Зрозумійте мене, я не займалася його класифікуванням тієї ж самої миті, коли він зайшов. Першим я подумала: «Це клієнт?» А другим: «Дідько, який же прекрасний хлопець!»
— Пан-Ламіє?
— Ага.
— Пан-Брон Ламіє із «Всемережних розслідувань»?
— Ага.
Він озирнувся, ніби не зовсім мені повірив. Я розуміла цей погляд. Мій кабінет знаходиться на двадцять третьому рівні старого промислового вулика в секторі Старих копанок району Залізної Свині на Лузі. У мене три великі вікна, що виходять на технологічний канал номер дев'ять, де завжди темно і мжичить через значне протікання фільтру на верхніх рівнях вулика. Краєвид переважно складається із покинутих автоматичних доків та проіржавілих швелерів.
До біса! Це дешево. А більшість моєї клієнтури переважно телефонує, а не приходить з особистим візитом.
— Можна присісти? — запитав він, очевидно вдоволений думкою про те, що справжнє детективне бюро мало квартирувати в такій дірі.
— Звісно, — махнула я йому на стілець, — пан-... е-е?..
— Джонні, — відповів він.
Як на мене, він не належав до того типу людей, котрі обходяться самим іменем. Грошима від нього так і пахло. Тут мався на увазі навіть не одяг (а він хоч і носив сіро-чорний костюм вільного крою, та з тканини кращої якості від середньостатистичної) — мене просто не відпускало відчуття, що хлопцю класу не позичати. З акцентом також у мене не складалося. Я досить добре орієнтуюся в діалектах (професія зобов'язує), але ніяк не могла визначити його рідну планету, не кажучи вже про конкретний регіон.
— Чим я вам можу зарадити, Джонні? — і я показала пляшку шотландського віскі, яку збиралася ховати в момент, коли він увійшов.
Друже-Джонні похитав головою. Можливо, він подумав, що я пропоную йому хильнути прямо з шийки. Та хай йому чорт, в мені класу теж хоч греблю гати: і за диспенсером води стоять пластикові чашки.
— Пан-Ламіє, — промовив він зі своїм вишуканим акцентом, який і досі вислизав од мене, — мені потрібен детектив.
— Так це і є моя робота.
Він замовк на мить. Соромився. Багато клієнтів вагаються, перш ніж пояснити суть справи. Не дивно. Дев'яносто п'ять відсотків замовлень пов'язані з розлученнями та іншими побутовими негараздами. Я дала йому час зібратися з думками.
— Питання досить делікатне, — нарешті спромігся він.
— А як же, пан-... е-е, Джонні, більшість моїх замовлень вписуються в цю категорію. Я маю зобов'язання перед УніМережею, а все, що стосується моєї клієнтури, регулюється дією закону «Про захист прав особистості». Геть усе конфіденційне. Навіть той факт, що ми зараз спілкуємося з вами. Навіть якщо ви передумаєте мене наймати. — Типова дурня, оскільки при бажанні правоохоронці могли покопатися в моїх справах у будь-який зручний для них момент. Проте я відчувала, що цьому хлопцеві необхідно було дати розслабитися. Господи, який же він був прекрасний.
— Ага, — кивнув він і ще раз озирнувся, а потім подався вперед. — Пан-Ламіє, мені потрібно, щоби ви розслідували вбивство.
А от це вже цікаво. До цього я сиділа, відкинувшись назад на стільці та закинувши ноги на стіл. Тепер же мусила випростатися і нахилитися ближче до нього.
— Убивство? Ви впевнені? А як же органи?
— Вони тут ні до чого.
— Так не буває, — промовила я, занепавши духом від того, що маю справу з недоумком, а не клієнтом. — Приховування вбивства від представників влади заборонено законом. — А сама тим часом подумала: «То ти в нас убивця, Джонику?»
Він усміхнувся і похитав головою.
— Не в цьому випадку.
— Що ви маєте на увазі?
— А те я маю на увазі, пан-Ламіє, що вбивство відбулося, але поліція (ні місцева, ні загальна Гегемонії) не знають про нього і їхня юрисдикція на нього не поширюється.
— Це неможливо, — повторила я. За вікном у канал разом із іржавою мжичкою сипалися іскри промислового електрозварювання. — Поясніть.
— Убивство відбулося поза Мережею, поза Протекторатом. Місцевих органів влади там не існує.
У цьому вже прочитувалася певна логіка. Свого роду. З іншого боку, хоч убийте, я не розуміла, про що він говорив. Навіть на загумінкових планетах та в колоніальних світах існують поліцейські. На борту якогось зорельота? Еге ж. Це сфера відповідальності Міжзоряного транспортного управління.
— Зрозуміла. — У мене вже кілька тижнів були самі лише гульки. — Давайте вже, діліться подробицями.
— Але ж ця розмова все одно вважатиметься конфіденційною, навіть якщо ви не візьметеся за цю справу?
— Абсолютно.
— І якщо ви її візьмете, то звітуватимете тільки переді мною?
— Аякже.
Мій майбутній клієнт завагався і потер тендітними пальцями підборіддя.
— Згода, — нарешті проказав він.
— Можете почати від самого початку. Кого вбили?
Джонні вирівнявся, ніби уважний школяр. У його щирості можна було не сумніватися.
— Мене.
На те, щоби вивудити з нього всю історію від початку і до кінця, пішло десять хвилин. Коли він скінчив, я вже не вважала його божевільним. Божевільною була я. Бо збиралася взяти цю справу.
Джонні — а його справжнє ім'я виявилося шифром із цифр, букв і їхніх груп, довших від моєї руки, — був кібридом.
Про кібридів мені доводилося чути. А кому ні? Колись навіть обізвала кібридом свого першого чоловіка. Але я ніколи не думала, що сидітиму зі справжнім таким в одній кімнаті. Чи вважатиму його достобіса привабливим.
Джонні був Штінтом — штучним інтелектом. Його свідомість, чи то его (називайте її, як вам заманеться) плавала собі десь у базовій площині мегаінфосфери ТехноКорду. Подібно до всіх інших, окрім хіба що чинної виконавчої директриси Сенату та сміттярів Штінтів, я уявлення не мала, де знаходиться той ТехноКорд. Штучні інтелекти мирним шляхом позбулися людського контролю понад три століття тому (задовго до мого народження) і хоча й надалі служили Гегемонії в ролі дорадників Речі Спільної, контролерів усіх інфосфер, вряди-годи користаючись своїми прогностичними здібностями, щоби упереджувати значні наші помилки або стихійні лиха. І тим не менш у цілому ТехноКорд вів своє власне незбагненне і цілковито нелюдське життя, нікого в нього не втаємничуючи.
Мені це здавалося справедливим.
Зазвичай люди і штучні інтелекти перетиналися в інфосфері. У разі потреби вони здатні генерувати інтерактивну голограму. Пам'ятаю, під час церемонії інкорпорації Мауї-Заповітної до складу Гегемонії та підписання договору посланці від ТехноКорду підозріло нагадували стару зірку голоматографа Тайрона Батвейта.
А от кібриди — це геть інша справа. Виготовлені з людського генетичного матеріалу, вони набагато людяніші зовні та в очевидній поведінці, навіть у порівнянні з тими самими андроїдами. Відповідно до угод між ТехноКордом та Гегемонією, кібриди існували у вкрай обмеженій кількості.
Я поглянула на Джонні. З погляду Штінту, прекрасне тіло та інтригуюча особистість, що сиділи навпроти мене за столом, напевно, вважалися банальним придатком, об'єктом дистанційного управління, трошки складнішим, але все ж таки не важливішим від десятків тисяч інших сенсорів, маніпуляторів, автономних одиниць або ж решти об'єктів, якими будь-який штучний інтелект міг скористатися впродовж робочого дня. І виведення з експлуатації такого «джонні» навряд чи б його збентежило сильніше, ніж мене процедура манікюру.
«Боже, ну й марнотратники ж», — спало мені на думку.
— Отже, кібрид?
— Так. Ліцензований. У мене віза користувача Всемережжя.
— Добре, — почула я себе ніби зі сторони. — Значить, хтось... убив вашого кібрида і тепер ви хочете, щоби я з'ясувала, хто саме?