...Видершись із допомогою батька на дах автобуса, Беньямін почув другий постріл. Послизнувся й мало не впав у воду. Тієї ж миті він побачив матір, що стояла в темряві, біля краю великої ополонки. Вона крикнула, що автобус зараз потоне, що йому треба вилізти на кригу. Побачивши в чорній неспокійній воді за автобусом рятувальне коло, Беньямін стрибнув. Схопившись за коло, надягнув його й поплив до краю ополонки. Сімоне, лігши на кригу, підповзла до самого краю, дотягнулася до сина і, вчепившись за коло, витягла його. Зняла з себе куртку й закутала в неї Беньяміна, обійняла його й сказала, що до них уже летить вертоліт.
— Тато лишився там, — крізь сльози вимовив Беньямін.
Автобус швидко пішов униз, із тріском зник під водою — і довкола стало темно. Плюскотіла потривожена вода, із бульканням піднімалися великі бульбашки повітря. Сімоне, підвівшись, подивилася туди, де крижини лягали назад у воду, що тихо погойдувалася.
Сімоне впала на коліна й міцно притиснула до себе сина, але той раптом сіпнувся всім тілом. Беньяміна висмикнуло з її рук, він хотів підвестися, але послизнувся. Мотузка рятувального кола, кінець якої йшов у воду, натяглася на кризі, мов струна. Беньяміна потягло до ополонки. Він опирався, ковзав босими ногами й кричав. Сімоне вчепилась у нього, і вони разом поїхали до води.
— Це тато! — заволав Беньямін. — Він намотав мотузку на живіт!
Обличчя в Сімоне зробилося зосередженим і рішучим. Вона обома руками схопилася за коло, впершись п’ятами в кригу. Беньямін кривився від болю; вони з’їжджали до ополонки. Мотузка натяглася так, що, коли вона терлася об крайку криги, було чути глухий шурхіт. Раптом перетягування каната припинилось: мотузка лишалася туго натягнутою, але Сімоне з Беньяміном змогли відповзти назад, подалі від ополонки. Потім натяг майже зник. Вони витягли Еріка крізь люк у даху автобуса, і тепер він повільно підіймався до поверхні. За кілька секунд Сімоне змогла витягти його на кригу. Ерік лежав долілиць і кашляв, а під ним розпливалася червона пляма.
Коли до будиночка Юссі дісталися поліціянти й швидка допомога, Йона лежав у снігу з імпровізованою пов’язкою на стегні, а поруч із ним волав і гарчав Марек. Перед ґанком сидів посинілий труп Юссі з сокирою в грудях. У будинку поліціянти й гірські рятувальники знайшли живу людину. То була подружка Юссі, Аннбрітт, що сховалась у шафі в спальні. Залита кров’ю жінка по-дитячому скорчилась під вішалками з одягом. Санітари на ношах перенесли її у вертоліт, і першу допомогу їй надали вже під час польоту.
За два дні по тому водолази з рятувальної служби спустилися в ополонку, аби знайти тіло Лідії. Шестиколісний автобус стояв на глибині шістдесяти чотирьох метрів — він ніби зупинився на автобусній зупинці, щоб підібрати пасажирів. Водолаз, запливши крізь передні двері, освітив ліхтарем порожні пасажирські місця. Рушниця лежала на підлозі ближче до кінця проходу. Тіло Лідії водолаз побачив, тільки спрямувавши ліхтар угору: воно спливло, спина притулилася до стелі автобуса, руки звисли вниз, голова опущена. Шкіра на обличчі вже почала розм’якшуватись і відставати. Підводна течія м’яко колихала руде волосся Лідії, рот її був спокійний, а очі заплющені, мов у сплячої.
Беньямін гадки не мав, де був у перші дні після викрадення. Може, Лідія тримала його в себе чи в Марека, проте вони вкололи йому якийсь анестетик, тож він був ледве притомний і не розумів, що відбувається. Мабуть, йому робили нові уколи щоразу, коли він приходив до тями. Хай там як, перші дні були вкриті мороком і стерлись із пам’яті.
Отямився Беньямін уже в машині, що прямувала на північ. Знайшовши свій мобільний, він устиг зателефонувати Еріку, перш ніж його перервали викрадачі, вочевидь, почувши голос.
