мене.
— Що ти їм порадив?
— Прокурору породив виконувати чесно свої обов’язки, а того... послав, — признався Колишев, а після додав: — Інтелігентно... То ж не стаття, а... наклеп. Він звинувачує Запорожного у злісному, продуманому зриві постанови уряду. Це безглуздя! Він же працював там на Овечому як проклятий, а Лобан пише, наволоч!
— Спокійніше, Дмитре Андрійовичу.
— Не можу! Я звик говорити все, що думаю, так заведено у нас, шахтарів, і так мене вчить партія, — закашлявся Колишев. — А Лобан — кар’єрист і... наклепник. Це він писав на тебе анонімки і ще писатиме... Я знаю, куди він мітить, але комуністи знають ціну цьому демагогу. Провалять на конференції, аж загуде.
Треба викликати Запорожного, — сказав Мірошник і замовив Кам’янку, — Доброго здоров’я, товаришу Чупрун. Мірошник говорить. Я просив би передати Запорожному, щоб приїхав у райком... Чому не може?.. Тоді привітайте від мене і Дмитра Андрійовича. — Мірошник поклав трубку. — Завтра весілля в Запорожного...
— З ким він одружується?
— З Яринкою. Старої любові й іржа не їсть, Дмитре.
— А твою з’їла, — сказав Колишев. — Чи ще ні?
— Доїдає, — всміхнувся Роман Олексійович. — Листа отримав від Олени.
— Невже?
— Уяви собі.
— Що ж вона хоче?