Вона встає й махає йому. Йону тішить її завзяття, проте він не може позбутись якогось неприємного, тривожного відчуття, що з’явилось у нього після зустрічі з лікарем в Уллерокері.
Привітавшись, Йона сідає поруч із Аньєю. Навпроти вмостився Карлос Еліассон з різдвяною шапкою на голові. Чоловік радісно киває Йоні.
— Ми вже випили по чарочці, — охоче зізнається він. Його зазвичай жовтувато-бліда шкіра вже набула свіжого рум’янцю.
Анья намагається взяти Йону під руку, але той підводиться й каже, що сходить за їжею.
Пробираючись між столами, за якими їсть і балакає безліч співробітників, комісар думає, що ніяк не може впіймати по-справжньому святковий настрій. Йому здається, ніби якась його частина лишилася сидіти у вітальні батьків Юана Самуельссона — чи ніби він досі в Уллерокерській психіатричній клініці, йде вгору кам’яними сходами до замкнених дверей, за якими тягнеться довгий коридор, схожий на в’язничний.
Йона бере з таці тарілку і, ставши в чергу за оселедцем, здалеку розглядає колег. Анья втиснула своє повне, м’язисте тіло в сукню з червоної ангорки. На ній досі зимові чоботи. Петтер завзято спілкується з Карлосом; він нещодавно поголив голову, і його спітніле тім’я виблискує у світлі люстр.
Поклавши собі оселедця матьє, оселедця з гірчицею й маринованого оселедця, Йона ще якийсь час лишається стояти, дивлячись на вбрану у вузьку світло-сіру сукню жінку з іншої компанії, що прямує до солодкого столу разом із двома дівчатами з вишуканими зачісками. За ними квапливо йде чоловік у коричнево-сірому костюмі разом із дівчинкою в червоній сукні.
Картопля в латунній каструльці скінчилася, тож Йоні доводиться зачекати, доки прийде офіціантка з тарелем і знов наповнить її свіжозвареною картоплею. Його улюбленої страви, фінської бруквяної запіканки, ніде не видно. Йона протискається зі своєю тарілкою між поліціянтами, що куштують уже четверту зміну. Біля стола п’ятеро техніків-криміналістів виспівують застільну пісню «До дна», піднявши горілчані чарки. Нарешті всівшись на місце, Йона одразу відчуває на своїй нозі Аньїну руку. Анья усміхається йому.
— Пам’ятаєш, ти обіцяв, що мені можна буде до тебе почіплятись,— жартівливо промовляє вона, а тоді, нахилившись уперед, голосно шепоче: — Хочу, щоб ти сьогодні станцював зі мною танго.
Карлос, почувши її, кричить:
— Аньє Ларссон, танго ти танцюватимеш зі мною!
— Ні, з Йоною, — непохитно відповідає вона.
Карлос, схиливши голову набік, бурмоче:
— Записуюсь у чергу.
Анья, відсьорбнувши пива, питає Йону:
— Ну як там в Уллерокері?
Побачивши, як він скривився, Анья береться розповідати про свою тітку. Та не дуже-то й хворіла, але її постійно напихали ліками, бо персоналу так було зручніше.
Йона киває й збирається покласти до рота шматочок копченого лосося, аж раптом завмирає, згадавши дещо важливе, що дізнався від Лангфельдта.
— Аньє, — каже він. — Мені потрібен рапорт.
Вона фиркає:
— Просто зараз?
— Завтра вранці, якомога раніше.
— Який рапорт?
— Про випадок жорстокого поводження. Лідію Еверс затримали за побиття хлопчика на дитячому майданчику.
Анья дістає ручку й записує все на чеку, що лежить перед нею.
— А завтра ж неділя, я збиралася відіспатись, — невдоволено зауважує вона.
— Доведеться тобі цього разу начхати на свої плани.
— Тоді потанцюєш зі мною?
— Обіцяю, — пошепки відповідає Йона.
Карлос спить, сидячи на стільці в гардеробі. Петтер зі своєю компанією вирушив до міста, аби продовжити святкування в Café Opera, а Йона з Аньєю пообіцяли доглянути за Карлосом, аби той дістався додому без пригод. Чекаючи на таксі, вони вирішують вийти на свіже повітря. Йона веде Анью на танцмайданчик, попередивши її, що дерев’яна підлога, схоже, вкрита тонким шаром льоду.
Вони танцюють, і Йона тихенько наспівує:
— Milloin, milloin, milloin...
— Одружишся зі мною? — шепоче Анья.
