Сімоне дивиться на Еріка, який раптом починає поводитись незрозуміло: вештається туди-сюди в снігу, проводить рукою по губах, потім зупиняється посеред подвір’я й кілька разів озирається. Вона збирається спитати його, в чому річ, аж тут він голосно й чітко повідомляє:
— Він не тут.
— Тут узагалі нікого, — втомлено відгукується Йона.
— Ні, я хочу сказати...— пояснює Ерік дивним, майже пронизливим голосом,— хочу сказати, що старий замок — не тут.
— Тобто?
— Це не той будинок. Старий замок Юссі — світло-зелений; я пам’ятаю, як він його описував. Комора в передпокої, бляшаний дах з іржавими цвяхами, супутникова тарілка біля гребеня даху, а на подвір’ї повно старих машин, автобусів, тракторів...
Йона здіймає руку:
— Це його адреса. Тут він прописаний.
— Але місце не те.
Ступивши ще кілька кроків уздовж будинку, Ерік пильно дивиться на Сімоне та Йону, а тоді рішуче каже:
— Старий замок не тут.
Йона, вилаявшись, дістає телефон, а тоді знов лається, згадавши, що тут нема сигналу.
— Ми тут навряд чи знайдемо когось, кого можна спитати, тож доведеться їхати, доки не з’явиться сигнал, — каже він і сідає в машину. Проїхавши задом під’їзну доріжку, вони вже збираються повернути на дорогу, аж тут Сімоне зауважує між деревами темну постать, що стоїть нерухомо, опустивши руки, й дивиться на них.
— Там! — вигукує Сімоне. — Там хтось був!
На узліссі по той бік дороги темно, густо ростуть дерева, сніг щільно лежить між стовбурами. Дерева здаються обтяженими снігом. Сімоне вискакує з машини й чує, як Йона просить зачекати. Дальнє світло фар відбивається у вікнах будинку. Сімоне намагається роздивитися щось між деревами. Її наздоганяє Ерік.
— Я бачила там людину, — шепоче вона.
Йона, зупинивши машину, похапцем вихоплює зброю й підбігає до них. Сімоне швидко прямує до узлісся. Вона знов бачить між деревами чоловіка, цього разу вже трохи далі.
— Агов, зачекайте! — вигукує вона.
Пробігає кілька кроків і зупиняється, зустрівшись із ним поглядом. То виявляється дідок зі зморшкуватим і зовсім спокійним обличчям. Він дуже низенький — ледве сягає їй до грудей,— й одягнений у товстий, затверділий від морозу анорак і джинси. В руці в нього мобільний телефон блакитно-зеленого кольору. Він закриває його й ховає в кишеню.
— Пробачте, що заважаю, — каже Сімоне.
Старий щось відповідає, але Сімоне не може розібрати. Тоді той, опустивши очі, щось бурчить. Ерік із Йоною обережно підходять до них. Йона вже сховав пістолет назад у куртку.
— Він, здається, розмовляє фінською, — каже Сімоне.
— Зачекайте, — просить Йона й повертається до дідка.
Ерік чує, як Йона називає своє ім’я, а потім, вказавши на автівку, промовляє ім’я Юссі. Його фінська звучить протяжно й неголосно. Старий, повільно кивнувши, витягає пачку цигарок. Потім, слухаючи, підводить обличчя, ніби щось шукаючи поглядом. Витрусивши цигарку й позирнувши на неї, щось запитує в комісара м’яким, мелодійно-воркітливим голосом, а тоді, почувши кілька речень у відповідь, засмучено хитає головою. Зі співчутливим виразом обличчя подивившись на Еріка й Сімоне, він простягає їм пачку. Ерік, вирішивши, що відмовлятись надто неввічливо, витягає цигарку, дякує й бере простягнуту старим запальничку із зображенням Бетті Буп.
Саам, відірвавши фільтр у своєї цигарки, бере її в рот і запалює. Сімоне слухає, як він щось докладно пояснює Йоні. Старий, відламавши від дерева гілку, щось креслить нею на снігу. Йона, схилившись над сніжною мапою, щось показує й питає. Потім дістає з куртки блокнот і перемальовує мапу. Сімоне шепоче «дякую», і вони вирушають назад до машини. Дідок, обернувшись, указує кудись у ліс і зникає на стежинці, що проходить між деревами.
Вони швидко повертаються до автівки, дверцята якої лишилися відчиненими. Сидіння встигли так замерзнути, що тепер обпікають спину й ноги.
Йона простягає Ерікові папірець, на якому перемалював мапу дідка.
— Він розмовляв якимось уме-саамським діалектом, тож я не все зрозумів. Розповідав про землі родини Кроїків.
— Але він знає Юссі?
— Так. Як я зрозумів, у Юссі є ще один будинок — мисливський будиночок у самому лісі. Якщо ми проїдемо далі, то по лівий бік буде озеро і можна буде доїхати до трьох великих каменів, які поставлено на згадку про старі літні стоянки саамів. Далі сніг не розчищено, і треба буде йти по насту на північ, доки не побачимо старий трейлер на колесах.
Іронічно поглянувши на Сімоне й Еріка, комісар додає:
— Дідок сказав, що як ми провалимось під кригу Юпчернен, то пройшли надто далеко.
За сорок хвилин вони зупиняються перед трьома однаковими каменями, висіченими й встановленими на замовлення комуни Доротеа. У світлі фар усе здається сірим, затіненим. Камені, освітившись на кілька секунд, знову зникають у темряві.
Йона, поставивши машину на узліссі, каже, що, мабуть, слід було б її замаскувати, зрізавши кілька гілок, проте на це немає часу. Зиркнувши вгору, на зоряне небо, він швидким кроком рушає по насту. Ерік із Сімоне квапляться за ним. Наст лежить важкою застиглою плитою поверх товстого шару пористого снігу. Всі троє намагаються пересуватись якомога тихіше. Дідові вказівки виявляються правильними: за пів кілометра вони бачать у снігу проіржавілий до дірок трейлер. Звернувши зі стежки, помічають, що доріжка втоптана. Внизу, серед снігових заметів, стоїть будинок. Із димаря здіймається стовп диму. У світлі, що падає з вікна, видно м’ятно-зелені стіни.
«Ось він, будинок Юссі,— думає Ерік. — Старий замок».
На широкому подвір’ї видніються великі темні контури машин. Засніжений автопарк схожий на дивовижний лабіринт.
Ступаючи по скрипучому снігу, вони повільно наближаються до будинку. Крокують вузькими проходами між засніженими, піднятими домкратом напіврозваленими машинами, автобусами, комбайнами, плугами й скутерами.
За вікном котеджу хутко майнула якась постать. Там, усередині, щось відбувається: рухи різкі й метушливі. Ерік, не в змозі більше чекати, біжить до будинку. Йому чхати на наслідки: треба знайти Беньяміна, а там будь що буде. Сімоне, задихаючись, намагається встигнути за ним. Пробігши по насту, вони зупиняються біля краю розчищеної доріжки. До стінки будинку приставлені лопата й алюмінієві сани. Чується придушений крик. Швидкі, гучні удари. Хтось визирає з вікна. Десь на узліссі ламається гілка. Грюкають двері дров’яного сараю. Сімоне важко дихає. Вони підходять до будинку. Людини біля вікна вже немає. По кронах дерев ходить вітер. Над настом вихриться легкий сніг. Раптом двері відчиняються, і їх засліплює світло: хтось спрямовує на них яскравий ліхтарик. Обоє мружаться й прикривають очі долонями, аби щось роздивитись.
— Беньямін? — непевно гукає Ерік.
Коли конус світла падає на землю, він бачить, що перед ними стоїть Лідія. У руці вона тримає великі ножиці. Світло ліхтарика лягає на фігуру в снігу. Це Юссі. Обличчя його замерзле й синюшно-сіре, очі заплющені, із грудей стирчить сокира, все тіло в замерзлій крові. Сімоне мовчки стоїть поруч із Еріком; з її уривчастого, переляканого дихання він розуміє, що вона теж побачила тіло. Тієї ж миті він розуміє, що Йони з ними немає. «Мабуть, побіг іншою дорогою,— думає Ерік. — Він може підібратися до Лідії ззаду, якщо мені вдасться достатньо довго її затримувати».
— Лідіє, добридень, — каже Ерік. — Давно не бачилися.
Вона стоїть нерухомо, мовчки дивлячись на них. Ножиці виблискують, погойдуючись у її руці. Ліхтарик освітлює сіру ґрунтову доріжку.
— Ми приїхали за Беньяміном,— спокійно повідомляє Ерік.
— Беньяміном? — повторює Лідія. — Хто це?
— Мій син, — здавленим голосом каже Сімоне.
Ерік робить дружині знак, аби та мовчала. Сімоне, схоже, побачила його жест, бо трохи відступає назад і намагається дихати рівніше.
— Я не бачила жодних дітей, крім власного сина, — повільно заперечує Лідія.
— Лідіє, послухайте мене,— каже Ерік.— Якщо ви повернете нам Беньяміна, ми поїдемо звідси й про все забудемо. Обіцяю, що ніколи й нікого більше не гіпнотизуватиму...