— Кого... кого він закликає на ім'я?
Сара поглянула на нього зі здивуванням:
— Нас обох. Якби я була без тебе... вві сні... я би нізащо не пережила всі ці роки.
Сол упав у фотель. Він дивився на зчужілі руку та передпліччя, що лежали на стільниці. Кісточки на пальцях почали рости від артриту, поцяткованим старечими плямами передпліччям рясно розповзлися жили. Звісно, то була його рука. І він почув, як прозвучав його голос:
— Ти ніколи про це не говорила. Ти не сказала ні слова...
— Ніби в цьому була якась потреба! — розсміялася Сара, цього разу геть без гіркоти. — Кожного разу ми обоє прокидалися в темряві. Тебе вкривав піт. Від найпершого дня я знала, що це не просто сон. Ми повинні летіти, чоловіче. Летіти на Гіперіон.
Сол поворушив рукою. Він досі її не відчував своєю.
— Навіщо? Заради Бога, навіщо, Capo? Ми не можемо офірувати Рахіль...
— Звісно, не можемо, чоловіче. Хіба ти про це не думав? Ми повинні летіти на Гіперіон... куди нам наказує сон... і запропонувати натомість себе.
— Запропонувати себе, — повторив Сол, намагаючись зрозуміти, чи не хапає його серцевий напад. У нього так жахливо боліло в грудях, що він навіть не міг вдихнути. Цілу хвилину він сидів у тиші, переконаний, що коли спробує вимовити слово, то в нього з рота вирветься лише схлипування. Перечекавши іще одну хвилину, він спитав:
— І давно... ти про це думаєш, жінко?
— Чи давно я знаю про те, що ми мусимо зробити? Рік. Чи трошки більше. Відколи їй знову п'ять рочків.
— Рік! Чому ж ти нічого не казала?
— Чекала, коли скажеш ти. Коли усвідомиш. Знатимеш.
Сол похитав головою. Кімната навколо нього була десь далеко і трошки хилилася перед очима.
— Ні. Тобто мені здавалося... я маю подумати, жінко. — І Сол помітив, як чужа рука поплескала знайому йому руку Сари.
Вона кивнула.
Три дні й ночі Сол провів у безводних горах, годуючись хлібом із товстою шкуринкою, який приніс із собою, та п'ючи воду з конденсатозбірників.
Десятки тисяч разів за минулі двадцять років він шкодував, що не може на себе забрати недугу Рахілі; що коли вже й хворіти, то батькові, а не дитині. Будь-який батько відчував би те саме — щоразу, коли його дитина ранилася або горіла в пропасниці. Але не могло бути все так просто.
У розпалі спеки третього дня, валяючись у напівсні й тіні тонкого виступу скелі, Сол дізнався, що це справді не просто.
— Чи міг Авраам відповісти так Богові? Запропонувати себе в офіру? Не Ісаака?
— Авраам міг. Ти — ні.
— Чому?
Ніби у відповідь Солові прийшло гарячкове марення, в якому голі дорослі люди вервечкою йшли до печей повз лави озброєних чоловіків, і матері ховали своїх дітей під стосами пальт. Він бачив чоловіків і жінок, з яких у вогні клаптями облазила плоть, коли вони виносили приголомшених дітей із попелу колишнього міста. Сол знав, що це не видіння, а події першого та другого Голокостів, і розуміючи це, знав відповідь іще до того, як голос знову озвався до нього. Знав, яка вона має бути.
— Батьки вже приносили себе в жертву. Цю офіру вже прийняли. Ми на іншій стадії.
— Що ж тоді? Що?
Ніхто не відповів. Сол, мало не падаючи, стояв на палючому сонці. Над його головою кружляла чорна птаха, або ж вона йому марилася. Сол посварився кулаком на спижеве небо.
— Ти використовуєш нацистів як свої знаряддя. Шаленців. Монстрів. Ти й сам триклятий монстр.
— Ні.
Земля стала сторч, і Сол боком повалився на гостре каміння. Хоча подумав, що то, можливо, він прихилився до шорсткої стіни. Камінь завбільшки з його п'ятірню опалив йому щоку.
— Правильна відповідь Авраама була покора, — думав Сол. — З погляду етики, Авраам і сам був іще дитиною. Як і всі люди в той час. Правильна відповідь для Авраамових дітей була подорослішати і запропонувати натомість себе. Чи правильна ця відповідь для нас?
