— Ні. — Він мав каштанові кучері з рудим відблиском. Так само, як і акцент, зачіска мене спантеличувала. Чомусь вона здавалася архаїчною, але я точно десь її вже бачила раніше. — Убили не просто моє тіло. Нападник убив самого мене.
— Вас?
— Так.
— Вас... як сам штучний інтелект?
— Точнісінько.
Я нічого не розуміла. Штінти не вмирають. Принаймні в Мережі про таке ніколи не чули.
— Не розумію, — зізналася я.
Джонні кивнув.
— На відміну від людської особистості, яку можна... наскільки я розумію, принаймні так склався консенсус... вмертвити, існування моєї власної свідомості припинити неможливо. Однак у результаті нападу відбулося... так би мовити, переривання, і попри те, що мені доступний... скажемо так, дублікат спогадів, особистості тощо, відбулася втрата даних. Деяка інформація була знищена під час нападу. І от саме в цьому значенні нападник вчинив убивство.
— Зрозуміло. — Я збрехала. Перевела подих. — Ну, а влада у штучних інтелектів?.. Якщо така існує... Або кіберполіція Гегемонії? Хіба не до них потрібно було би звертатися?
— З особистих причин не можу, — відповів мені привабливий молодик, якого я намагалася сприймати як кібрида. — Важливо... навіть необхідно... щоби я обійшовся без консультацій із цими джерелами.
У мене від здивування піднялася брова. Він говорив, наче був моїм пересічним клієнтом.
— Запевняю вас, — правив він далі, — йдеться не про порушення закону чи етичних норм. Просто це... трохи ніяково для мене особисто в аспекті, який я не можу пояснити.
Я склала руки на грудях.
— Послухайте, Джонні. Це дуже недоладна байка. Ну, я маю на увазі, що мушу вірити вам на слово в тому, що ви кібрид. Із власного досвіду можу припустити, що ви просто шахрай.
Вираз обличчя молодика ураз набув здивованого виразу.
— Я про це не думав. Як мені довести, що я той, за кого себе видаю?
— Переведіть мільйон марок на мій поточний рахунок, — навіть не завагалася я. — у «ТрансМережевому банку».
Джонні всміхнувся. Тієї самої миті задзвонив мій телефон, і з його екрану сколошканий чоловік на фоні коду «ТрансМережі» проказав:
— Перепрошую, пан-Ламіє, але ми хотіли поцікавитися, чи... е-е... враховуючи розмір вашого депозиту, ви не хотіли би поговорити про умови зберігання довготермінових вкладів або взаємні гарантовані можливості на ринку?
— Потім, — відрізала я.
Банківський робітник кивнув і зник.
— Це могла бути і симуляція, — зауважила я.
— Так, — усмішка Джонні була приємною, — але навіть у такому разі цього цілком досить для того, щоб удовольнити вашу цікавість.
— Не обов'язково.
Він здвигнув плечима.
— Якщо припустити, що я справді той, за кого себе видаю, то візьметеся ви за справу чи ні?
— Угу, — зітхнула я. — Мої розцінки менші від мільйона марок. П'ятсот на день плюс витрати.
Кібрид кивнув.
— То це значить вашу згоду?
Я підвелася, надягла капелюха і зняла стареньке пальто з вішалки біля вікна. Схилилася над нижньою шухлядою і поклала до кишені батьківський пістолет.
— Гайда, — сказала я.
— Ходімте, — погодився Джонні. — Тільки куди?
— Хочу подивитися на місце, де вас убили.
Поширений стереотип, що уродженці Луза терпіти не можуть, коли доводиться полишати Вулик, бо, мовляв, їх одразу вражає напад агорафобії, якщо вони потрапляють у місце, просторіше від торговельно-розважального центру. А правда в тому, що більшість своїх справ мені доводиться робити... в іншосвітті, позаяк походять вони... з іншосвіття. Для початку це всякі дармоїди, що уникають систем стеження під час користування мережею телепортів і змінюють особистість для того, щоби розпочати життя з чистого аркуша. Пошуки дружин-фліртувальниць, яким здається, що побачення на іншій планеті порятує їх від викриття. Зниклі діти і пропащі батьки.
