— Це від вас вона завагітніла в інтернаті,— уточнює Йона.
— Так.
— Виходить, ви заборгували їй дитину, — каже Йона радше самому собі.
50
Ранок неділі двадцяте грудня, четвертий Адвент
Густо-густо падає сніг. На будівлях терміналів аеропорту Стокгольм-Арланда лежать кучугури. Весь час під’їжджають і від’їжджають машини, що підмітають злітні смути. Ерік, ставши біля великого вікна, дивиться, як у великий різнокольоровий літак в’їжджає транспортерна стрічка з дорожніми валізами.
Підходить Сімоне з кавою й тацею із шафранними булочками й різдвяним печивом. Поставивши перед Еріком дві склянки з кавою, вона визирає крізь величезну шибку на літаки. Ерік із Сімоне дивляться, як піднімаються трапом стюардеси — усі в червоних різдвяних шапочках; їх, схоже, страшенно турбує, що вони змушені ступати туфельками по сльоті.
На підвіконні аеропортівського кафе механічний гномик ритмічно рухає стегнами. Схоже, в нього сідає батарейка: рухи стають судомними, смиканими. Ерік перехоплює погляд Сімоне. Вона, побачивши гномикові фрикції, іронічно здіймає брови.
— Булочки дають безкоштовно, — каже вона, втупившись перед собою. Потім згадує: — Четвертий Адвент. Сьогодні четвертий Адвент.
Вони дивляться одне на одного, не знаючи, що сказати. Раптом Сімоне сіпається з болісним виглядом.
— Що таке? — питає Ерік.
— Фактор, — здавлено вимовляє вона. — Ми забули... якщо він там, якщо він живий...
— Сімоне, я...
— Уже минуло стільки часу... він не зможе стати на ноги...
— Сімоне, я взяв фактор, — каже Ерік. — Він у мене із собою.
Вони дивиться на нього почервонілими очима.
— Правда?
— Кеннет мені нагадав, він телефонував із лікарні.
Сімоне згадує, як привезла Кеннета додому, а той, вилізши з машини, у неї на очах упав просто в сніжне місиво. Вона спершу подумала, що батько спіткнувся, проте коли підбігла, аби допомогти йому підвестися, то він виявився ледве притомним. Вона відвезла старого до лікарні; його несли на ношах, рефлекси були слабкі, зіниці реагували повільно. Лікар уважав, що в усьому винне поєднання наслідків струсу мозку й непомірної напруги.
— Як він? — питає Ерік.
— Спав, коли я вчора була в лікарні. Але лікар ніби вважає, що особливої небезпеки немає.
— Це добре, — каже Ерік, а тоді, знову зиркнувши на механічного гномика, мовчки бере червону різдвяну серветку й кладе йому на голову.
Серветка ритмічно погойдується, мов привид. Сімоне, не витримавши, починає сміятися, й на Ерікову куртку летять крихти різдвяного печива.
— Вибач, — видушує вона високим голосом, — він схожий на якогось хворого. Надміру збуджений гномик...
Вона згинається навпіл від нового нападу сміху, потім заходиться плачем. Заспокоївшись, сякається, витирає обличчя й відпиває кави.
У неї знову починають тремтіти губи, аж тут до їхнього столика підходить Йона Лінна.
— Туди вже їде поліція Умео, — не гаючи часу повідомляє він.
— У вас є радіоконтакт із ними? — одразу питає Ерік.
— У мене немає. Вони на зв’язку з...
Йона замовкає на півслові, побачивши серветку, що гойдається на танцюючому гномику. З-під паперу виглядають коричневі пластмасові чобітки. Сімоне, відвернувшись, починає труситись чи то від сміху, чи то від ридань — а може, від того й іншого одразу. Звуки такі, ніби вона похлинулася. Ерік квапливо підводиться й тягне дружину за собою геть.
— Пусти, — вимовляє вона між спазмами.
— Я тобі допоможу. Ходімо, вийдемо.
Вони, відчинивши двері на балкон, виходять на холодне повітря.
— Дякую, мені вже краще, — шепоче вона.
Ерік, струсивши сніг із билець, прикладає її зап’ясток до холодного металу.
— Як швидко стало краще, — вимовляє Сімоне. — Швидко... краще.
