Передня частина автобуса опускається ще глибше, тепер видно сам лише дах. Фари зникають під водою. Двигун більше не чути, стає майже тихо. Хрустить і шарудить крига, тихо булькотить вода. Раптом Ерік бачить водночас Беньяміна й Лідію всередині автобуса. Підлога крениться, їх кидає назад. Беньямін чіпляється за поручень. Дах над передніми місцями вже майже зрівнявся з кригою. Ерік кидається до ополонки й заскакує на автобус. Той хитається під ним усім своїм широким каркасом. Ерік чує, як віддалік щось кричить Сімоне: вона вже встигла спуститися до криги. Ерік підповзає до люка на даху і, підвівшись, вибиває його ногою. Уламки дзвінко сиплються на сидіння й підлогу. Ерік думає тільки про те, як витягти Беньяміна із затонулого автобуса. Злізши, повисає на руках; йому вдається впертися ногами в спинку сидіння й спуститися на підлогу. Беньямін видається наляканим до смерті. На ньому одна піжама, з носа й із ранки на щоці йде кров.
— Тату, — пошепки вимовляє він.
Ерік слідом за ним переводить погляд на Лідію. Вона стоїть у кінці проходу з відсутнім виразом на обличчі. Рот закривавлений, у руках — рушниця. Водійське сидіння уже цілком занурилось у воду. Автобус тоне, і підлога крениться дедалі крутіше. Крізь гумові прокладки середніх дверей просякає вода.
— Треба вилізати звідси! — кричить Ерік.
Лідія тільки повільно хитає головою.
— Беньяміне,— каже Ерік, не зводячи з неї очей, — ставай на мене й вилазь у люк на даху.
Беньямін мовчки робить, як наказує батько. Підходить на неслухняних ногах, встає на сидіння й залізає Еріку на плечі. Коли він дотягається руками до відчиненого люка, Лідія підіймає рушницю й стріляє. Ерік не відчуває болю — тільки удар у плече, настільки сильний, що він падає навзнак. Біль пронизує його лише тоді, коли він підводиться. Відчуває теплу кров на плечі. Беньямін повис на люку. Ерік, підійшовши, допомагає йому непораненою рукою, хоч і бачить, що Лідія знов наводить на нього рушницю. Беньямін уже на даху, коли лунає другий постріл. Цього разу Лідія промахується. Куля, пролетівши біля Ерікового стегна, розбиває велике скло поруч із ним. У салон рине крижана вода з бризками. Тепер вона прибуває дуже швидко. Ерік намагається дотягнутися до люка в даху, але автобус крениться набік, і він опиняється під водою.
Від шоку й крижаної води Ерік на кілька секунд непритомніє. У паніці перебираючи ногами, виринає на поверхню й удихає повні легені повітря. Автобус, із металевим тріском занурюючись у чорну воду, різко перехиляється, і Ерік, ударившись головою, знов опиняється під водою. У вухах гуде, тіло охоплює дивний холод. Крізь вікно Ерік бачить, як глибоко під водою світяться фари автобуса. Серце важко калатає в грудях. Обличчя й голову болісно стискає. Вода настільки крижана, що Ерік втрачає здатність рухатись. Під водою бачить Лідію, що вчепилася за поручень, притулившись спиною до задніх сидінь автобуса. Бачить відчинений люк у даху й розбите пострілом вікно, розуміє, що автобус тоне, що треба випливати, що часу обмаль, що треба боротися, але руки не слухаються. Він майже невагомий, проте не відчуває ніг. Намагається поплисти, але йому важко координувати рухи.
Тепер Ерік бачить, що його оточує хмарка крові з рани в плечі.
Раптом він зустрічає погляд Лідії: вона спокійно дивиться йому в очі. Нерухомо зависнувши в холодній воді, вони пильно витріщаються одне на одного.
Волосся Лідії колишеться від руху води, а з її ніздрів перловим намистом здіймаються маленькі бульбашки.
Еріку нестерпно хочеться вдихнути, горло стискається, але він щосили опирається власним легеням, які будь-що прагнуть ковтка кисню. У скронях стукає, у голові блимають білі спалахи.
Температура тіла впала настільки, що він починає непритомніти. У вухах наростає гучний, тремкий шум.
Ерік думає про Сімоне, думає, що Беньямін виживе. Він, мов уві сні, вільно рухається в крижаній воді. Із дивовижно ясною свідомістю розуміє, що скоро помре, і від страху в нього все стискається всередині.
Ерік більше не орієнтується в просторі, зовсім не відчуває власного тіла, не розрізняє світло й темряву. Вода здається теплою, майже гарячою. Він думає, що скоро відкриє рот, припинить боротись, дозволить легеням наповнитися водою — і все скінчиться. Нові, дивні думки пропливають у нього в голові, але раптом щось змінюється. Він відчуває, як натяглася мотузка на його попереку. Він і забув, що обв’язався довгою мотузкою від рятувального кола. Тепер вона, схоже, за щось зачепилась. Його важко тягне вбік. Зупинитися не виходить, в нього геть не лишилося сил. Мотузка невблаганно тягне його вперед; зачепившись об стовп, він навскіс випливає крізь люк у даху. Потилиця об щось вдаряється, з ноги зісковзує черевик, і Ерік опиняється в чорній воді, а тоді, випливаючи до поверхні, бачить, як автобус, у якому досі горить світло, йде на дно лісового озера, і вгадує в цій величезній освітленій клітці постать Лідії.
54
Четвер, двадцять четверте грудня
Сімоне, Ерік і Беньямін в’їжджають у сірий Стокгольм під уже потемнілим небом. Повітря важке від дощу. Місто огорнуте майже пурпуровим серпанком. На різдвяних ялинках і балконних парапетах світяться барвисті гірлянди. У вікнах висять різдвяні зірки, у вітринах серед блискучих прикрас стоять гномики.
На голові таксиста, що висаджує їх біля готелю Birger Jarl,— червона різдвяна шапочка. Він похмуро махає їм у дзеркало заднього виду, і вони помічають на шашці таксі пластмасового гномика.
Сімоне, позирнувши на вестибюль і темні вікна готельного ресторану, каже:
— Мабуть, дивно жити в готелі, коли до дому двісті метрів. Але мені так не хочеться зараз повертатися до нашої квартири.
— Це не дивно, — зауважує Ерік.
— Зовсім не хочеться.
— Мені теж, — погоджується Беньямін.
— Що робитимемо? — питає Ерік. — Може, підемо в кіно?
— Я зголоднів, — шепоче Беньямін.
Коли Еріка вертольотом доставили до шпиталю Умео, у нього було сильне переохолодження. Рана від пострілу виявилася нетяжкою: напівоболонкова куля пройшла навиліт крізь ліве плече, лише трохи подряпавши кістку. Після операції Еріка поклали в одну палату з Беньяміном, якому прописали ліки, регідратацію та інші процедури. Серйозних кровотеч у Беньяміна не було, і він швидко почав одужувати. Уже за день перебування в шпиталі він скаржився, що хоче додому. Ерік і Сімоне спершу не погоджувалися, бо хотіли, аби він через свою хворобу залишився на обстеження, й думали знайти когось, хто допоміг би хлопчикові впоратись із пережитим.
У психологині Керстін Бенгтссон був утомлений вигляд; здавалося, вона не розуміє, який жах пережив Беньямін. Поговоривши з ним сорок п’ять хвилин, вона зайшла до Еріка й Сімоне й коротко оголосила: хлопчик, зважаючи на обставини, почувається добре, слід просто зачекати, дати йому час.
Ерік із Сімоне вирішили, що психологиня просто хотіла їх заспокоїти, адже вони розуміли, що Беньяміну необхідна допомога, бачили, що він занурений у спогади і ніби вже вирішив витіснити деякі з них зі своєї свідомості, їм здавалося, що, як лишити його наодинці, пережите закам’яніє в ньому, мов копалини в скельному ґрунті.
— Я знаю двох дуже хороших психологів, — запропонував Ерік. — Поговорю з ними, щойно повернемося додому.
— Гаразд.
— А ти сама як почуваєшся?
— Я тут чула про одного гіпнотизера, що...
— Стережися його.
— Знаю, — всміхнулася Сімоне.
— Але якщо серйозно, — сказав Ерік, — ми маємо разом попрацювати над тим, що сталося.
Сімоне кивнула, її погляд став замисленим.
— Наш малюк Беньямін, — ласкаво промовила вона.
Ерік підійшов до свого ліжка, що стояло поруч із синовим, і знову ліг, а Сімоне сіла на стілець між ними. Обоє дивилися на блідого й худого Беньяміна, не в змозі відірвати погляди від його обличчя — зовсім як коли він щойно народився.
— Ну як ти? — обережно спитав Ерік сина.
Той відвернувся й подивився у вікно. Темрява за шибкою перетворила віконне скло на дзеркало, що тремтіло під поривами вітру.