— Повертайся в будинок, — командує Лідія.— Я сама.
— Дякую, — відповідає він і виходить із сараю.
Піднімаючись стежкою до будинку, Юссі дивиться, як кристалики льоду на снігу виблискують у світлі, що падає з вікон. Під чобітьми в нього сухо порипує. Ззаду наближаються уривчастий шурхіт і важке пихкання. Юссі встигає згадати свого собаку, Кастро. Згадує, як Кастро був щеням. Як він розривав свіжий сніжок, полюючи на мишей. Юссі всміхається спогадам, коли удар у потилицю штовхає його вперед. Чоловік упав би долілиць, але в потилиці застрягає лезо сокири й тягне його назад. Юссі стоїть, розкинувши руки. Лідія, налігши на держак, висмикує сокиру з його голови. Юссі відчуває, як кров ллється по шиї на спину. Падає на коліна й валиться вперед, відчуває сніг на обличчі. Перебираючи ногами, перекидається на спину, аби підвестися. Поле зору швидко звужується, але в останні кілька секунд Юссі встигає побачити, як Лідія заносить над ним сокиру.
52
Ранок неділі двадцяте грудня, четвертий Адвент
Беньямін сидить, зіщулившись у клубочок, біля стіни за телевізором. У нього жахливо паморочиться в голові, погляд важко на чомусь сфокусувати. Але найгірше — це спрага. Так пити йому не хотілося ще ніколи в житті. Голод трохи вщух: він не зник, а залишився слабким ниючим болем, що підіймається від кишок, але тепер він майже не помітний на тлі спраги — спраги й болю в суглобах. Беньямін задихається від спраги, його горло ніби вкрите ранами. Хлопчик ледь може ковтати, у роті зовсім не лишилося слини. Він згадує дні, проведені на підлозі цього будинку, згадує, як Лідія, Марек, Аннбрітт і він сам сиділи, нічого не роблячи, у цій кімнаті — єдиному мебльованому приміщенні в будинку.
Беньямін слухає, як сніг із шелестом лягає на дах. Згадує, як у його житті з’явилася Лідія, як вона побігла за ним одного разу, коли він ішов додому зі школи.
— Ти дещо забув! — вигукнула вона, простягаючи його шапку.
Він, зупинившись, подякував їй. Жінка дивно поглянула на нього й запитала:
— Ти Беньямін, так?
Беньямін спитав, звідки вона знає, як його звати. Тоді вона погладила його по голові й сказала, що народила його, а потім додала:
— Але я охрестила тебе Каспером. Я хочу звати тебе Каспером.
Вона дала йому маленький блакитний костюмчик, плетений гачком, прошепотівши:
— Я сплела його тобі, коли ти був у мене в животику.
Він став пояснювати, що його звати Беньямін Петер Барк і що він не може бути її сином. Уся ця ситуація була вельми прикрою, проте він намагався говорити з жінкою спокійно й ввічливо. Вона, всміхаючись, вислухала його, а тоді журливо похитала головою й сказала:
— Спитай у своїх батьків — спитай у них, чи справді ти їхня дитина. Можеш спитати — але вони не скажуть правди. У них не виходило завести дитину. Ти помітиш, що вони брешуть. Брешуть, бо бояться втратити тебе. Ти не їхня справжня дитина. Я скажу тобі, хто ти. Ти мій син. Це правда. Хіба ти не бачиш, як ми з тобою схожі? Мене змусили віддати тебе на всиновлення.
— Мене не всиновлювали, — заперечив Беньямін.
— Я знала... знала, що вони тобі нічого не скажуть, — промовила жінка.
Подумавши, Беньямін зрозумів, що її слова цілком можуть бути правдою. Він уже давно почувався інакшим, ніж його батьки.
Лідія з усмішкою дивилася на нього.
— Я не можу тобі це довести, — знову заговорила вона.— Ти маєш довіряти власним почуттям, маєш відчути, як воно насправді. Тоді ти зрозумієш, що це правда.
Вони попрощались, але наступного дня Беньямін знову зустрів її. Вони зайшли в кондитерську й довго говорили. Лідія розповіла, як її змусили віддати його на всиновлення, але сказала, що ніколи не забувала його. Вона думала про нього щодня відтоді, як він народився і його забрали в неї. Сумувала за ним кожної миті свого життя.