Йона не відповідає. Він думає про Дісу, про її сумне обличчя, про те, як вони дружили всі ці роки й про те, як йому довелося розчарувати її. Анья намагається, ставши навшпиньки, лизнути його у вухо; він обережно відводить голову.
— Йоно,— стогне Анья. — Ти так добре танцюєш.
— Знаю, — пошепки каже він, а тоді обертає її.
Пахне дровами й глінтвейном, Анья притискається до нього дедалі міцніше; комісар думає, що важко буде довести Карлоса вниз, до самої стоянки таксі. Скоро час спускатися до ескалатора.
Раптом у нього в кишені дзвонить телефон. Анья стогне від розчарування, коли він відсторонює її, аби відповісти:
— Йона Лінна. Слухаю.
— Добрий вечір, — лунає напружений голос. — Це я. Юакім Самуельссон. Ви сьогодні були в нас...
— Так, я вас упізнав, — каже Йона.
Згадує, як у Юакіма Самуельссона розширилися зіниці, коли він, Йона, запитав про Лідію Еверс.
— Скажіть, ми не могли б із вами знову побачитись? — питає Самуельсон. — Я хочу вам дещо розповісти.
Йона позирає на годинник: пів на десяту.
— Не зможете просто зараз? — питає Юакім і навіщось додає, що дружина з дочкою поїхала до своїх батьків.
— Зможу, — погоджується Йона.— А ви зможете під’їхати до будівлі поліції, до входу навпроти Польгемсгатан, хвилин за сорок п’ять?
— Так, — відповідає Юакім, і в голосі його бринить безмежна втома.
— Пробач, сонечку, — каже Йона Аньї, що стоїть посеред майданчика, чекаючи на нього. — На сьогодні танці скінчилися.
— Тобі ж гірше, — кисло відгукується вона.
— Не вмію я пити, — скаржиться Карлос, коли вони починають тягти його до ескалаторів і виходу.
— Тільки не наблюй, — кидає йому Анья.— А то я вимагатиму підвищення зарплати.
— Аньє, Аньє... — гірко зітхає Карлос.
Юакім сидить у білому мерседесі по той бік вулиці, навпроти входу в Головне поліційне управління. У тьмяному освітленні салону видно, який утомлений і самотній у нього вираз обличчя. Коли Йона стукає в шибку, він здригається, вочевидь, виринувши з якихось глибоких роздумів.
— Добрий вечір, — каже Юакім, відмикаючи дверцята.— Сідайте.
Йона сідає на пасажирське сидіння. Чекає. У машині пахне собакою. Заднє сидіння застелене пухнастим пледом.
— Знаєте, — починає Юакім, — коли я згадую, яким був, коли народився Юан, то ніби думаю про геть незнайому людину. Дитинство в мене було нелегке... Потрапив у інтернат для неповнолітніх злочинців, потім до прийомної сім’ї... Але коли зустрів Ісабеллу, то взявся за розум, засів учитися. Склав екзамен на інженера того ж року, коли народився Юан. Пам’ятаю, як ми поїхали у відпустку — для мене це було вперше. Поїхали ми до Греції, Юан тоді щойно навчився ходити й...
Юакім Самуельссон хитає головою.
— То було так давно. Він був дуже схожий на мене... викапаний я...
У машині стає тихо. По темному тротуарі поруч із засміченими кущами пробігає мокрий сірий щур.
— Що ви хотіли мені розповісти? — помовчавши, питає Йона.
Юакім, потерши очі, ледь чутно запитує:
— Ви впевнені, що це зробила Лідія Еверс?
Йона киває:
— Більш ніж упевнений.
— Гаразд, — шепоче Самуельссон, а тоді повертає своє втомлене, покарбоване зморшками обличчя до Йони й додає:— Я знаю її. Я дуже добре з нею знайомий. Ми з нею були в одному інтернаті.
— У вас є якісь припущення щодо того, чому вона викрала Юана?
— Так,— відповідає Юакім, насилу ковтаючи.— Там, в інтернаті... Лідії було всього чотирнадцять, коли з’ясувалося, що вона вагітна. Звісно, всі сполошилися, змусили її зробити аборт. Хотіли все зам’яти, але... У неї виникло багато ускладнень, у матку потрапила тяжка інфекція й проникла до яєчників. Але згодом вона одужала завдяки пеніциліну.
Юакім кладе тремтячі руки на кермо.
— Ми з Лідією стали жити разом, коли залишили інтернат. Оселились у її будинку в Рутебру, намагалися зачати — вона була просто одержима ідеєю завести дитину. Але в нас ніяк не виходило, тож вона вирішила сходити до гінеколога. Ніколи не забуду, як вона, повернувшись звідти, сказала, що після того аборту стала безплідною.