Наступні дні були довгими й страшними. Еріку із Сімоне вдалося витягти із сина лише дуже уривчасту розповідь. Вони зрозуміли тільки, що його змушували лежати в нашийнику на підлозі котеджу. Судячи з його стану, він кілька днів не їв і не пив. Одна нога була обморожена, але мала відновитися. Беньямін сказав, що втекти йому допомогли Юссі й Аннбрітт. Потім, помовчавши, став розповідати, як Юссі врятував його, спробувавши зателефонувати їм додому, як він, Беньямін, утікав по снігу, чуючи крики Аннбрітт, якій Лідія відрізала ніс. Він проповз між старими автівками і, сподіваючись сховатися, заліз у відчинене вікно одного із засніжених автобусів. Там він знайшов кілька килимків і пліснявий плед, які, ймовірно, і не дали йому замерзнути на смерть. Він заснув у автобусі, скрутившись на водійському сидінні. Прокинувся за кілька годин, почувши голоси мами й тата.
— Я й не знав, що живий, — прошепотів Беньямін.
Потім він, почувши, як Марек погрожує їм, сів і побачив ключ у замку запалювання. Недовго думаючи, спробував завести автобус, побачив, як спалахнули фари, почув скажений хрипкий рев двигуна — і помчав навпростець туди, де, як йому здалося, був Марек.
Беньямін замовк, і на віях його повисло кілька великих сльозинок.
Провівши в шпиталі два дні, Беньямін достатньо зміцнів, аби знов почати ходити. Разом з Еріком і Сімоне він пішов відвідати Йону Лінну, що лежав у післяопераційному відділенні. Комісар серйозно постраждав від ножиць, які Марек встромив йому в стегно, але за три тижні спокою мав цілком одужати. Коли вони зайшли, біля Йони сиділа гарна жінка з м’яким світлим волоссям, заплетеним у косу, й читала йому вголос. Вона назвалася Дісою й сказала, що вони з Йоною давні друзі.
— У нас із ним читацький клуб, от я йому й читаю, аби він не відставав, — із фінським акцентом промовила Діса, кладучи книгу.
Сімоне помітила, що то «До маяка» Вірджинії Вулф.
— Я зняла квартирку в гірської рятувальної служби,— всміхнулася Діса.
Комісар повідомив Еріку, що з Арланди їх супроводить поліційний ескорт. Сімоне з Еріком спробували відмовитись. Вони відчували, що їм треба побути наодинці з сином, що вони більше не хочуть бачити жодних поліціянтів. Коли Беньяміна виписали четвертого дня під час обходу, Сімоне одразу ж замовила квитки на літак і пішла за кавою, але лікарняна їдальня виявилася зачиненою, а в кімнаті відпочинку були тільки глечик з апельсиновим соком і сухарі. Сімоне вийшла в місто, аби знайти якусь кав’ярню, але скрізь було напрочуд безлюдно, ніби все позачиняли й повідгороджували. Місто накрили тиша й спокій. Сімоне зупинилась біля залізничної колії й довго простояла, озираючи блискучі рейки й сніг на шпалах і насипу. Вдалині в темряві вгадувалася широка строката Умеоельвен: білий лід і мерехтлива чорна вода.
Тільки тепер Сімоне відчула всередині якесь полегшення й подумала: все скінчилося, Беньямін із нами.
Приземлившись в аеропорту Стокгольм-Арланда, вони побачили, що на них уже чекає ескорт, обіцяний Йоною, а також десятки терплячих журналістів із камерами й мікрофонами напоготові. Не кажучи ні слова, всі троє вийшли іншими дверима й, оминувши те збіговисько, сіли в таксі.
Тепер вони, постоявши в нерішучості перед стокгольмським готелем Birger Jarl, рушають уздовж Тулегатан, потім по Уденгатан, зупиняються на розі Свеавеґен й озираються довкола. Беньямін одягнений у геть завеликий йому спортивний костюм із поліційного бюро знахідок, саамську в’язану шапочку — варіант для туристів,— яку Сімоне купила йому в аеропорту, і тіснуваті в’язані рукавички. Васастан тихий і безлюдний. Усе здається закритим: станція метро, автобусні зупинки, темні ресторани, що спочивають у дзвінкій тиші.
Ерік позирає на годинник. Четверта дня. Вгору по Уденгатан поспішає жінка з великим пакетом у руках.
— Святвечір,— раптом каже Сімоне. — Сьогодні святвечір.
Беньямін здивовано дивиться на неї.
— А, тепер зрозуміло, чого всі кажуть «Щасливого різдва»!— усміхається Ерік.
— Що робитимемо? — питає Беньямін.
— Тут відкрито, — вказує Ерік.
— Різдвяна вечеря в «Макдональдсі»? — скептично питає Сімоне.
Починається дощ. На них падають поодинокі крижані краплі, поки вони поспішають до ресторану, розташованого одразу за парком Обсерваторіелунден, — непоказного низенького приміщення, притиснутого до землі оранжувато-коричневим барабаном бібліотеки. За прилавком стоїть жінка років шістдесяти. Вони виявляються єдиними відвідувачами.