— Я його не бачила, — повторює Лідія й позирає на ножиці.— Тут тільки я й мій Каспер.
— Дозвольте... дозвольте нам принаймні дати йому ліки,— просить Ерік, сам чуючи, як тремтить його голос.
«Лідія зараз стоїть просто ідеально,— гарячково думає він,— вона стоїть спиною до будинку, тож Йоні треба просто підібратись із того боку, обійти будинок і напасти на неї ззаду».
— Я хочу, аби ви пішли, — коротко каже Лідія.
Еріку здається, що він бачить, як хтось крадеться за будинком, уздовж ряду автівок. У серці його на мить здіймається полегшення. Раптом погляд Лідії стає уважним і вона, піднявши ліхтарик, світить на дров’яний сарай і сніг перед ним.
— Касперу потрібні ліки, — наполягає Ерік.
Лідія знов опускає ліхтар. Її голос натягнутий і напружений:
— Я його мати, я знаю, що йому потрібно.
— Так, це правда,— швидко погоджується Ерік.— Але якщо ви дозволите нам зробити Касперу укол... ви зможете виховувати його, вчити дисципліни. Адже сьогодні неділя...
Ерік мимоволі замовкає, побачивши, як постать за будинком наближається до них.
— По неділях, — продовжує він, — ви завжди...
З-за будинку виходять двоє людей. Попереду скуто й неохоче рухається Йона, а за ним іде Марек, приставивши йому до спини дуло рушниці.
Лідія, розтягнувши губи в усмішці, сходить із розчищеної стежки на наст.
— Пристрель їх, — коротко наказує вона й киває на Сімоне: — Почни з неї.
— У мене всього два патрони, — каже Марек.
— Роби що хочеш, але убий їх.
— Мареку, — починає Ерік, — мене відсторонили від лікування. Я тільки хотів допомогти вам...
— Стули пельку, — обриває той.
— Ви почали розповідати про те, що відбувалось у великому будинку в Зеницько-Добойському кантоні.
— Я можу показати, що там відбувалось, — каже Марек, дивлячись на Сімоне спокійними блискучими очима.
— Ну давай уже, — зітхає Лідія з роздратованим виразом обличчя.
— Лягай, — наказує Марек, звертаючись до Сімоне. — І знімай штани.
Сімоне не ворушиться. Марек наводить на неї рушницю, і вона починає задкувати. Ерік ступає вперед, і Марек швидко цілиться в нього.
— Я вистрелю йому в живіт, — каже він, — а тоді він зможе подивитись, як ми бавимося.
— Давай, — квапить його Лідія.
— Зараз, — Сімоне починає розстібати джинси.
Марек, сплюнувши на сніг, ступає до неї. Він, здається, вагається, що робити. Позирає на Еріка, махає рушницею в його бік. Сімоне не дивиться Мареку в очі. Той цілиться в неї, спрямовує дуло їй у голову, потім на живіт.
— Не робіть цього, — просить Ерік.
Марек, знов опустивши рушницю, наближається до Сімоне. Лідія відступає. Сімоне починає стягувати джинси й колготки.
— Потримай рушницю, — тихо каже Марек Лідії.
Лідія повільно прямує до нього, аж тут серед засніжених машин чується якийсь скрип. Кілька разів поспіль стукає метал. Йона кашляє. Стук не припиняється, і раптом лунає гуркіт, різкий звук увімкнених поршнів — це завели двигун. На наст падає яскраве світло, земля й сніг під ногами осяюються білизною. Реве двигун, верещить коробка передач, розмітається сніг. Із замету вилітає старий автобус, накритий брезентом, і, розпоровши наст, котиться навпростець до них.
Коли Марек переводить погляд на автобус, Йона стрибає на чоловіка й смикає на себе ствол рушниці. Марек не випускає зброю, проте йому доводиться ступити вперед. Йона щосили б’є його в груди й намагається зробити підсічку, але Мареку вдається встояти. Він намагається спрямувати дуло на комісара. Приклад зачіпає голову Йони, ковзає по його маківці. У Марека так замерзли пальці, що він випускає рушницю. Покрутившись, вона пролітає кілька метрів і приземляється перед Лідією. Сімоне кидається до рушниці, але Марек хапає її за волосся й смикає назад.
Автобус застрягає, зачепившись за вузьку ялинку. Двигун реве, навколо здіймається хмара вихлопних газів і снігу. Передні двері з шипінням відчиняються й зачиняються.
