— А якщо я наполегливо проситиму вас?
— Я впертий, — відповідає Йона.
Лікар відкидається на спинку стільця. Кутики рота ледь помітно сіпаються. Це єдина ознака тривоги, та й узагалі будь-яких емоцій, виявлена Лангфельдтом за весь той час, що вони сидять у кабінеті.
— Що саме ви хочете знати? — нарешті питає він.
Йона, нахилившись уперед, промовляє:
— Усе. Я завжди хочу знати все.
За годину по тому Йона виходить із кабінету лікаря. Кидає погляд на протилежний коридор, проте жінки в довгій сукні цього разу там нема. Похапцем спускаючись кам’яними сходами, помічає, що вже зовсім стемніло, парку й трельяжів більше не видно. Дівчина-чергова, мабуть, пішла додому, бо її робочий день закінчився. За стійкою порожньо, вхідні двері замкнені. У будівлі панує тиша, хоча Йона знає, що тут перебуває близько сотні пацієнтів.
Тремтячи від холоду, він сідає в машину й виїжджає з великої парковки перед лікарнею.
Його дещо турбує: він відчуває, що випустив з уваги щось важливе. Намагається пригадати, коли саме в нього виникло це відчуття.
Згадує, як лікар, узявши папку — таку саму, як інші папки, якими були заповнені полиці, — легенько постукав по обкладинці й сказав:
— Ось вона.
На фотографії була приваблива жінка з фарбованим хною волоссям, що сягало їй до талії, і дивним усміхненим поглядом: під оманливою маскою струменіє лють.
Уперше Лідію забрали в лікарню, коли їй було всього десять років. Вона вбила молодшого брата, Каспера Еверса: якось у неділю розбила йому череп дерев’яною палицею. Лікареві дівчинка пояснила, що мама змушувала її няньчитись із братом. Лідія мала відповідати за Каспера, коли мати працювала чи спала, і до її обов’язків входило покарання брата за погану поведінку.
Лідію поклали в лікарню, а матір засудили до тюремного ув’язнення за неналежне поводження з дітьми. Касперові Еверсу було три роки.
— Лідія втратила свою сім’ю,— шепоче Йона, вмикаючи двірники: зустрічний автобус обляпав усю його автівку.
Доктор Лангфельдт прописав Лідії сильні транквілізатори й не проводив із нею жодної терапії, вважаючи, що вчинок дівчинки зумовлений сильним тиском із боку матері. За його висновком Лідію помістили у відкритий інтернат для неповнолітніх злочинців. У вісімнадцять років Лідію викреслили зі списків інтернату. Вона переїхала до рідної домівки й оселилась там із хлопцем, якого зустріла в інтернаті. Наступного разу її ім’я з’явилось у документах за п’ять років: її, згідно з нині скасованим законом, відправили на примусове лікування за те, що вона кілька разів побила хлопчика на дитячому майданчику.
Доктор Лангфельдт знов зустрівся з Лідією, і цього разу вона стала його пацієнткою. Суд направив її на примусове лікування в психіатричну клініку.
Хрипким і відстороненим голосом доктор розповів, що Лідія приходила на ігровий майданчик, вибирала там хлопчика років п’яти, підманювала його, відводячи від інших, а тоді била. Вона встигла побувати на майданчику кілька разів, перш ніж її спіймали. Останнього разу вона так сильно побила малого, що той трохи не помер.
— Лідія пробула в Уллерокерській психіатричній клініці шість років і весь цей час проходила курс лікування, — пояснив Лангфельдт із безрадісною посмішкою. — Поводилася зразково. Єдина проблема полягала в тому, що вона постійно укладала союзи з іншими хворими, створювала групки навколо себе. Групки, від яких вимагала цілковитої лояльності.
«У такий спосіб вона ніби створює власну сім’ю»,— думає Йона, повертаючи в напрямку Фрідгемсплан, аж раптом згадує про свято для співробітників у Скансені. Спершу подумує, чи не відбалакатись тим, що забув, але потім, відчувши себе винним перед Аньєю, вирішує, що треба їхати.
Згадує, як Лангфельдт, заплющивши очі й масажуючи скроні, продовжував:
— Після шести років без ексцесів Лідія отримала дозвіл ненадовго залишати лікарню.
— Узагалі без ексцесів? — спитав Йона.
Лангфельдт подумав.
— Був один випадок, але там так і не вдалося нічого довести.
— Який випадок?
