— Ти знаєш, де хутір Овечий?
— Так точно! Лісгосп Степовий.
— Ти зможеш мене взавтра відвезти туди, Милентію?
— Так точно! Коли приїхати?
— Вранці.
* * *
Маленький старий замочок висів на дверях Сторожукової хати. Мірошник поїхав на ферму, доярок уже не було.
— Ви не знаєте, де Настя? — запитав сторожа.
— До батька поїхали ще вчора. З Милентієм...
Мірошник зрозумів, усе...
* * *
У хаті ясно світилася зелена гасова лампа, але Джусуєв нічого не побачив, крім великих темних очей Марини. З кожним його кроком вони збільшувалися, і, поки він дійшов до середини хати, — уже нічого не бачив, ніби потрапив у нічну темінь.
Потім він чув, як тихо зойкнула Марина, цей стогін вивів Берика з темряви.
Марина стояла перед ним, склавши руки на грудях. Ледь тремтіли кутики її рота.
— Добрий вечір, — прошепотів Джусуєв і скинув шапку.
— Вечір добрий, — відповів Парамон. — Сідайте в нашій хаті.
А Марина мовчала.
— Спасибі, — сказав Джусуєв і поклав шапку на лаву.
А Марина мовчала.
— Роздягайтеся, — знову голос Парамона, бо Джусуєв його не бачив.
Не зводячи погляду з Марини, Берик скинув піджака. Здавалося, він боявся відвернутися, щоб вона не зникла, як привид.
— Прийшов, — Марина впала на груди Джусуєва.
Парамон цього не бачив: голова опускалася все нижче й нижче, важко лежали на колінах руки, і чорна тінь від його постаті слалася по долівці. Потім вона повільно поповзла по стіні аж до стелі й промовила:
— Я той... піду дам сіна теляті.
Парамон зачинив двері і, хитаючись, вийшов на подвір’я. Зривався вітер, у степу вже тоненько голосили піски, похропував прив’язаний кінь. Чого це я вийшов, подумав Парамон, відчуваючи, як студеніє його тіло. Ага, треба дати сіна теляті. Він підійшов до низенького стіжка, насмикав оберемок колючого сухого бур’яну і приніс у хлів — теля й не поворухнулося. Очі поступово почали звикати до темряви, і крізь відчинені двері Парамон побачив сіру завісу неба й коня.
По садочку ходжу,
Кониченька воджу,
Через рідну няньку Нежонатий ходжу...
пригадалася пісня, яку співали минулої суботи, коли діти приїхали з інтернату. Марина була весела й рада, що зібралися всі, співала і сміялася, неначе хотіла цим сміхом відігнати смуток, що вже обступав її з усіх боків.
— А до Юрасика приїздив тато, — сказала Ганнуся.
— Він привіз мені костюма, тільки великого, — і Юрасик дістав з торби обнову. — А ти казала, мамо, що його вбили... А я йому сказав, що у мене є тато Парамон.
Сталося те, чого найбільше боявся Парамон.
Він знав, що на хутір приходив Берик Джусуєв, що не захотів зустрітися з Мариною, отже, зрозумів, що нема йому сюди вороття, — тішив себе Парамон. Мало що могло статися в житті! Зрештою, Марина — не його законна жона, а Парамон розписаний з нею в загсі... І Джусуєв правильно вчинив, що не захотів руйнувати їхнього щастя... Сказано, третій зайвий... Їдь собі, чоловіче, у свої краї та й шукай своєї долі, як шукав її Парамон. Тільки не літай поза хмарами, бо можеш пройти повз своє щастя, яке було поруч. (Хіба не сватався я, дурний Парамон, до Марти? А Марини й не помічав...)
Марина теж не згадувала про Джусуєва, і Парамон не заводив розмови про нього: жили — ніби нічого й не сталося. (У домі безнадійно хворого не говорять про смерть). Але над ними вже нависла тривога, страшна своєю невідворотністю.
І ось Марина взяла тремтячими руками синенький костюм Юрасика і крізь сльози:
— Він живий... живий...
— Він сказав, що прийде знову, — сказала Ганнуся.
— А я від нього втік! Я сказав, що тато Парамон купить мені коня і я буду джигітом. — Юрасик заглянув у вічі Парамону:— Купиш?
— Куплю.
Більше й не згадували того вечора про Джусуєва, хоча всі відчували, що він є, що присутній тут. Навіть Юрасик принишк, а лягаючи спати, запитав:
— Хіба може бути в мене два тата?
