Йона дістає телефон і набирає номер, а Ерік тієї ж миті вказує на таксі-мікроавтобус, що чекає біля безлюдного виходу. Йона хитає головою й дедалі роздратованіше розмовляє зі своїм співрозмовником. Ерік із Сімоне чують, як глухий голос у слухавці хрипить щось йому у відповідь. Коли Йона закінчує розмову, обличчя в нього зосереджене, блискучі льодово-сірі очі напружені й серйозні.
— Ну що? — питає Ерік.
Йона, витягнувши шию, виглядає у вікно.
— Поліціянти, що поїхали до будинку, досі не вийшли на зв’язок, — дещо неуважно відказує він.
— Це погано, — тихо промовляє Ерік.
— Я зв’яжусь із відділком.
Сімоне намагається потягти Еріка за собою.
— Ми не можемо просто сидіти й чекати на них.
— Ми й не будемо, — відповідає Йона. — Нам обіцяли надіслати автівку — вона вже мала бути тут.
— Господи, — зітхає Сімоне,— як же все довго.
— Тут зовсім інші відстані, — зауважує Йона, блиснувши очима.
Сімоне знизує плечима. Всі троє прямують до виходу. На вулиці в обличчя їм б’є незвичний, сухий мороз.
Раптом перед ними зупиняються дві сині машини, і з них виходять двоє чоловіків у помаранчевій формі гірських рятувальників.
— Йона Лінна? — питає один із них.
Йона коротко киває.
— Нам наказали пригнати вам машину.
— Гірські рятувальники? — нервово уточнює Ерік. — А де поліція?
Один із чоловіків, випроставшись, стримано пояснює:
— Тут між нами часто-густо нема особливої різниці. Поліція, митники, гірські рятувальники — всі ми співпрацюємо за необхідності.
— Народу зараз бракує, — втручається другий. — Самі розумієте, Різдво от-от...
Обидва замовкають. У Еріка тепер геть зневірений вигляд. Він відкриває рот, аби щось сказати, але Йона випереджає його:
— Ви не зв’язувались із патрулем, що поїхав до будинку?
— Востаннє сьогодні о сьомій, — відповідає один із рятувальників.
— Скільки туди їхати?
— Принаймні години дві.
— Дві з половиною,— уточнює інший. — Зважаючи на теперішню пору року.
— Яка машина наша? — нетерпляче питає Йона, прямуючи до однієї з автівок.
— Яку оберете, — відгукується один із чоловіків.
— Ту, в котрій більше бензину, — каже Йона.
— Перевірити рівень бензину? — питає Ерік.
— У моїй сорок сім літрів, — швидко повідомляє один із рятувальників.
— У мене на десять менше, — кидає другий.
— Чудово, — Йона відчиняє дверцята.
Вони сідають у прогрітий салон. Йона, взявши в рятувальника ключі, просить Еріка ввести напрямок у новенький GPS-навігатор.
— Зачекайте! — гукає Йона рятувальникам, які вже сідають у другу машину.
Ті озираються.
— Патрульні, що виїхали до котеджу вчора вранці,— вони теж гірські рятувальники?
— Авжеж.
Їхати їм треба на північний захід, уздовж Вольгшен, аби дістатися до Бреннбека, а потім, усього за кілька кілометрів, виїхати на Дорогу №45 державного значення і, здолавши десять кілометрів прямо на захід, опинитись на звивистій дорозі й проїхати її зміїстий відрізок довжиною понад вісімдесят кілометрів на південь від Клімпф’єлля, у напрямку Даїмадален.
Ідуть мовчки. Залишивши Вільгельміну далеко позаду й виїхавши на дорогу до Сутме, вони помічають, що небо над ними ніби світлішає. Дивовижне м’яке світло відкриває краєвид, і навколо починають вгадуватися контури гір та озер.
— Дивись, — каже Ерік, — Посвітліло.
— Світліти не буде ще кілька тижнів, — відгукується Сімоне.
— Сніг добре відбиває світло, що проходить крізь хмари,— пояснює Йона.
