Отець Гойт ішов у чорному плащі, чорному костюмі з пасторським комірцем. Балалайку він ніс у руках, немов дитину. Він і далі робив кожен крок з обережністю, немовбито вони йому завдавали болю. За ним — Консул. У найкращому вбранні дипломата: накрохмалена блуза, чорні ділові штани, напівсюртук, оксамитовий плащ та золотий капелюх на три роги, який він надягав у перший день на кораблі-дереві. Капелюх доводилося притримувати рукою проти вітру, що знову здійнявся і тепер жбурляв подорожувальникам жмені піску в обличчя та зміївся маківками барханів. За ним майже впритул тупцяв Мартін Силен у збриженій шквалами вітру шубі.
Замикав вервечку Сол Вайнтрауб. Рахіль подорожувала у своїй сумці, захованій в обіймах у батька під плащем і пальтом. Вайнтрауб тихо мугикав до неї, але мотив його наспіву губився на вітру.
За сорок хвилин після виходу вони порівнялися з мертвим містом. Під безжальним промінням сонця сліпили очі мармури та граніти. Позаду виблискували гірські піки, на тлі яких неможливо було вирізнити і Твердиню Хроноса. Пілігрими перетнули піщаний видолинок, здійнялися на низький бархан і несподівано для себе вперше побачили початок долини Гробниць часу. Консул уже міг роздивитися кінчики розпростаних крил Сфінкса та мріння нефриту.
Гуркіт і торохтіння позаду змусили його перелякано озирнутися. Серце ледве не вискакувало з грудей.
— Почалося? — спитала Ламія. — Це бомбардування?
— Ні. Погляньте, — відповів Кассад і махнув рукою десь на точку понад гірським хребтом, де чорнота зжирала зорі. Над фальшивим обрієм спалахнула блискавка, освітивши льодові поля та глетчери. — Всього-на-всього буря.
Товариство пустилося далі в путь цинобровими пісками. Консул раптом зауважив, що намагається розгледіти той самий обрис де-небудь біля Гробниць або на вході до долини. Чомусь його не відпускало переконання, що там на них чекатимуть... щось там на них чекатиме.
— Погляньте на це, — проказала Брон Ламія, чий шепіт заледве не звіяв вітер.
Гробниці часу сяяли. Те, що Консул спочатку прийняв за відблиски чужого світла, ними насправді не було. Зараз кожна гробниця, які тепер лежали перед мандрівниками наче на долоні, поступово тікаючи у темряву, мріла іншим відтінком. У повітрі пахло озоном.
— Це часте явище? — тонкоголосо поцікавився отець Гойт.
— Ніколи раніше про нього не чув, — похитав головою Консул.
— Коли Рахіль прибула досліджувати Гробниці, то про таке у жодному дослідженні не йшлося, — і собі відгукнувся Сол Вайнтрауб. Коли гурт знову рушив через мінливі піски, він заходився тихенько мугикати перервану було мелодійку.
На вході в долину товариство пригальмувало. М'які бархани тут поступалися місцем камінню та чорнильним тіням в улоговині, що вела безпосередньо до світних Гробниць. Ніхто не хотів іти першим. Ніхто не говорив ні слова. Консул знову відчув, як із грудей намагається вискочити серце. Гіршим ніж страх чи усвідомлення того, що чекало внизу, була чорна гнітючість у душі, яка напосіла на нього під вітром, пройняла морозом до кісток і змушувала прагнути втечі. Втечі із криком назад до узвишшів, звідки вони щойно спустилися.
Консул повернувся до Сола Вайнтрауба:
— А що ви там мугикали Рахілі?
Учений видушив із себе посмішку:
— Це стара пісенька з плаского фільму. Іще з часів до Гіджри. Дідько, та яке там до Гіджри, до початку світу.
— Заспівайте нам усім, — запропонувала Ламія, збагнувши, чого домагається Консул. Її обличчя було дуже бліде.
Вайнтрауб заспівав тонким і спочатку майже нечутним голоском. Але мотив виявився переконливим та невідпорним. Отець Гойт узяв балалайку і підіграв, набираючи впевненості з кожною новою нотою.
Брон Ламія розсміялася, а Мартін Силен промовив із святобливим жахом:
— Боже мій, я її співав у дитинстві. Вона ж старезна.
— Так, а що за чарівник такий? — поцікавився полковник Кассад, чий підсилений голос із-під шолома напрочуд підливав веселощів у контекст.
— І що таке Оз? — вторувала йому Ламія.
— Та і хто взагалі йде йому назустріч? — собі озвався Консул, відчуваючи, як його помалу відпускає непроглядна паніка.
Сол Вайнтрауб зробив паузу і спробував відповісти на запитання, розказавши про сюжет плаского фільму, що вже багато століть тому перетворився на порох.
— Забудьте, — відмахнулася Брон Ламія. — Потім розкажете. Просто заспівайте її ще раз.
Позаду темрява огорнула гори, до них через узвишшя тепер підбирався шторм. Небо й далі сочилося світлом, але на сході обрій здавався світлішим від решти сторін світу. Кам'яним вищиром зліва виблискувало мертве місто.
Першою знову йшла Брон Ламія. Сол Вайнтрауб співав голосніше. Радісно копошилася Рахіль. Лінар Гойт відкинув плащ назад, щоби йому зручніше було грати на балалайці. Мартін Силен пожбурив порожню пляшку в пісок і попри вітер також підхопив пісню навдивовижу сильним і приємним голосом.
Федман Кассад підняв щиток шолома, поклав гвинтівку на плече і приєднався до приспіву. Консул заходився був співати, замислився про безглузді слова, вголос розсміявся і почав наново.
Стежина поширшала там, де густішала тьма. Консул трохи відступив праворуч. Його приклад наслідував Кассад. У прогалину між ними влився Сол Вайнтрауб, так що тепер замість вервечки шестеро дорослих ішли в ряд. Брон Ламія взяла за руки Силена з одного боку і Сола — з іншого.
Під голосний спів крокуючи нога в ногу і ні разу не озирнувшись, вони зійшли в долину.
