Вона була красива. (У тебе, мабуть, підсічена нога. Я тебе вилікую.)
Вона врятувала мені життя і народила сина... (У тебе в гриві реп’яхи...)
Тепер вона не моя. (Я нагодую тебе, Артуй...)
Ми не можемо бути разом. І в цьому ніхто з нас не винен.
Я хотів поїхати звідси, щоб ніколи не бачити її. Але не зміг. Не відпустили мене син і спогади. Я хочу побачити її, а вже після поїду. Я ходив поблизу її хати вночі, але зайти не наважувався, бо не знаю, чи вона хоче бачити мене. Може, я сьогодні піду до неї, Артуй. Ми підемо вдвох з тобою, бо мене запросив у гості її чоловік.
...Берик Джусуєв під’їхав до Марининої хати, прив’язав коня до плоту й зупинився перед низенькими сінешніми дверима. На них був намальований крейдою білий кінь з вершником і підписано: «Джигіт Юрко Джусуєв».
* * *
Каїтанове обличчя витягнулося., окуляри сповзли з лоба на звичне місце, він прочитав ще раз папірця й спитав Запорожного:
— Доконали?
— Хто? — не зрозумів Іван.
— Ті, хто послав тебе сюди.
— Я сам приїхав, Степане Стратоновичу.
— Спокутувати гріх? — Каїтан ретельно протирав скельця.
— У мене їх не більше, ніж в інших, — усміхнувся Запорожний.
— Справді підеш лісничим? — все ще не вірив Каїтан.
— Там же написано.
— Ну давай, — Каїтан заховав папірця. — Мені патріоти зараз отак потрібні... План завалив, зима йде, люди розбігаються. Скоро й до мене комісію надішлють.
— Щось у вас настрій не дуже, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний.
— Який настрій? — махнув рукою Каїтан. — Хворий. Мартинюк з одного боку їсть, дружина з другого.
Запорожний хотів було завести розмову про Каїтанову доповідну записку, але, подивившись на страдницький вираз його обличчя, змовчав.
— Що ж, влаштовуйся, а потім уже про справи поговоримо. Кімнату дам, — пообіцяв Каїтан.
— Я в Ольги Заклунної поселюся, а там побачимо, — відповів Запорожний.
Ольга дуже зраділа, що Іван житиме в неї: не так сумно буде. У кімнаті все було так, як він залишив. Тільки на стіні висіла стара скрипка діда Опанаса.
Ще помітив Іван, що на Мартиному стовпчику не було нових зарубок. Торік, напевно, забула, а цієї осені не було її на хуторі. Весь вечір розповідала Ольга про лісгоспівські новини, тільки про дочку ні слова, наче й не було її ніколи.
— А як Марта? — все ж запитав Іван.
— Працює, — неохоче відказала Ольга. — Навіщо тобі чужий клопіт?
Іван відчув за цією байдужістю докір йому за не таку вже й щасливу доччину долю. Та помилився.
— Така вже рада Марта, що вирвалася звідси, — аж повеселішала раптом Ольга. — Добре їй... Усе офіцери та генерали... Сергій на машині привозить її до мене.
— Заміж не збирається?
— Ти ж нікого не питав, коли одружувався... Казали, що син у тебе.
— Михайлик... Хто казав?
— Марта... Тепер уже маєш про кого думати, — похитала головою Ольга, а потім знову про дочку: — Не впізнав би ти її...
— Упізнав би...
— А ти постарів, Іване, — звела ще одну стіну між ним і Мартою.
— Постарів, — погодився Запорожний.
Обом чомусь стало незручно.
Ілько Сторожук голосно привітався і кинувся обіймати Івана.
— Таню, диви, хто приїхав! — вигукував Ілько, повертаючи Запорожного на всі боки, щоб Тетяна переконалася, що це справді він.
— Ти, Ільку, наче маленький, — присоромила чоловіка Тетяна і церемонно подала руку Запорожному.
— Добре, що приїхав, — ляскав своєю єдиною рукою по коліні Сторожук, — бо не дає мені життя Каїтан...
— Та що ти, Ільку, одразу про роботу? — втрутилася Тетяна.
— Перепрошую, — сказав Ілько, — але що я можу зробити, коли в мене таке положеніє. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо... Хоче Каїтан послати тебе на Вигонівське лісництво.
— Боже мій, — зітхнула Ольга, — в таку далину.
— І я йому кажу, — вів далі Сторожук, — а він своєї.
— Поїду, Ільку Гнатовичу, на Вигонівське, — промовив Запорожний. — Місця знайомі. Там хоч збудували якусь хату?