Вона заплющує очі й хилиться вбік, ніби от-от упаде. Ерік встигає підхопити її. Потім бачить, як Йона роззирається по кафе, намагаючись відшукати їх поглядом.
— Ну як ти? — питає Ерік.
Вона дивиться на нього крізь напівзаплющені повіки.
— Ніхто мені не вірить, коли я кажу, що втомилася.
— Я теж утомився, я тобі вірю.
— Але ж у тебе є твої таблетки, хіба ні?
— Є, — відгукується він, навіть не думаючи виправдовуватися.
Обличчя Сімоне кривиться, і Ерік раптом відчуває, як його щоками течуть теплі сльози. Може, через те, що він кинув таблетки, у нього зникла внутрішня броня, він став беззахисним, уразливим.
— Увесь цей час, — промовляє він тремтячими губами,— я думав тільки про одне: ну не може бути такого, щоб він помер.
Вони стоять обійнявшись, зовсім нерухомо, і на них падають великі пухнасті сніжинки. Вдалині з важким гулом злітає блискучо-сірий літак. Коли в балконну шибку стукає Йона, обоє здригаються. Ерік відчиняє, і комісар виходить до них, а тоді, прочистивши горло, каже:
— Думаю, вам слід це знати: ми ідентифікували тіло, знайдене в саду Лідії.
— То хто це?
— Це не її дитина... хлопчик, що зник із сім’ї тринадцять років тому.
Ерік киває й очікувально дивиться на Йону. Той, важко зітхнувши, каже:
— Залишки екскрементів і сечі свідчать, що...
Він хитає головою:
— ...свідчать, що хлопчик прожив там досить довго, ймовірно, три роки, перш ніж його позбавили життя.
Комісар замовкає. У темряві навколо них із шелестом падає сніг. Рев літака, що відлітає, поступово затихає.
— Інакше кажучи, Еріку, ви мали рацію... Лідія тримала в клітці дитину, яку вважала своєю.
— Так, — беззвучно відповідає Ерік.
— Вона вбила хлопчика, коли збагнула, що розповіла під гіпнозом і які будуть наслідки.
— Я насправді думав, що помилявся, я змирився із цією думкою, — глухо каже Ерік, дивлячись на припорошену снігом злітну смугу.
— Тому й покінчили з гіпнозом? — питає Йона.
— Так.
— Ви вирішили, що припустилися помилки, тому пообіцяли ніколи й нікого більше не гіпнотизувати.
Сімоне, провівши тремтячою рукою по чолу, тихо промовляє:
— Лідія побачила тебе, коли ти порушив цю обіцянку.
І побачила Беньяміна.
— Ні. Вона, мабуть, весь час стежила за нами, — пошепки каже Ерік.
— Лідію випустили з клініки Уллерокер два місяці тому, — розповідає комісар. — Вона підбиралася до Беньяміна поступово — можливо, її стримувала ваша обіцянка покінчити з гіпнозом.
«Лідія вважала Юакіма Самуельссона винним у аборті, після якого лишилася безплідною,— думає Йона, — тому вона викрала його сина, Юана. А за кілька років вона звинуватила Еріка в тому, що той, зануривши її в гіпноз, змусив її вбити Юана. Тому коли Ерік знову когось загіпнотизував, вона викрала Беньяміна».
Обличчя в Еріка похмуро-серйозне й замкнуте. Він відкриває рот, збираючись пояснити, що, порушивши свою обіцянку, він, можливо, врятував Евелін, проте передумує, коли до них виходить поліційний асистент.
— Нам час, — коротко кидає він. — Літак злітає за десять хвилин.
— Ви розмовляли з поліцією Доротеї? — питає Йона.
— Не вдається зв’язатись із патрулем, що поїхав до того будинку, — відповідає поліціянт.
— Чому?
— Не знаю. Сказали, що вже п’ятдесят хвилин намагаються.
— Хай їм грець, чому вони тоді не відправляють туди підкріплення?
— Я їм казав, але вони хотіли почекати.
Коли вони прямують до літака, на якому невдовзі мають полетіти до південної Лапландії, Ерік раптом відчуває дивне швидкоплинне полегшення: весь цей час він мав рацію.
Він піднімає обличчя до снігопаду. Густий, але легкий сніг завихрюється в поривах вітру. Сімоне, обернувшись, бере чоловіка за руку.