Сімоне притуляється чолом до вікна автівки. Вони їдуть то засніженими лісами, то гігантськими білими вирубками, повз темні плями боліт та озер, схожі на великі рівнини. Проїжджають дорожні знаки з назвами на кшталт «Єтнеме» й «Тролльклінтен», минають довгу Лонгселеон. У темряві вгадується дивовижно красиве озеро, яке, як їм щойно повідомив дорожній знак, називається Меваттнет. Його стрімкі береги, холодні й померзлі, тьмяно виблискують у сніжному світлі.
Години за півтори блукань то прямо на північ, то на захід дорога починає звужуватись, мало не нахиляючись до величезного озера Бор’яшен. Вони в комуні Доротеа, наближаються до кордону з Норвегією. За вікном здіймаються високі, гостроверхі гори. Раптом їм сигналить і блимає фарами зустрічна автівка. Вони з’їжджають на узбіччя; зустрічна машина спиняється й дає задній хід, аби під’їхати до них.
— Гірські рятувальники, — сухо повідомляє Йона, коли бачить, що машина схожа на ту, у якій зараз вони самі.
Йона опускає віконце, і крижане повітря видуває із салону тепло.
— Це ви стокгольмські? — із сильним фінським акцентом гукає один із чоловіків, що сидять в авто.
— Ми, — відповідає Йона фінською. — Горді мешканці столиці.
Обидва сміються. Комісар переходить на шведську:
— Це вас відправили до будинку? Із вами ніяк не могли зв’язатися.
— Там зона радіомовчання,— пояснює чоловік.— Хай там як, ми тільки бензин витратили: там нічого немає.
— Зовсім нічого? Може, якісь сліди навколо будинку?
Той хитає головою.
— Ми пройшли крізь шари снігу.
— Тобто? — питає Ерік.
— З дванадцятого числа було вже п’ять снігопадів, тож ми шукали сліди в п’яти шарах снігу.
— Молодці, — каже Йона.
— На це й пішло стільки часу.
— Але там нікого не було? — питає Сімоне.
Чоловік знов хитає головою:
— Не було — принаймні після дванадцятого.
— Дідько, — бурмоче Йона.
— То ви будете повертатись? — питає чоловік.
Йона хитає головою.
— Ми зі Стокгольма сюди їхали, тож зараз назад не поїдемо.
Чоловік знизує плечима.
— Ну як хочете.
Помахавши їм, рятувальники зникають у східному напрямку.
— Зона радіомовчання, — пошепки промовляє Сімоне.— Але ж Юссі якось подзвонив із будинку.
Вони їдуть далі в тиші. Сімоне думає про те ж, про що й інші: що ця поїздка може виявитися фатальною помилкою, що їх, можливо, заманили на хибний шлях, у кришталевий світ снігу й льоду, до боліт і темряви — а Беньямін тим часом лежить десь дуже далеко звідси, беззахисний, без ліків. Може, його вже навіть немає серед живих.
Зараз середина дня, але тут, далеко на півночі країни, в глибині Вестерботтенських лісів, у цю пору року день майже не відрізняється від ночі. Суцільна, невідступна ніч без жодного натяку на світанок, така могутня й сувора, що впродовж перших двох місяців зими майже цілком витісняє світло.
До будинку Юссі під’їжджають у густій, важкій темряві. Повітря крижане й нерухоме. Останній відрізок шляху долають по насту. Йона дістає зброю, думаючи, як давно востаннє бачив справдешній сніг і був на такому лютому морозі, від якого пересихає в носі.
Три будиночки розташовані півколом. Сніг лежить пишними заметами на дахах, снігові кучугури намело біля стін до самих віконець. Ерік, вийшовши з машини, озирається довкола. У снігу чітко видно паралельні колії від коліс машини рятувальників, а далі — безліч людських слідів навколо будівель.
— Господи, — шепоче Сімоне, а тоді швидко рушає до будинку.
— Зачекайте, — каже Йона.
— Але ж тут нікого немає, ми...
— Ми не можемо бути в цьому впевнені, — перебиває її Йона.
Сімоне, тремтячи від холоду, чекає, поки Йона йде скрипучим снігом до будинку. Зупинившись, комісар нахиляється й зазирає в одне з горизонтальних віконець. Розглядає по той бік шибки дерев’яний ящик, кілька клаптикових килимів, стільці, складені на обідньому столі, холодильник із відчиненими дверцятами — вочевидь, вичищений і вимкнений.