— Є маленька, а робітників машинами возимо, бо там же такі піски! Подує вітер — хоч пропадай.
Ольга заходилася готувати вечерю, але Тетяна запросила:
— До нас ходімо.
Довелося погодитися. Сторожуки вже мешкали в невеличкому фабричному будиночку, їх кілька завезли в новостворені лісгоспи області. Доклала рук до нього Тетяна — стояв він, як лялечка, чепурний, з пофарбованими віконницями. У хаті теж було чисто й затишно. Взвод Сторожуків порідшав, бо старші були в інтернаті. Господарювала в хаті Настуня.
— Моя старшенька, — відрекомендував дочку Івану. — Знайомтеся.
— Настуня, — тихо промовила дівчина, ховаючи усміх в синіх-синіх очах.
— Запорожний Іван.
— Я про вас чула... Тато розказував.
— І я про вас чув... У гості приїхали, Настуню?
— Ні, назавжди...
— Буду хату продавати в Семидолах, — сказав Ілько, — бо, видно, доведеться мені, Йване, в цих лісах віку доживати...
— Уже ми звикли, — додала Тетяна.
— Робочий чоловік швидко звикає до нового місця, бо йому ніколи сумувати, — розставляв Ілько чарочки.
— Та ти б і на полюсі прижився, — сказала Тетяна.
— Так треба ж комусь цю нашу жизнь будувати, як кажуть... Думав я колись, що найкраща робота — це сіяти хліб, — розмірковував Ілько. — Красива робота, душевна... Ліс почав садити — теж робота красива. Тяжка, але при ній людина доброю стає... Якби мені та ще обидві руки, то...
— Для тебе, Ільку, всяка робота красива. Сідайте вже до столу, — запросила Тетяна.
— Хочу випити за твоє здоров’я, Іване Трифоновичу, — підняв чарку Ілько, — за те, що повернувся, бо не кожний зважиться знову пройти по тій дорозі, яку ти обрав для себе...
— То забагато сказано про мене, Ільку Гнатовичу, — заперечив Іван. — Я не знаю, чи повернувся б, якби не дід Опанас Заклунний... Він покликав мене, і я мушу пройти цю дорогу, щоб чесно дивитися людям у вічі... Перед ним я, мабуть, буду у вічному боргу, як перед цією землею.
— Тату, хто це Опанас Заклунний? — тихо спитала Настуня.
— Вважай, дочко, народ, — промовив Ілько, — так я розумію...
Вулицею проїхала машина, лиш мати помітила, як здригнулася Настуня, виглянула у вікно і заспокоїла дочку:
— Не він...
* * *
Він мав приїхати сьогодні.
Тиждень тому Мірошник побачив її на фермі й сказав:
— Наступної неділі я приїду до тебе, Настуню. Мені треба поговорити з тобою... Можна приїхати?
— Про що нам говорити, Романе Олексійовичу?
— Про все.
На цьому їхня розмова закінчилася, бо підійшов голова колгоспу й покликав Мірошника до телефону.
Настуня рахувала не дні, а години. Що принесе їй ця зустріч? І взагалі, навіщо вона? Ще тієї, останньої, не може забути Настуня, коли побачила його з дочкою. Варя здалася їй дуже схожою на Мірошника, і Настуня всміхнулася, уявивши себе в ролі сердитої мачухи. Лізуть в голову різні дурні думки...
За три дні до неділі Настуня побілила всередині хату, випрала рушники й фіранки: думає одне, а робить інше...
Чекала.
Сьогодні п’ятниця — приїде через два дні... Коли б швидше минали вони...
Ой Романе-Романочку, не гай мене до раночку...
Він говоритиме, що любить її.
Що вона відповість йому?
Певно, він приїде ввечері, щоб не так бачили люди...
Треба приготувати вечерю.
Ні, вона не зможе розмовляти з ним.
Вона скаже йому правду. Скаже, що стомилася від своїх думок про нього, від свого кохання.
У п’ятницю ввечері Милентій Магур зважився переступити поріг Настуниної хати і мовчки, наче повістку до суду, вручив чергове послання:
«Настуню, я люблю тебе. Буду чекати в клубі до 23.00. А потім поїду виконувати бойове завдання з село Райки. М. М.»
Післязавтра мав приїхати ВІН.
Настуня одягнулася й пішла до клубу. До виїзду на бойове завдання ще залишалося дві години, і Милентій сидів у читальні. Вона викликала, його на вулицю і спитала: