Ми скинули швидкість, обережно підлетіли і приземлилися на скелі недалеко від пляжу. Шторм пройшов на південь від нас, але періодичні спалахи блискавки і віддалені вогні рухомих островів усе ще виднілися на горизонті. Над нами сяйво зірок ще не приглушувалося світлом Пристані, що розташувалася одразу за найближчим схилом. Повітря тут було тепліше, і вітерець приніс аромат саду. Ми склали килимок і поспішили натягнути свої костюми арлекінів. Майк поклав лазерну ручку і коштовності у кишеню.
— А це для чого? — поцікавився я, коли ми ховали наплічник і килим-літун під великим валуном.
— Ось це? — перепитав Майк, похитуючи на пальцях намисто з Ренесанса. — Це валюта на випадок, якщо ми вестимемо переговори про послуги.
— Послуги?
— Послуги, — повторив Майк. — Жіночі щедроти. Втіху для втомленого космічного подорожнього. Невеличкий трах для тебе, пацан.
— А, — протягнув я, натягаючи маску та ковпак блазня. У темряві тихо задзеленчали балабончики.
— Пішли, — сказав Майк, — а то пропустимо гулянку.
Я кивнув і послідував за ним. Із бряжчанням, повз каміння та чагарі, ми просувалися до заманливого світла.
Я сиджу тут під сонцем і чекаю. Не зовсім зрозуміло, чого саме. Від вранішнього світла, відбитого білим камінням гробниці Сірі, моя спина нагрівається все сильніше.
Гробниці Сірі?
У небі — ні хмаринки. Зводжу голову й окидаю оком небосхил, наче зможу через світлу атмосферу роздивитися «Лос-Анджелес» і нещодавно завершену решітку телепорту. Звісно ж, ні. Якась частина мене знає, що вони ще не зійшли. Якась частина мене до секунди знає час, коли корабель і телепорт закінчать свій оберт навколо планети і будуть у зеніті. Якась частина мене не хоче про це думати.
«Сірі, чи все я роблю правильно?»
Раптово здійнявся вітер і на флагштоках залопотіли прапорці. Я радше відчуваю, аніж бачу неспокійне очікування групи. Вперше з моменту мого приземлення для цього нашого Сьомого Возз'єднання я сповнений скорботи. Навіть ні, ще поки не скорботи, а гострозубого суму, що скоро обернеться тугою. Чотири роки я вів мовчазні діалоги із Сірі, обирав питання для подальших із нею дискусій, і раптом з холодною чіткістю я усвідомлюю, що ми ніколи так більше не сидітимемо й не говоритимемо. В мені пустила коріння порожнеча.
«Сірі, чи мав я дозволити цьому статися?»
Відповіді немає, лише перешіптування натовпу стає гучнішим. За кілька хвилин вони пришлють сюди, вгору по схилу, Донела, мого молодшого і єдиного живого сина, або його доньку Ліру з братом, аби мене поквапити. Я відкидаю билинку гірчака, яку перед цим жував. На горизонті з'являється якийсь натяк на тінь. Можливо, хмара. А можливо, найперші з островів, які інстинкт і північний вітер штовхає назад, до великої смуги екваторіальних мілин, звідки вони відпливали. Не має значення.
«Сірі, чи все я роблю правильно?»
Відповіді немає, а часу все менше.
Інколи Сірі здавалася такою невігласкою, аж страшно.
Вона нічого не знала про моє життя без неї. Інколи вона щось запитувала, проте часом мені складно було зрозуміти, чи її взагалі цікавлять відповіді. Я годинами пояснював їй дивоглядну фізику, що рухала наші спін-зорельоти, але вона, здається, нічого не розуміла. Одного разу, після того, як я докладно, до найменших дрібниць пояснив їй різницю між їхнім древнім кораблем-«ембріоносцем» та «Лос-Анджелесом», Сірі просто спантеличила мене своїм питанням: «Але чому моїм предкам знадобилося вісімдесят років, аби долетіти до Мауї-Заповітної, а ти можеш добратися за сто тридцять днів?» Вона геть нічого не зрозуміла.
Її знання історії було, м'яко кажучи, мізерним. Сірі сприймала Гегемонію та Всемережжя так само, як дитина оцінює фантастичний світ приємного, проте досить ідіотського міфу; інколи їй було настільки байдуже, що я просто скаженів.
