По вечорах він грався із Рахіль, а потім гуляв у горах із Сарою, залишивши берегти мирний сон доньки на Джуці або інших сусідських дівчат. Якось на вихідних вони вдвох із Сарою полетіли до Нового Єрусалима — вперше за той тривалий період завдовжки сімнадцять стандартних років, відколи Рахіль повернулася жити разом із ними.
Але назвати життя ідилічним ніяк не виходило. Надто часто Сол прокидався вночі і проходив босяка коридором, вкінці якого бачив, як Сара сидить над ліжечком, у якому спала Рахіль. Надто часто наприкінці некороткого дня, купаючи малу в старому керамічному шаплику серед рожевого відсвіту стін, дівчинка казала:
— Тату, мені тут подобається, але можна ми завтра поїдемо додому?
І Сол їй кивав у відповідь. А після казочки на ніч та колискової, та поцілунку на добрий сон, переконавшись у тому, що Рахіль заснула, пробираючись навшпиньках із кімнати, він чув приглушене «Знюхаємося!» від загорнутої в ковдру ляльки, на що незмінно відповідав «Збачимося!» Розпластавшись у ліжку, в якому мирно дихала і, можливо, спала кохана жінка, Сол стежив за вузькою смужкою блідого світла від одного або й обох дрібних супутників Хеврона, що перебігала шерехатими стінами, і вів бесіди з Богом.
Сол уже кілька місяців бесідував із Богом, поки збагнув, чим він займався. Ця думка його повеселила. Ці діалоги навряд чи можна було назвати молитвами, радше — гнівними монологами, які, майже діставшись градуса інвективи, перетворювалися на завзяті суперечки із самим собою. От тільки насправді не тільки з собою. Одного дня Сол зрозумів, що тематика запальних дискусій була настільки грунтовною, ставки такими високими, а розмах таким масштабним, що тільки одну єдину особу він міг гудити за свою скруту — Самого Бога. Ну, а позаяк концепція персоніфікованого Бога, який не спить по ночах і переживає про людей, втручаючись в окремі життя, завжди здавалася Солові цілком абсурдною, сама думка про ці діалоги змусила його вагатися у власному душевному здоров'ї.
Бесіди тим не менш тривали.
Сол хотів знати, як будь-яка етична система — не кажучи вже про релігію, настільки незбориму, що вона пережила всі прояви зла, на яке її наражало людство, — могла корінитися в наказі Бога убити рідного сина. Солові було байдуже, що в останню мить цей наказ скасований. Йому було байдуже, що наказ був випробуванням на вірність. Ба більше, сам засновок, що власне покора Авраама дозволила йому стати отцем усіх колін Ізраілевих, спричиняв напади люті у Сола.
Пропрацювавши п'ятдесят п'ять років над історією етичних систем, Сол Вайнтрауб дійшов до єдиного і непохитного висновку — будь-яка вірність божеству, концепції або універсальному принципу, який ставить покору вище від порядної поведінки стосовно невинної людини — це зло.
— А що означає «невинний»? — питав ледве розважений і трошки буркітливий голос, що в Сола асоціювався з цими суперечками.
— Дитина невинна, — думав Сол. — Ісаак тодішній. Рахіль зараз.
— Невинні тільки тому, що діти?
— Так.
— І не буває таких ситуацій, коли кров невинних потрібно пролити заради важливої справи?
— Ні, — думав Сол. — У жодному разі.
— Але ж, здається мені, «невинним» може бути не лише дитина?
Сол завагався, відчуваючи пастку, намагаючись зрозуміти, до чого веде його невидимий співбесідник. Але так і не збагнув.
— Ні, — подумав він, — «невинними» можуть бути не лише діти.
— Такі як Рахіль? У віці двадцяти чотирьох років? Невинними не можна жертвувати за жодних обставин?
— Саме так.
— То, можливо, це частина уроку, що його Авраам мав засвоїти, перш ніж стати батьком найблагословеннішого народу на світі?
— Якого уроку? — подумалося Солу. Але голос у його голові вже розтанув, залишивши по собі тільки спів нічного птаства і тихе сопіння дружини під боком.
У п'ять років Рахіль іще вміла читати. Солові ніяк не вдавалося згадати, коли вона навчилася. Складалося враження, ніби їй це було під силу завжди.
— У чотири стандартні, — підказала Сара. — Раннього літа... за три місяці після свого дня народження. Ми ходили на природу в поля за університетом. Рахіль поглянула на книжку про Вінні-Пуха і раптом заявила, що чує в голові голос.
І тоді Сол пригадав.
Він також пригадав радість, яку вони відчули із Сарою, за ту швидкість, що з нею Рахіль опановувала нові вміння у такому віці. Він згадав, адже тепер їм протистояв зворотній процес.
— Тату, — якось спитала Рахіль із підлоги його кабінету, на якій лежала і ретельно зафарбовувала картинки в розмальовках, — а мамин день народження давно був?
— У понеділок, — відказав Сол, занурившись у своє читання. До дня народження Сари було ще далеченько, але Рахіль цього не пам'ятала.
— Та я знаю. Але скільки від нього пройшло часу?
— Сьогодні четвер, — відповів Сол, не відриваючись від талмудичного трактату про покору.
— Я знаю. Але порахуй, скільки днів.
Сол відклав паперову книгу вбік.
— Назвеш усі дні тижня? — У Світі Барнарда послуговувалися старим календарем.
— Звісно, — погодилася Рахіль. — Понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, неділя, понеділок...
— Ти вже називала понеділок.
— Так. Але порахуй, скільки днів.
— Можеш полічити від понеділка до четверга?
Рахіль спохмурніла. Поворушила губами. Ще раз спробувала порахувати, цього разу на пальцях.
— Чотири дні?
— Молодець, — похвалив Сол. — А тепер, дитино, скажи мені, скільки буде десять мінус чотири?
— А що значить «мінус»?
Сол примусив себе знову подивитися в свої документи.
— Нічого, — відповів він. — У школі про це розкажуть.
— А ми завтра поїдемо додому?
— Так.
Одного ранку, коли Рахіль пішла погратися із Джуді й іншими друзями (тепер вона була надто маленька, щоби ходити до школи), Сара зробила заяву:
— Соле, ми повинні відвезти її на Гіперіон.
— Що? — витріщився на неї чоловік.
— Я все сказала. Не можна чекати, поки вона перестане ходити... говорити. Та й ми з тобою не молодшаємо. — Сара безрадісно хіхікнула. — Дивно звучить, правда? Але ми справді не молодшаємо. За рік-два дія Поульсена закінчиться.
— Capo, невже ти забула? Всі лікарі кажуть, що Рахіль не переживе кріогенної фуги. А подорожувати швидше світла без фуги не можна. Дія ефекту Гокінга доводить людину до божевілля... або ще гіршого...
— Чхати. Рахіль має повернутися на Гіперіон.
— Та про що ти таке кажеш? — розсердився Сол.
Сара вхопила його за руку.
— Гадаєш, той сон тільки тобі не дає спати?
— Сон? — ледве повторив Сол.
Вона зітхнула і сіла за білий кухонний стіл. Ранкове світло лизало квіти на підвіконні клаптем свого жовтого язика.
— Темне приміщення, — пояснила вона. — Червоні вогні вгорі. Голос. Який... наказує нам взяти... вирушити на Гіперіон. Принести... офіру.
Сол облизав раптово пересохлі губи. У нього важко гупало серце.