Беньямін розповів усе Аїді, і вони зійшлись у думці, що не треба нічого казати Еріку й Сімоне, доки він, Беньямін, не обміркує все як слід. Він хотів спершу познайомитись із Лідією, збагнути, чи може її розповідь бути правдою. Лідія зв’язалась із ним через Аїдину електронну пошту й надіслала йому звідти зображення сімейної могили.
— Я хочу, щоб ти знав, хто ти насправді,— пояснила вона.— Тут спочивають твої родичі, Каспере. Колись ми разом поїдемо туди — тільки ти і я.
Беньямін майже починав їй вірити. Він хотів вірити їй, вона здавалася йому дуже цікавою. Для нього це було чимось новим — щоб хтось так тужив за ним, так любив його. Лідія дарувала йому власні дитячі дрібнички, давала гроші, подарувала кілька книжок і фотоапарат, а він віддав їй свої малюнки, речі, які зберіг із дитинства. Вона навіть подбала про те, аби до нього припинив чіплятися Вайлорд — якось просто вручила Беньяміну аркуш паперу, на якому Вайлорд написав, що обіцяє більше ніколи не підходити ні до Беньяміна, ні до його друзів. Його батьки ніколи б не змогли зробити чогось такого. Він дедалі більше впевнювався в тому, що батьки — люди, яким він вірив усе своє життя, — поводяться як брехуни. Його дратувало, що вони ніколи не розмовляють із ним, ніколи не показують йому, що він для них означає.
Яким же він був дурнем!
Лідія почала натякати, що хоче прийти до нього додому, в гості. Попросила в нього ключі. Беньямін не дуже зрозумів, навіщо вони їй. Пообіцяв, що відчинить, коли вона подзвонить. Тоді вона розгнівалася. Сказала, що як він не слухатиметься, то їй доведеться його покарати. Беньямін згадує, як тоді здивувався. Лідія пояснила, що коли він був зовсім маленьким, вона подарувала його прийомним батькам ферулу на знак того, що вони мають виховувати сина як слід. Потім вона просто витягла ключі з його рюкзака й сказала, що сама вирішуватиме, коли їй відвідати свого сина.
Тоді він збагнув, що вона навряд чи цілком здорова.
Наступного дня, коли Лідія чекала на нього, він підійшов до неї та якомога спокійніше попросив, щоб вона повернула йому ключі й що він більше не хоче з нею бачитись.
— Ну що ти, Каспере! — відповіла вона. — Я й не збиралася забирати твої ключі.
Щойно Лідія віддала йому ключі, він попрямував геть, проте жінка пішла слідом за ним. Він обернувся й запитав, чи вона не зрозуміла, що він не хоче більше з нею бачитись.
Беньямін, примружившись, позирає вниз, на своє тіло, й бачить, що на коліні розплився величезний синець. «Якби мама побачила, у неї сталася б істерика», — думає він.
Марек, як завжди, стоїть біля вікна, витріщаючись на подвір’я. Втягнувши шмарклі, він харкає на шибку — навпроти того місця, де лежить у снігу Юссі. Аннбрітт сидить, зіщулившись, за столом. Вона намагається не плакати, ковтає, відкашлюється й гикає. Аннбрітт, вийшовши з дому й побачивши, як Лідія вбиває Юссі, ридала доти, доки Марек, навівши на неї рушницю, не проголосив, що пристрелить жінку, якщо вона ще бодай раз схлипне.
Лідії ніде не видко. Беньямін, тягнучи ноги, сідає, а тоді хрипко каже:
— Мареку, ти маєш дещо знати...
Той, поглянувши на Беньяміна чорними, мов горошини перцю, очима, береться віджиматись від підлоги.
— Чого тобі, малий гівнюче? — крекчучи питає він.
Беньямін ковтає зболілим горлом.
— Юссі сказав мені, що Лідія хоче тебе вбити, — бреше він. — Спочатку вб’є його, потім Аннбрітт, а тоді тебе.
Марек продовжує віджиматись, потім, зітхнувши, підводиться.
— А ти смішний, малий гівнюче.
— Вона сама це сказала, — наполягає Беньямін. — Їй потрібен лише я. Вона хоче лишитися тільки зі мною. Це правда.
— Та ну?
— Так. Юссі казав — вона розповіла, що збирається зробити. Спочатку вб’є його, і ось вона його...
— Та стули вже пельку, — обриває його Марек.
— Так і будеш сидіти й чекати своєї черги? — запитав Беньямін. — Ти для неї нічого не вартий. Вона хоче, щоб у її сім’ї були лише вона і я.
— Що, Юссі правда казав, що вона мене збирається вбити?— питає Марек.
— Чесне слово, вона...