Йому ніхто не відповів.
Потім Парамон побачив Джусуєва, коли його привіз директор радгоспу до чабанів. Вони познайомилися, і Парамон, не виказуючи своєї розгубленості, як чемний господар запросив його в гості...
Тепер Парамон сидів у хліві, палив цигарку за цигаркою і не міг дати ради своїм думкам. Мабуть, не може бути людина завжди щасливою. Все влаштовано на білому світі так, щоб перемежовувалося щастя з горем, добро зі злом, аби людина, борючись за краще, сама ставала кращою. Адже і Парамон став кращим, він і сам колись не знав, який він. Він трохи хвалькуватий і, можна зізнатися собі, легковажний чоловік, бо до війни, к приміру, на жодній роботі довго не тримався, і вдома особливого ладу не було, і до дружини ставився якось байдуже. Одне слово, не знав Парамон ціни своєму життю. Війна багато дечого навчила Парамона. Повоював, пережив багато і думати про життя став ширше і про себе теж. Інша справа, що це не впадало в око: Парамон був, Парамоном і зостався, думали люди і не знали, що ходив уже по землі на своїх пружинистих ногах не жовтоокий, лисуватий хутірський джигіт, а окрилений коханням Парамон Чарій — лицар і трудар.
Усе, що було кращого в Парамонові, наче вилилося на поверхню разом з любов’ю до Марини, і лиш тоді це помітили люди. Коли він повертався разом з нею з роботи, то йому хотілося, щоб їх бачив увесь його полк, дивізія, увесь світ. Парамон сам дивувався, як багато він, виявляється, знав ніжних і прекрасних слів, коли розмовляв з Мариною. Він і не думав, що може бути таким батьком для її дітей...
Невже це відійде тепер назавжди і Марина згасить його запізнілу любов?
Скільки він уже сидить у цьому холодному хліві? Годину, дві чи рік? Не кличуть Парамона до хати. Забули про нього... Ні, він не хоче сидіти в хліві. Це принижує його.
Парамон, не оглядаючись на освітлені вікна своєї хати, вийшов на вулицю. Хотілося припасти до шибки і подивитися, що там роблять вони. Але гордий Парамон не зупинився.
Раптом хтось кинув його на освітлені фари, заскрипіли гальма.
— Ти чого швендяєш п’яний? — крикнув шофер. — Ледве під машину не втрапив!
— Я — не п’яний, — промовив Парамон, — я — нещасний...
— Тоді пробач, — серйозно сказав шофер. — Скажи, нещасний, де живе Іван Запорожний?
— Он там, де ялинки ростуть, — показав Парамон на освітлену хату Заклунної.
«Навіщо я сказав, що нещасний? — повернувся Парамон на свій хутір, на свою вулицю. — Вона любить мене, любить!»
— Я — щасливий! — крикнув Парамон вслід машині. — Чуєш, ти!
Він підбіг до своєї хати. Певно, Марина давно вже шукає його...
І раптом перед Парамоном майнула велика чорна тінь.
— Артуй! — почув Парамон гортанний голос вершника.
Кінь став дибки, перелетів через паркан і помчав у степ.
* * *
— Іване, спиш? — постукав Мірошник у двері.
— Ні, — Іван вийшов на ганок, — Романе Олексійовичу! Яким вітром?
Вони зайшли в кімнату.
— Ти можеш зробити мені одну послугу? — запитав Мірошник.
— Звичайно, — Запорожний швидко взув чоботи. — Що треба?
— До Сторожука повинна була приїхати Настуня...
— Я бачив її, — сказав Іван.
— Попроси, щоб прийшла сюди... Я чекатиму... Скажи, що дуже прошу.
— Зараз вона буде тут. — Запорожний вийшов з хати.
Мірошник поглянув на годинник: чверть на дванадцяту. Добре, що він встиг добратися ще до півночі, бо пізніше, мабуть, не наважився б потурбувати Настуню і мучився б до ранку зі своєю невисказаною надією. Він уже простив їй те, що вона поїхала із Семидолів, аби лиш не зустрітися з ним. Він знаходив виправдання всім її вчинкам і словам. Просто склалися так обставини, що вона змушена була поїхати, не дочекавшись його.
Тепер вона повинна буде вислухати його і відповісти «так» чи «ні».
Тік-так, тік-так — ходики на стіні.
«Тільки так... тільки так», — вчувається Роману.