— Одна пацієнтка поранила собі обличчя. Сама вона стверджувала, що порізала себе ножицями, проте ходили чутки, буцімто це зробила Лідія Еверс. Наскільки я пам’ятаю, то були просто плітки, нічого серйозного.
Лангфельдт підняв брови, ніби питаючи, чи продовжувати йому свою доповідь.
— Продовжуйте, — попросив Йона.
— Їй дозволили повернутися до рідної домівки. Вона й далі проходила лікування, проте самостійне життя давалося їй дуже добре. Не було жодної, повторюю, жодної причини сумніватись у тому, що вона дійсно прагне одужати. За два роки курс лікування закінчився. Лідія обрала форму терапії, яка тоді була в моді. Почала відвідувати сеанси групової терапії, які проводив...
— Ерік Марія Барк, — підказав Йона.
Лангфельдт кивнув.
— Схоже, ті гіпнотичні сеанси їй радше зашкодили, ніж допомогли, — повільно промовив він. — Зрештою Лідія вчинила спробу самогубства. Тоді вона потрапила до мене втретє...
Йона перебив лікаря:
— Вона розповіла вам щось про свій зрив?
Лангфельдт похитав головою:
— Наскільки розумію, в усьому був винен гіпнотизер.
— Ви знаєте, що вона зізналася Баркові в убивстві дитини?— жорстко запитав Йона.
Лангфельдт знизав плечима:
— Я про це чув, але ж гіпнотизер може змусити людину зізнатись у чому завгодно, хіба ні?
— Отже, ви вважаєте зізнання Лідії неправдивим? — уточнив комісар.
Лангфельдт скупо всміхнувся:
— Вона була в жахливому стані, з нею взагалі неможливо було про щось поговорити. Мені довелося вдатися до електрошоку, до важких нейролептиків... Я доклав чималих зусиль, аби бодай якось поставити її на ноги.
— Отже, ви навіть не спробували з’ясувати, чому вона зізналася в убивстві?
— Я вважав, що її зізнання зумовлене почуттям провини в смерті молодшого брата, — неприязно відповів Лангфельдт.
— Коли ви її випустили? — запитав комісар.
— Два місяці тому, — сказав Лангфельдт. — Можу вас запевнити, що вона була в доброму стані.
Коли Йона підвівся, погляд його знов упав на єдину картинку в кабінеті доктора Лангфельдта — головоногу істоту на дверях. «Ходяча голова, — раптом подумав він. — Тільки мозок. Без серця».
— Адже це ви, — сказав Йона, вказуючи на малюнок.— Хіба ні?
Коли комісар виходив із кабінету, доктор Лангфельдт мав розгублений вигляд.
П’ята вечора, сонце зайшло дві години тому. Повітря холодне. Довкола зовсім темно, тільки туманно світять поодинокі ліхтарі. Зі Скансена місто здається плямами димного світла. У будиночках видно склодувів та ювелірів. Йона проходить різдвяним ярмарком. Горять багаття, фиркають коні, смажаться каштани. Діти бігають кам’яним лабіринтом; інші стоять і п’ють гарячий шоколад. Грає музика, сім’ї водять танок навколо високої ялинки на круглому танцмайданчику.
У Йони дзвонить телефон; він зупиняється біля намету, де продають ковбасу й оленину.
— Алло.
— Це Ерік Марія Барк.
— Добрий вечір.
— Я думаю, що Лідія тримає Беньяміна в «старому замку» Юссі, десь біля Доротеї, у лені Вестерботтен, у Лапландії.
— Ви думаєте?
— Майже впевнений, — твердо відповідає Ерік. — Сьогодні авіарейсів більше немає. Ви не мусите зі мною їхати, проте я забронював три квитки на завтрашній ранок.
— Гаразд, — каже Йона. — Надішліть мені SMS-кою всю інформацію про цього Юссі, а я зв’яжусь із вестерботтенською поліцією.
Спускаючись уздовж однієї з вузьких гравійних доріжок до ресторану Solliden, комісар чує в себе за спиною дитячий сміх і сіпається. Гарний жовтий ресторан прикрашено гірляндами та ялиновими гілками. У залі накрито чотири величезні столи. Йона одразу бачить колег: вони влаштувались біля величезних вікон із чудовим краєвидом на води Нюбрувікена й на Седермальм, на розважальний парк Gröna Lund з одного боку й музей Ваза з іншого.
— Ми тут! — кличе його Анья.