Беньямін не договорює, бо Марек починає реготати.
— Я чув усе, що люди здатні вигадати, аби уникнути болю, — каже Марек, посміхаючись. — Усі клятви й виверти, всі вмовляння й хитрощі.
Він байдуже відвертається до вікна. Беньямін, зітхнувши, береться думати, що ще сказати, аж тут заходить Лідія. Рот її стиснутий і схожий на щілину, обличчя геть бліде. Вона щось тримає за спиною.
— От і минув тиждень. Знову настала неділя,— урочисто промовляє вона й заплющує очі.
— Четвертий Адвент, — шепоче Аннбрітт.
— Я хочу, щоб ми всі разом розслабились і як слід обміркували події цього тижня, — повільно каже Лідія. — Три дні тому нас покинув Юссі, його більше нема серед живих, а душа його мандрує одним із семи небесних коліс. За свою зраду він розірветься на шматки, пройшовши тисячі реінкарнацій у тілах тварин і комах.
Вона замовкає.
— Усі подумали? — питає вона трохи згодом.
Вони кивають, і Лідія задоволено посміхається.
— Каспере, іди сюди, — приглушеним голосом наказує вона.
Беньямін намагається підвестися, докладаючи всіх зусиль, аби не скривитися від болю, але Лідія все ж питає:
— Пики мені корчиш?
— Ні, — пошепки відповідає він.
— Ми — сім’я, тож маємо поважати одне одного.
— Так, — відгукується він, відчуваючи, як до горла підступає плач.
Лідія, посміхнувшись, дістає те, що доти ховала за спиною: ножиці, грубі кравецькі ножиці з широкими лезами.
— Тоді тобі має бути нескладно прийняти свою кару,— спокійно каже вона, із непроникним обличчям кладучи ножиці на стіл.
— Я ж дитина,— жахається Беньямін і, похитнувшись, ледь не падає.
— Стій спокійно, — гаркає на нього Лідія. — Цього ніколи не буде достатньо. Ти так нічого й не розумієш. Я борюся, намагаюся щосили, працюю мов проклята, аби в моїй сім’ї все було як слід. Щоб вона пристойно виглядала. Я просто хочу, щоб усе було гаразд у моїй сім’ї.
Беньямін плаче, опустивши обличчя, важко, хрипко схлипуючи.
— Адже ми сім’я. Хіба ні?
— Сім’я, — відповідає він. — Так, ми сім’я.
— Тоді чому ти так поводишся? Куєш проти нас лихо, зраджуєш нас, брешеш нам, крадеш у нас, обмовляєш нас і псуєш... навіщо ти так чиниш зі мною? Нащо скрізь пхаєш носа, пліткуєш, лицеміриш?
— Не знаю, — шепоче Беньямін. — Вибачте.
Лідія бере ножиці. Тепер вона важко дихає, обличчя вкрилося потом. По щоках і шиї пішли червоні плями.
— Щоб ми могли лишити це позаду, ти маєш зазнати покарання,— легким, буденним голосом каже вона.
Кілька митей стоїть, переводячи погляд з Аннбрітт на Марека.
— Аннбрітт, — нарешті вирішує вона, — іди сюди.
Аннбрітт, що доти сиділа, втупившись у стіну, підводиться й непевною ходою наближається до Лідії. Очі зацьковано бігають, маленьке підборіддя тремтить.
— Відріж йому ніс, — наказує Лідія.
Обличчя Аннбрітт стає хворобливо-червоним. Вона дивиться на Лідію, потім на Беньяміна, а тоді хитає головою.
Лідія сильно б’є її по щоці. Схопивши жінку за м’ясисту руку, штовхає її до Беньяміна.
— Каспер пхав носа куди не треба, тож тепер позбудеться його.
Аннбрітт із майже байдужим виглядом потирає щоку, потім бере ножиці. Марек підходить до Беньяміна й, міцно схопивши за голову, повертає його обличчя до Аннбрітт. Кільця ножиць металево виблискують перед хлопчиком, він бачить перелякане обличчя жінки, бачить, як у неї сіпаються очі й рот, як починають тремтіти руки.
— Ну, відрізай! — гаркає Лідія.
Аннбрітт стоїть із піднятими ножицями, голосно плачучи.
— У мене захворювання крові, — тремтячим голосом благає Беньямін,— якщо ви це зробите, я помру. У мене захворювання крові!
Аннбрітт, клацнувши лезами в повітрі перед ним, впускає ножиці на підлогу.
— Я не можу, — схлипує вона, — не зможу... У мене руки болять від ножиць, я не можу їх утримати.
— Тут сім’я, — суворо й утомлено промовляє Лідія, із зусиллям нахиляючись, аби взяти ножиці. — Ти слухаєшся й поважаєш мене, зрозуміло?
— Я ж кажу: у мене болять руки! Ножиці завеликі...