Та щойно ми покинули ворота телепорту з Анфілади Залізної Свині, то я не тільки здивувалася, а й завагалася, чи йти далі. Ми потрапили на порожнє кам'яне плато, яке, здавалося, тягнулося до нескінченності. І якщо не брати до уваги бронзовий прямокутник порталу за нами, ніде не було видно й сліду цивілізації. У повітрі тхнуло несвіжими яйцями. Небо здавалося перекинутим казанком жовто-бурої барви, наповненим нудотного виду хмарами. Земля навколо вся полущилася і мала сірий колір за повної відсутності ознак життя. Навіть лишайників. Я уявити не могла, наскільки далеко від нас обрій, але відчувалося, що ми високо та бачимо на дуже значну відстань. І попри все не могли роздивитися ані дерев, ані кущів, ані тварин.
— Де ми в біса знаходимося? — спитала я, адже була впевнена, що знаю всі планети Мережі.
— Мадг'я, — відповів Джонні, в чиїх вустах ця назва прозвучала якось по особливому бридко та неприємно.
— Уперше чую, — заявила я, поклавши руку в кишеню, де намацала перламутрове руків'я автоматичного пістолета.
— Офіційно вона ще не входить до Мережі, — пояснив кібрид. — Офіційно це поки що колонія Парваті. Але ми всього лишень у кількох світлових секундах від бази Збройних сил Гегемонії, тому телепорт сюди провели ще до того, як Мадг'я приєднається до Протекторату.
Я озирнула пустку навколо. Мені було зле від смороду діоксиду сірки, і я боялася, що зіпсую свій костюм.
— Колонії? Ближні?
— Немає. Тільки парочка невеликих міст у протилежній півкулі.
— А найближчий населений пункт?
— Нанда-Деві. Містечко на три сотні мешканців. Понад дві тисячі кілометрів на південь.
— То чому ворота телепорту знаходяться аж тут?
— Потенційні родовища. — Джонні обвів сіре плато рукою: — Важкі метали. Щойно почався видобуток, Консорціум домігся дозволу на побудову понад сотні порталів у цій півкулі для простішого доступу.
— Гаразд, — проказала я. — Місце для вбивства саме те що треба. Навіщо ви сюди прилітали?
— Не знаю. Цей фрагмент із пам'яті зник.
— З ким ви сюди прилітали?
— Теж не знаю.
— А що ви знаєте?
Молодик запхав свої тендітні руки в кишені.
— Хто б... чи що б мене не атакувало, користувалося воно при цьому зброєю, яку в ТехноКорді називають вірусом СНІД-ІІ.
— Що це таке?
— СНІД-ІІ був людською інфекційною хворобою періоду до Гіджри, — пояснив Джонні. — Викликав дисфункцію імунної системи. Цей... вірус... так само діє і на штучні інтелекти. Менш ніж за секунду він проникає в систему безпеки і запускає смертоносні програми-фагоцити проти власника... самого штучного інтелекту. Проти мене.
— То природним шляхом заразитися цим вірусом неможливо?
— Неможливо, — всміхнувся Джонні. — Це все одно, що спитати в жертви розстрілу, чи не сама вона впала на кулі.
Я знизала плечима:
— Слухай-но, якщо тобі потрібен експерт із базової мережі чи штучних інтелектів, то звернувся ти не до тієї жінки. Геть як інші двадцять мільярдів бевзів, я просто вмію заходити в інфосферу, а так в усьому, що стосується світу привидів, я повний нуль. — Я навмисне використала старий термін, аби подивитися, чи розворушить він його.
— Знаю, — холоднокровно відповів Джонні. — Мені від вас потрібно інше.
— І що ж вам від мене потрібно?
— Знайти, хто мене сюди привів і вбив. І навіщо він це зробив.
— Гаразд. Чому вам здається, що вбивство сталося тут?
— Тому що саме тут я відновив контроль за своїм кібридом після... реконструкції.
— Тобто ваш кібрид виходив із ладу, коли відбулося знищення вірусом?
— Так.
— І довго це тривало?
— Моя смерть? Майже хвилину, перш ніж запустилася резервна персона.
Я не змогла втриматися від сміху.
— Що тут смішного, пан-Ламіє?
— Ваші уявлення про смерть.
Карі очі посумнішали.
— Вам це смішно, і це при тому, що ви не маєте ані найменшого уявлення, що значить ціла хвилина... від'єднаного стану... для компонента ТехноКорду. Цілі епохи часу й інформації. Тисячоліття ізоляції.