Але до нього ніхто не озвався. Небо й земля і досі крутилися. Зачекавши трохи, Сол випростався на непевні ноги, стер кров та жостір із щоки і пішов у діл, назад до міста.
— Ні, — проказав він до Сари. — На Гіперіон ми не полетимо. Це неправильна відповідь.
— Тобі краще, аби ми нічого не робили, — побіліли губи Сари, голос якої тим не менше зберігав твердість.
— Не краще. Я просто не хочу, щоб ми зробили помилку.
У відповідь його дружина зашипіла і махнула у вікно, звідки було видно, як їхня чотирирічна донька грається з іграшковими кониками на задньому дворі.
— Гадаєш, у неї є час для нас, коли ми можемо помилятися... чинити вірно... до нескінченності?..
— Сядь, жінко!
Сара не поворухнулася. Її брунатна бавовняна сукня була трохи забрьохана спереду цукровим сиропом. І Сол пригадав дівчину, яка виходила голяка на берег із фосфоресцентного прибою на плавучому острові Мауї-Заповітної.
— Ми повинні щось робити.
— Ми консультувалися у понад сотні медичних та наукових експертів. У неї брали аналізи, її кололи, зондували та мордували дві дюжини дослідних центрів. Я побував в усіх храмах Ктиря на всіх планетах Мережі, куди мені тепер шлях заказано. Меліо з іншими знавцями Гіперіона із Райхсу стверджують, що в догматиці культу Ктиря не існує нічого схожого на хворобу Мерліна, а серед тубільців планети ні ця недуга, ні ліки від неї не згадуються в жодному переказі. Трирічна експедиція нічогісінько не привезла з Гіперіона. Тепер дослідження на планеті поза законом. Доступ до Гробниць часу відкритий лише для так званих пілігримів. І навіть туристичну візу на Гіперіон отримати практично неможливо. Зрештою, беручи з собою Рахіль, ми ризикуємо вбити її.
Сол зупинився, аби перевести подих, і знову торкнувся руки Сари.
— Мені прикро це повторювати, жінко. Але склавши руки ми не сиділи.
— І все одно зробили мало, — не погодилася Сара. — Може, нам податися тоді в прощу?
— Офірні жертви з-поміж тисяч добровольців обирає Церква Ктиря, — невдоволено склав руки на грудях Сол. — А в Мережі хоч греблю гати тупого, депресивного народу. Повертаються одиниці.
— То хіба це нічого не доводить? — швидко, нетерпляче прошепотіла Сара. — На цих людей хтось або щось полює.
— Бандити.
— Ґолем, — похитала головою Сара.
— Ти хотіла сказати, Ктир.
— Це голем, — наполягала Сара. — Той самий, що приходить до нас уві сні.
Сол занепокоєно засовався.
— Я не бачу в снах ніякого голема. Який іще голем?
— Червоні очі, які пильнують, — промовила Сара. — Того самого голема, якого Рахіль чула у Сфінксі тієї ночі.
— Звідки ти знаєш, що вона взагалі чула?
— Про це є у сні, — розказувала вона. — Перед тим, як ми заходимо в приміщення, де нас чекає голем.
— То нам сняться різні сни, — промовив Сол. — Жінко, жінко... чого ж ти мені раніше нічого не казала?
— Мені здавалося, я божеволію, — прошепотіла Сара.
Сол подумав про свої таємні бесіди з Богом і пригорнув дружину.
— Ох, Соле, — прошепотіла вона йому в плече, — на це так боляче дивитися. І тут так самотньо.
Сол її не відпускав. Вони пробували кілька разів повертатися додому. Додому — значить у Світ Барнарда. Зо півдесятка разів відвідували родичів та друзів, але щоразу такі візити руйнували наскоки новинарів і туристів. Нічиєї вини в цьому не було. Мегаінфосферою ста шістдесяти планет Мережі новини подорожували фактично миттєво. І аби вдовольнити свою інформаційну сверблячку досить було тільки провести універсальною карткою по монідиску термінала і ступити у телепорт. Вони вже пробували мандрувати інкогніто, але шпиків із них не вийшло, тому всі їхні спроби виявлялися надаремними. Відтак уже за стандартну добу після повернення в Мережу їх брали в облогу. Дослідні інститути та великі медцентри завиграшки забезпечували безпеку в таких ситуаціях, але сім'я і друзі від цього страждали. Рахіль — це новина.