51
Четвер, сімнадцяте грудня
Беньямін лежить на підлозі, прислухаючись до липкого поскрипування гнутих полозів крісла-гойдалки на блискучій поверхні пластикового килимка. У нього сильно болять суглоби. Крісло повільно хитається туди-сюди, і до його скрипіння долучається вітер, що завиває над бляшаним дахом. Раптом чується протяжний металевий скрип тугої пружини вхідних дверей, а тоді чиїсь важкі кроки. Хтось оббиває сніг із чобіт. Беньямін підводить голову, намагаючись роздивитися, хто заходить у кімнату, але його тягне назад нашийник на повідці.
— Лежати, — буркає Лідія.
Беньямін опускає голову, знову відчуваючи, як довгі гострі ворсинки вовняного килимка колють йому щоку, а в ніс лізе сухий запах пилу.
— За три дні неділя, четвертий Адвент, — каже Юссі.— Може, спечемо різдвяного печива?
— Неділі призначені виключно для покарань, — відповідає Лідія, продовжуючи гойдатись.
Марек чомусь посміюється, але відразу затихає.
— Ти смійся, смійся, — каже Лідія.
— Та то я так.
— Я хочу, щоб моя сім’я раділа, — приглушено промовляє Лідія.
— Ми й радіємо, — відповідає Марек.
Підлога холодна, уздовж стін віє протяг, між дротами за телевізором перекочуються клубки пилу. Беньямін досі в піжамі. Він згадує, як його привезли у «старий замок» Юссі. Уже тоді на землі лежав сніг, і після того теж іще сніжило, потім сніг розтанув, але невдовзі знову замерз. Марек тоді провів Беньяміна крізь автопарк перед будинком, між старими засніженими автобусами й піднятими домкратом остовами автівок. Сніг обпікав босі ноги Беньяміна. Шлях між великими засніженими машинами нагадував йому рів. У будинку горіло світло. Юссі вийшов на ґанок; на плечі в нього висіла рушниця, з якою полюють на лосів. Щойно Юссі побачив Лідію, з нього ніби вичавили всі сили. Він не очікував її, не був радий її приходу — але не міг їй опиратись. Він підкорився її волі, змирився, як упокорюється свійська худоба. Коли Марек забрав у Юссі рушницю, той тільки похитав головою. Потім почулися кроки і з’явилась Аннбрітт. Юссі промимрив, що то його подружка й щоб вони відпустили її. Побачивши на шиї Беньяміна нашийник, Аннбрітт пополотніла, кинулася назад у будинок і хотіла замкнутись, але Марек випередив її, сунувши ствол гвинтівки в отвір дверей, і з посмішкою запитав, чи можна їм увійти.
— Може, обговоримо, що приготувати на Різдво? — невпевненим голосом питає Аннбрітт.
— Головне — це оселедець і сальтисон, — радить Юссі.
Лідія роздратовано зітхає. Беньямін позирає вгору, на стелю, на якій висить люстра-вентилятор золотого кольору з чотирма такими самими лампами. Тіні від нерухомих лопатей на білій мазонітовій стелі нагадують йому пелюстки сірої квітки.
— А хлопцю можна буде дати тюфтельок, — каже Юссі.
— Там буде видно, — відповідає Лідія.
Марек, сплюнувши у квітковий горщик, витріщається в темряву за вікном:
— Я б і зараз щось з’їв.
— У холодильнику багато лосятини й м’яса сарни, — відповідає Юссі.
Марек підходить до стола, нишпорить у кошику для хліба, відламує шматок хлібця й засовує його в рота.
Коли Беньямін підводить погляд, Лідія смикає повідець. Хлопець закашлюється й знову лягає. Він голодний і стомлений.
— Мені скоро знадобляться ліки, — каже він.
— Переживеш, — відрізає Лідія.
— Мені обов’язково треба робити укол щотижня, а минуло вже більше тижня відтоді, як...
— Замовкни!
Лідія смикає повідець із такою силою, що Беньямін стогне від болю. Коли він починає плакати, вона знову смикає повідець, аби хлопець затих.
Марек вмикає телевізор. Лунає тріск, потім — далекий голос. Здається, якась спортивна передача. Марек перемикає канали, проте, побачивши, що картинки ніде нема, вимикає пристрій.
— Треба було взяти телевізор із того будинку,— каже він.
— Тут немає кабельних каналів, — зазначає Юссі.
— От бовдур, — коментує Лідія.
— А чого супутникова тарілка не працює?— питає Марек.