Вона знала все про ранні часи Гіджри (принаймні, до тієї міри, де та стосувалася Мауї-Заповітної та колоністів, і періодично ввертала в розмову якусь древню цікавинку чи фразеологізм), але нічого не тямила в реаліях епохи після Гіджри. Такі назви, як Вертоград та Вигнанці, Ренесанс чи Луз мало що для неї значили. Я згадував Салмуда Бреві чи генерала Горація Ґленнон-Гайта, і в неї з цими іменами не виникало жодних асоціацій чи спогадів. Нічогісінько.
Останній раз, коли ми бачилися із Сірі, їй було сімдесят стандартних років. Їй було сімдесят, а вона ніколи не подорожувала за межі свого світу, не користувалася «світлом+», не куштувала іншого алкоголю, окрім вина, не користувалася послугами хірурга-емпата, не ступала крізь ворота телепорту, не курила косяк, не робила собі генну модифікацію, не поєднувалася до стимсимів, не отримала формальної освіти, не проходила РНК-терапію, не чула про дзен-гностиків чи Церкву Ктиря і не літала на жодному іншому транспорті, крім старезного екранольота «Віккен», що належав її родині.
Сірі ніколи не кохалася ні з ким, окрім мене. Принаймні, так вона казала. І я їй вірив.
Це було на Архіпелазі, під час нашого Першого Возз'єднання, коли Сірі повела мене говорити з дельфінами.
Ми встали рано, аби спостерігати за світанком. Найвищі рівні дерева-будинку чудово підходили для оглядання східної частини неба, яку вибілював і знебарвлював ранок. Хвилі перистих хмар порожевіли, а відтак і море розплавилося. Над пласким горизонтом попливло сонце.
— Ходімо плавати, — сказала Сірі. Щедре навскісне проміння омивало їй шкіру і відкидало довжелезні тіні на дошки платформи.
— Я дуже втомився, — відповів я. — Давай пізніше. — Майже всю ніч ми лежали, говорили й кохалися, говорили й знову кохалися.
У світлі ранку я був спустошеним і мене трохи марудило. Сонце повзло по острову, від чого ноги мої тремтіли як у п'яниці.
— Ні, пішли зараз, — наполягала Сірі, схопила мене за руку й потягла. Я дратувався, та не протестував. На момент нашого Першого Возз'єднання їй було двадцять шість, на сім років старша від мене, проте вона своєю імпульсивною поведінкою часто нагадувала мені того підлітка, якого я всього десять місяців тому забрав із карнавалу. Її глибокий загучний сміх не змінився. Її зелені очі так само нетерпляче пронизували наскрізь. Грива довгого рудуватого волосся не змінилася. Але тіло її дозріло, наповнилося тією обіцянкою, на яку лише натякало раніше. Перса її були все ще пружні та повні, майже дівчачі, згори вкриті веснянками, які обрамлювали таку напівпрозору білизну, що крізь неї проглядався ніжно-голубий візерунок венок. Та все ж у ній було щось відмінне. Вона відрізнялася.
— Ти збираєшся до мене приєднатися чи просто так сидітимеш і витріщатимешся? — спитала Сірі. Вона скинула халат, коли ми спустилися на найнижчу платформу. Наш кораблик був усе ще пришвартований до доку. Від вранішнього бризу над нами почали надиматися парусні крони. Останні кілька днів, коли ми ходили плавати, Сірі наполягала, що носитиме купальник. Тепер вона була без нього. Її пипки набубнявіли під прохолодним вітерцем.
— А ми не відстанемо? — запитав я, глянувши скоса на вітрила, що вже лопотіли. У попередні дні ми чекали, коли острів близько полудня входив у смугу штилю й зупинявся, а море було наче дзеркало. Тепер же стебла-снасті туго напнулися, а жорстке листя наповнилося вітром.
— Ой, не кажи дурниць, — відрізала Сірі. — Ми завжди можемо схопитися за кіль-корінь і поплисти вслід. Або за живильну стеблину. Давай! — вона кинула мені осмотичну маску і вдягла свою. Через прозору плівку здавалося, ніби її обличчя вкрите олією. Із кишені халата, який вона вже скинула, Сірі дістала грубий медальйон і повісила собі на шию. На тлі її шкіри метал виглядав темним і тьмяним.