— Еге ж, — ні грама не напружуючись, я втрималася від сліз. — То чим займалося ваше тіло, ваш кібрид, поки ви там свої котушки персони переставляли чи як воно там у вас відбувається?
— Певно, було в коматозному стані.
— Автономний режим не передбачено?
— Звісно. Тільки не у випадку відмови всієї системи.
— Ну, і куди ви прийшли?
— Перепрошую?
— Коли повторно запустився кібрид, де він знаходився?
— Лежав ось тут, — із розумінням кивнув Джонні і показав на каменюку менше ніж у п'яти метрах від порталу.
— По цей бік чи той бік?
— По той.
Я підійшла до брили й оглянула місце злочину. Жодної крові. Жодних записок. Жодних знарядь убивства. Ні сліду, ні натяку на те, що тут колись цілу вічність хвилини пролежало тіло Джонні. Криміналісти з поліції, може, і накатали б цілі томи про мікроскопічні та біотичні докази, які тут знаходилися, але в моїх очах то був суцільний камінь.
— Якщо ваша пам'ять насправді зникла, — поцікавилася я, — то звідки ви знаєте, що разом із вами був іще хтось?
— Покопався в архіві телепорту.
— А ви бува не потурбувалися дізнатися, як звали вашого загадкового супутника або який номер його універсальної карти?
— Ми обоє скористалися моєю карткою.
— Одна особа?
— Так.
Я кивнула. Архіви телепорту допомогали б розкрити абсолютно будь-який злочин, вчинений між світами, якби портали забезпечували справжню телепортацію. Транспортні архіви могли би відтворити суб'єкта аж до останнього грама маси та фолікула. Натомість портали, грубо кажучи, прогризали дірку в часопросторі з допомогою фазованої сингулярності. Тому якщо телепорт-злочинець користався чужою картою, єдине, що можна було дізнатися про нього, це відправний та кінцевий пункти призначення.
— Звідки ви телепортувалися?
— Із Центру Тау Кита.
— Є код порталу?
— Аякже.
— То ходімо, договоримо деінде. А то тут геть усе просмерділося аж до неба.
ЦТК, стара як звіт абревіатура на позначення Центру Тау Кита, — однозначно найбільш людний світ у Мережі. Крім п'яти мільярдів власного населення, що чіпляються за житлову площу на території, більше ніж уполовину меншій від Старої Землі, він має ще й орбітальний комплекс, де мешкає ще півмільярда. Це не тільки столиця Гегемонії та резиденція Сенату, а ще й діловий центр міжпланетної торгівлі. Тож цілком природно, що номер термінала, який видобув Джонні, привів нас до комплексу з шестиста телепортів в одному з найвищих хмаросягів Нового Лондона, найдавнішого та найбільшого району міста.
— Хай Бог милує, — вирвалося в мене. — Треба випити.
Поблизу комплексу знайшовся непоганий вибір барів, серед яких ми вибрали відносно спокійний генделик, оформлений під корабельну таверну: темний, прохолодний, з надміром фальшивого дерева та несправжньої міді. Я замовила собі пива. Під час ведення справи я не вживаю міцного алкоголю або флешбеку. Й інколи мені навіть спадає на думку, що тільки самодисципліна і досі дозволяє мені займатися своїм ділом.
Джонні також замовив собі пиво, темного німецького ґатунку, яке розливають на Ренесанс-Векторі. І я себе зловила за думкою, що цікаво було би дізнатися, якими ще пороками можна було би зацікавити кібрида.
— Що ще вам пощастило дізнатися, перш ніж ви опинилися в мене? — поцікавилася я.
Молодик розвів руками:
— Нічого.
— От паскудство, — шанобливо відказала я. — Це був жарт. З усіма можливостями Штінту, які вам підвладні, ви спроможні простежити все, що ваш кібрид робив, і де він це робив, упродовж кількох днів до... пригоди?
— Ні, — відсьорбнув зі свого кухля Джонні. — Я міг би це зробити, але існують вагомі причини, чому я волів би залишити супутні штучні інтелекти несвідомими власного розслідування.
— Ви підозрюєте когось із них?
Замість відповісти на запитання, Джонні просто передав мені виписку з придбаннями, здійсненими його універсальною карткою.
— Через утрату пам'яті внаслідок мого вбивства п'ять стандартних днів пройшли повз мене. Ось зміни на картці за цей період.