— Не знаю, — відгукується Юссі. — Тут інколи дме сильний вітер: її, мабуть, перекосило.
— То полагодь її, — пропонує Марек.
— Сам лагодь!
— Годі гиркатись, — наказує Лідія.
— Усе одно по ящику суцільне лайно, — буркає Юссі.
— Я полюбляю дивитися Let’s dance, — каже Марек.
— Можна мені в туалет? — тихо питає Беньямін.
— Відливати на вулиці, — каже Лідія.
— Гаразд.
— Мареку, виведи його, — наказує Лідія.
— Хай Юссі виведе, — пручається той.
— Він і сам може сходити, — заперечує Юссі. — Куди він утече? П’ять градусів морозу, а до...
— Іди з ним, — обриває його Лідія.— А я поки пригляну за Аннбрітт.
У Беньяміна паморочиться в голові, коли він сідає. Він бачить, що Юссі бере у Лідії повідець. Коліна в Беньяміна затекли; щойно він починає йти, стегна пронизує різкий біль. Кожен крок нестерпний, проте хлопець мовчить, зціпивши зуби. Він не хоче дратувати Лідію, не хоче, щоб вона розізлилася.
На стінах коридора висять дипломи. Світло йде від латунної настінної лампи з укритим памороззю скляним дашком. На світло-коричневому лінолеумі стоїть пластиковий пакет з Іса з написом «Якість, турбота, сервіс».
— Піду похезаю, — каже Юссі, відпускаючи повідець.— Як повернешся, зачекай у сінях.
Юссі, схопившись за живіт і важко дихаючи, заскакує в туалет і замикається. Беньямін, озирнувшись, бачить крізь прочинені двері широку, круглу спину Аннбрітт і чує, як Марек розповідає про грецьку піцу.
На гачку в коридорі висить темно-зелена стебнована куртка Лідії. Понишпоривши в її кишенях, Беньямін знаходить ключі від будинку, гаманець золотистого кольору і власний мобільний телефон. Його серце починає битися швидше, коли він бачить, що заряду батареї має вистачити принаймні на один дзвінок. Прослизнувши крізь автоматичні двері в сіни й минувши комору, він виходить на вулицю. Там лютий мороз. Мобільний сигнал слабкий. У темряві Беньямін вгадує обриси круглих кучугур на старих автобусах і машинах, що стоять на дворі. Руки задубіли й тремтять від холоду. Зайшовши в список контактів, Беньямін набирає перший же номер — мобільний Сімоне, — і, тремтячи, прикладає телефон до вуха. Він уже чує перші гудки, що перериваються перешкодами, коли раптом двері будинку розчиняються й виходить Юссі. Вони дивляться один на одного. Беньямін не встигає й подумати про те, аби сховати телефон. Мабуть, треба бігти, але куди? Юссі широкими кроками наближається до нього, обличчя в нього бліде й стривожене.
— Ти вже все? — голосно питає він.
Юссі продовжує наближатись до Беньяміна, дивлячись йому в очі; між ними виникає німа угода. Юссі бере в нього телефон і прямує далі вниз, до дров’яного сараю. Тієї ж миті з будинку виходить Лідія й гукає:
— Ви чим там зайняті?
— Я піду ще наберу дров! — кричить Юссі, ховаючи телефон у куртку.
— Я все, — каже Беньямін.
Лідія, стоячи у дверях, впускає його в будинок.
Щойно зайшовши в сарай, Юссі дістає телефон і бачить на блакитному екрані слово «Мама». Попри холод чутно запах дерева й смоли. Майже суцільну темряву сараю розсіює лише підсвітка телефона. Юссі, приклавши його до вуха, одразу чує, як йому відповідають.
— Алло, — каже якийсь чоловік.— Алло?
— Це Ерік? — питає Юссі.
— Ні, це...
— Мене звати Юссі. Перекажіть, будь ласка, Еріку — це важливо — ми в мене вдома: я, і Лідія, і Марек, і...
Юссі не закінчує: його раптом перериває горловий крик на тому кінці. Щось гримить і тріщить, чути кашель, потім жіночий крик і схлипування, а тоді западає тиша. Розмова обірвалася. Юссі дивиться на телефон, думаючи, що треба подзвонити комусь іншому; починає переглядати номери, аж тут сідає батарейка. Тієї ж миті, як гасне дисплей, двері сараю відчиняються й зазирає Лідія.
— Я бачила твою ауру крізь щілини у дверях, вона зовсім синя, — каже вона.
Юссі, сховавши телефон за спиною, засовує його в задню кишеню джинсів і починає складати дрова в кошик.