— Ану замовкни, — обриває Лідія й навідліг б’є її по губах кільцями ножиць. Аннбрітт зі схлипом відступає і, непевно притулившись до стіни, затуляє рукою закривавлений рот.
— Неділі призначені для покарань, — каже Лідія, важко дихаючи.
— Я не хочу, — благальним голосом каже Аннбрітт.— Будь ласка, не треба.
— Іди сюди, — нетерпляче наказує Лідія.
Аннбрітт тільки хитає головою й щось шепоче.
— Що ти сказала? Обізвала мене падлюкою?
— Ні, ні, — ридає та і простягає руку. — Гаразд, — схлипує вона. — Я відріжу йому ніс. Я вам допоможу. Це не боляче, це швидко скінчиться.
Лідія із задоволеним виглядом дає їй ножиці. Аннбрітт підходить до Беньяміна і, погладивши його по голові, швидко шепоче:
— Не бійся. Просто біжи, біжи щодуху.
Беньямін запитально дивиться на неї, намагаючись прочитати щось у її переляканому погляді й тремтячих губах. Аннбрітт піднімає ножиці, але обертається до Лідії та б’є її впівсили. Беньямін бачить, як відсахується Лідія, як Марек хапає Аннбрітт за широке зап’ястя й вивертає з плечового суглоба руку, якою та тримає ножиці. Аннбрітт кричить від болю. Беньямін устигає вибігти з кімнати. Лідія, піднявши ножиці з підлоги, підходить до Аннбрітт і сідає їй на груди. Аннбрітт сіпає головою, намагаючись звільнитися.
Пройшовши холодними сіньми й опинившись на ґанку, Беньямін відчуває колючий мороз і водночас чує крики й кашлі Аннбрітт.
Лідія, витерши кров зі щоки, озирається довкола, шукаючи хлопчика.
Беньямін швидко йде розчищеною доріжкою.
Марек знімає зі стіни рушницю Юссі, але Лідія зупиняє його.
— Це добре покарання,— каже вона.— У Каспера нема взуття, він в одній піжамі. Замерзне й повернеться до мами.
— Інакше помре, — промовляє Марек.
Беньямін, поївши снігу, біжить далі між рядами автівок, не зважаючи на біль. Послизнувшись, одразу підводиться, пробігає ще трохи, вже не відчуваючи ніг. Марек щось кричить йому вслід із будинку. Беньямін розуміє, що не зможе втекти від Марека: він надто маленький і надто слабкий. Найкраще сховатись десь у темряві, а потім, коли все стихне, навпомацки спуститися до озера. Може, йому там трапиться якийсь любитель спортивної підлідної риболовлі зі своїм льодобуром і великою сумкою. Юссі казав, що крига на Юпчернен затверділа лише тиждень тому — початок зими видався теплим.
Знесилено зупинившись, Беньямін прислухається, чи не скрипить сніг під чиїмись кроками. Спершись на іржавий пікап, піднімає очі й позирає на чорне узлісся, а тоді рушає далі. Далеко він не дійде — все тіло палає від болю й холоду. Він перечеплюється, проповзає під твердим брезентом, яким накрито трактор, лізе під нього, повзе далі замерзлою лучною травою, проповзає під іще однією машиною, а тоді підводиться. Бачить, що стоїть між двома автобусами. Навпомацки просуваючись далі, знаходить в одному з них відчинене вікно і, насилу залізши на велике автобусне колесо, заповзає всередину. Озирнувшись у темряві, знаходить на сидінні кілька старих килимків і одразу загортається в них.
53
Ранок неділі двадцяте грудня, четвертий Адвент
Червона будівля Вільгельмінського аеропорту на тлі білого, розлогого пейзажу здається покинутою й непривітною. На годиннику вже десята ранку, проте сутінки досі не розсіялись. Бетонну злітну смугу освітлюють прожектори. Через півтори години польоту літак повільно під’їжджає до будівлі терміналу.
У залі очікування тепло й напрочуд затишно. З динаміків лунають різдвяні пісні, пахне кавою з магазинчика, який, вочевидь поєднує в собі газетний кіоск, інформаційне бюро та кафетерій. Біля крамнички широкими рядками розвішано так звані саамські ручні вироби: столові ножі, дерев’яні ківшики для пиття й берестяні наспинні короби. Сімоне безтямним поглядом витріщається на саамські шапки, вивішені на стійці. Їй на мить стає шкода цієї стародавньої мисливської культури, що тепер здобула таке собі нове життя у формі строкатих шапок із червоними китицями, виставлених на потребу туристам, охочим до всіляких жартів. Саамське шаманство не вціліло під жорнами часу, і тепер люди вішають ритуальні бубни, мяврресґаррі, у себе над диванами, а оленярство, вочевидь, незабаром перетвориться на виставу для туристів.