— Мені здається, ви згадували, що від'єднувалися на хвилину.
Джонні пошкрябав щоку пальцем.
— Мені пощастило, що я випав з інформаційних потоків, чий обсяг дорівнює тільки п'ятьом дням.
Я махнула людині-офіціанту і замовила ще одне пиво.
— Послухайте, — сказала я, — Джонні... ким би ви не були, я не зможу знайти жодної зачіпки, якщо не знатиму про вас і вашу ситуацію побільше. Навіщо комусь вас убивати, якщо вони знають про вашу здатність до реконструкції чи що воно там у біса таке?
— Я бачу два можливі мотиви, — не відриваючись від пива, промовив клієнт.
Я кивнула.
— Перший — спричинити втрату пам'яті, що їм, власне, і вдалося зробити, — промовила я. — Відтак, це означає, що те, про що, на їхню думку, ви мали забути, привернуло вашу увагу впродовж десь так минулого тижня. То який другий мотив?
— Передати мені повідомлення. От тільки я не розумію, в чому воно полягає чи від кого надійшло.
— Вам відомий хто-небудь, кому потрібна ваша смерть?
— Ні.
— Жодних ідей?
— Узагалі.
— Більшість убивств, — розвивала я думку, — відбуваються внаслідок раптової, бездумної люті і вчиняються особами, добре відомими жертві. Членами сім'ї, друзями чи коханцями. Більшість навмисних убивств — людьми, наближеними до жертви.
Джонні не казав нічого. В його обличчі мене щось страшенно вабило — якась чоловіча сила у поєднанні з жіночною обачністю. Можливо, очі.
— У Штінтів бувають сім'ї? — допитувалася я. — Ворожнечі? Гризота? Сварки, як у коханців?
— Ні, — легко всміхнувся він. — Існують квазісімейні домовленості, але вони повністю позбавлені необхідного емоційного складника чи відповідальності, притаманних людським родинам. «Сім'ї» штучних інтелектів — це, головним чином, кодові групи, необхідні для виявлення місця зародження певних обчислювальних трендів.
— Тобто ви не вірите в те, що на вас напав інший штучний інтелект?
— Це можливо, — крутив у руках свій келих Джонні. — Я тільки не розумію, навіщо їм нападати на мене через мого кібрида.
— Може, так простіше?
— Можливо. Але це ускладнює роботу нападника. У базовій площині інфосфери ефект був би куди смертоносніший. Крім того, я взагалі не бачу мотивів для іншого штучного інтелекту. Це безглуздо. Я ні для кого не становлю загрози.
— Навіщо вам кібрид, Джонні? Може, якби я зрозуміла вашу роль в усьому цьому, то побачила би мотив?
Він узяв прецель і почав із ним гратися.
— У мене є кібрид... за великим рахунком, я і є кібрид через те, що моя функція — спостерігати за людьми та реагувати на них. У якомусь сенсі, колись я й сам був людиною.
Я спохмурніла та похитала головою. Поки що нічого не було зрозуміло.
— Ви щось чули про проекти повернення особистостей? — спитав він.
— Ні.
— Ну, наприклад, коли стандартний рік тому Збройні сили відтворили персоналію генерала Горація Ґленнон-Гайта для того, щоби зрозуміти, чому він був таким блискучим полководцем? Про це говорили в усіх новинах.
— Ага.
— Так от, я є... чи був... значно давнішим та складнішим проектом повернення. Моя базова персона ґрунтувалася на поеті зі Старої Землі періоду до Гіджри. Стародавньому поеті. Який народився наприкінці вісімнадцятого століття за Старим календарем.
— Дідько, як же можна відтворити особистість, яка загублена в часі?
— За письмовими документами, — пояснював Джонні. — Листами. Щоденниками. Критичними біографіями. Свідченнями друзів. А найбільше — за його поезією. Симулятор відтворює навколишнє середовище, під'єднує всі відомі чинники й опрацьовує творчість навспак. Voila — маєте базову особистість. Спершу продукт був грубим, але станом на момент моєї появи він якісно неабияк поліпшився. Апробація відбувалася на поеті двадцятого сторіччя Езрі Паунді — самовпевненій до абсурду, упередженій за межами всякого здорового глузду та практично абсолютно божевільній персоні. На її відлагодження пішов рік, поки ми нарешті не збагнули, що персона виявилася точною. А несповна розуму була сама людина-прототип. Геніальна, але несповна розуму.