Оберти частішають, деревце гнеться туди-сюди, з темних гілок сиплеться сніг. Автобус раз у раз із глухим металевим дзенькотом врізається в стовбур, здираючи кору з ялинки. Колеса крутяться, деренчать ланцюги проти ковзання.
— Беньямін! — кричить Сімоне. — Беньямін!
За вітровим склом оповитого димом автобуса видніється розгублене обличчя Беньяміна. З носа в нього йде кров. Лідія біжить до автобуса з Марековою рушницею. Ерік кидається за нею. Лідія, увірвавшись у двері, щось кричить Беньяміну і, вдаривши його прикладом, зіштовхує з водійського місця. Ерік не встигає заскочити в автобус — той відкочується назад і, круто розвернувшись, зі скреготом починає з’їжджати вниз схилом озера. Ерік кричить Лідії, щоб вона зупинилась, і кидається навздогін по проломленій у насті колії від коліс.
Марек досі не випускає волосся Сімоне. Вона з криком намагається розтиснути його хватку. Йона, швидко ковзнувши вбік, опускає плечі й, розвернувшись усім тілом, сильно б’є Марека кулаком у пахву. Марекова рука сіпається, мов відірвана. Він випускає волосся Сімоне, і та, відсахнувшись, помічає в снігу великі ножиці. Марек замахується на Йону іншою рукою, але той, ухилившись, усією вагою б’є його навскіс правим ліктем у бік шиї. Ключиця ламається з глухим хрускотом. Марек із криком падає на землю. Сімоне кидається до ножиць, проте Марек б’є її ногою в живіт, а тоді хапає ножиці непораненою рукою й, широко замахнувшись, б’є ними комісара. Сімоне кричить, побачивши, як у Йони скам’яніло обличчя: леза глибоко врізались у його праве стегно. Кров бризкає на сніг. Йона втримується на ногах і б’є Марека в ліве вухо щойно витягнутими наручниками. Удар виходить сильним. Марек завмирає, здивовано втупившись перед собою і намагаючись щось сказати. Із вух і носа в нього тече кров. Йона, задихаючись, схиляється над Мареком і надягає наручники на обм’яклі руки.
Ерік, голосно хапаючи повітря, біжить у темряві за автобусом. Перед ним сяють червоні габаритні вогні, а попереду по стовбурах стрибає бліде світло фар. Лунає ляск — це дзеркало заднього виду зачепило стовбур.
Еріку спадає на думку, що холод може врятувати його сина: від морозу температура тіла знизиться на кілька десятих градуса і цього буде достатньо, аби кров Беньяміна загусла — аби він вижив попри поранення.
За будинком ділянка круто йде вниз. Ерік перечіпається, підводиться й рухається далі. Пагорби й дерева в гаях навколо вкриті снігом. Автобус перетворився на тінь десь удалині, на силует, оточений розмитим сяйвом.
Ерік думає, чи не спробує Лідія поїхати берегом, аби, обігнувши озеро, дістатися до старої лісовозної дороги. Автобус пригальмовує, але, замість їхати берегом, виїжджає просто на кригу. Ерік кричить Лідії, аби та зупинилася.
Вільний кінець троса, що застряг у дошках причалу, зриває брезент із даху автобуса.
Ерік підбігає до берега. Пахне дизелем. Автобус уже проїхав метрів двадцять замерзлим озером.
Ерік з’їжджає вниз схилом. Він насилу дихає, але продовжує бігти.
Раптом автобус зупиняється. Ерік із жахом дивиться, як червоні габаритні вогні спрямовуються вгору, ніби хтось повільно підводить погляд.
Із закрижанілого озера долинають гучний гуркіт і тріск. Ерік зупиняється біля самої криги, намагаючись щось роздивитися. Він розуміє, що крига проломилась і автобус провалюється в озеро. Колеса крутяться назад, але тим самим лише розширюють ополонку.
Ерік зриває рятувальне коло, що висить на причалі, і під калатання серця вибігає на кригу. Всередині автобуса досі горить світло. Він схожий на замерзлий скляний ковпак. Чується плескіт: товсті крижини, ламаючись, перевертаються в чорній воді.
Еріку здається, ніби він бачить біле обличчя у вирі позаду автобуса.
— Беньяміне! — кричить він.
Хвилі виплескуються на лід, під ногами стає ковзько. Ерік хапає мотузку, прикріплену до рятувального кола, намотує її собі на поперек і міцно зав’язує, аби не втратити. Кидає коло до автобуса, вже не бачачи нікого в темній воді. У передній частині автобуса шумно працює двигун. Червоне світло габаритних вогнів розливається по підталій кризі й снігу.