Ерік повернувся додому й вивчився на психотерапевта в Стокгольмі. Але лише здобувши спеціалізацію з психотравматології та психіатрії катастроф, він зіткнувся з різними теоріями гіпнозу. У гіпнозі його приваблювало те, наскільки швидко психолог може дістатися до причин травми. Ерік розумів, що оперативність є ключовим елементом роботи із жертвами війн чи стихійних лих.
Він навчився основ гіпнозу в Європейському товаристві клінічного гіпнозу й невдовзі став членом Товариства клінічного та експериментального гіпнозу, Європейської ради медичного гіпнозу й Шведського товариства клінічного гіпнозу. Кілька років він листувався з Карен Олнесс — американською лікаркою-педіатром, чиї революційні методи гіпнозу дітей, які страждають хронічними хворобами й сильними болями, досі вражали його найбільше.
П’ять років Ерік пропрацював у Червоному Хресті в Уганді з людьми, що зазнали тяжких травм. У цей період він зовсім не мав часу, щоб випробовувати й відпрацьовувати якісь методи гіпнозу. Стан хворих майже завжди був приголомшливо тяжким, і йшлося лише про те, щоб надати їм найнеобхіднішу допомогу. За весь цей час Ерік вдавався до гіпнозу лише з десяток разів — і тільки в найпростіших випадках, аби зняти біль за підвищеної чутливості або для первинного блокування стійких фобій. Але якось в останній рік своєї роботи в Уганді він прийшов оглянути дівчинку, яку замикали в кімнаті, бо вона безупинно кричала. Католицькі черниці-медсестри розповіли, що дівчинка повзла дорогою, що веде з міських нетрів на півночі від Мбале. Черниці вирішили, що дівчинка належить до народності багісу, бо вона розмовляла мовою лугісу. Дівчинка не спала жодної ночі й безперервно кричала, що вона — жахливий демон із вогняними очима. Ерік попросив черниць відчинити двері в кімнату, де лежала дівчинка. Тільки-но побачивши її, він зрозумів, що дитина страждає від гострого зневоднення. Коли він спробував дати їй попити, вона завила, ніби обпеклася від самого лише вигляду води. Дитина качалася по підлозі й кричала. Ерік вирішив удатись до гіпнозу, щоб заспокоїти її. Одна з черниць, сестра Маріон, перекладала його слова на мову букусу, яку та розуміла. Увести дівчинку в гіпноз виявилось легко, і всього за годину вона в усіх подробицях описала події, що спричинили її психічну травму. Автомобіль із цистерною, який виїхав із Джінджі, зійшов із дороги Мбале-Сороті, просто на півночі від міських нетрів. Вантажівка перекинулась і впала в глибоку придорожню канаву. Із пробоїни в цистерні на землю полився чистий бензин. Дівчинка кинулась додому й розповіла своєму дядькові, що бензин тече просто на землю. Дядько побіг туди з двома порожніми пластиковими каністрами. Коли дівчинка наздогнала його біля цистерни, там уже зібралося з десяток людей, що набирали у відра бензин із канави. Стояв жахливий сморід, було дуже жарко, і сонце припікало дедалі сильніше. Дядько махнув дівчинці, підкликаючи її. Вона взяла в нього першу каністру й потягла додому. Каністра виявилася страшенно важкою. Дівчинка зупинилась, аби поставити її собі на голову, і побачила якусь жінку в блакитній хустці, що стояла біля цистерни по коліно в бензині й наповнювала маленькі скляні пляшки. Далі, дорогою до міста, дівчинка помітила чоловіка в жовтій камуфляжній сорочці. Він ішов, тримаючи в зубах цигарку, і коли він затягувався, на кінчику цигарки поблискував червоний вогник.
Ерік чітко пам’ятав, як виглядала загіпнотизована дівчинка, розповідаючи йому свою історію. У неї був низький глухий голос, і її щоками котилися сльози, коли вона розказувала, як зловила вогонь цигарки очима й перекинула його на жінку в блакитній хустці. Вогонь живе в її очах, — стверджувала вона, — бо коли вона обернулась і поглянула на жінку, то та загорілась. Спочатку спалахнула блакитна хустка, а потім вогонь охопив усю жінку. Незабаром навколо цистерни бурхало страшне полум’я. Дівчинка кинулась бігти, не чуючи нічого, крім криків позаду себе.
Після того сеансу Ерік і сестра Маріон довго розмовляли з дівчинкою про те, що вона розповіла під гіпнозом. Вони знов і знов пояснювали їй, що загорілися пари бензину, від яких ішов той сморід. Іскри від цигарки, яку курив чоловік, підпалили цистерну. А вона, дівчинка, тут геть ні до чого.
Усього за кілька місяців після того випадку з дівчинкою Ерік повернувся в Стокгольм. Він хотів отримати грант від Ради медичних досліджень, аби ґрунтовно розширити свої знання про гіпноз і лікування травм у Каролінському інституті. Тоді ж він зустрів Сімоне. Ерік пам’ятав, як побачив її на університетському святі: жвава, з розпашілими щоками, вона просто випромінювала енергію. Першим, що впало йому в очі, були її світло-руді кучері. Потім він подивився на її обличчя: високе бліде чоло, тонка світла шкіра, всіяна світло-коричневим ластовинням. Вона була маленька й струнка, схожа на янгола із закладки. Ерік досі пам’ятав, як вона була одягнена того вечора: зелена обтисла шовкова блуза, чорні штани й темні туфлі-човники на високих підборах. Губи її були підведені блідо-рожевою помадою, а яскраво-зелені очі сяяли, відбиваючи світло.
Уже за рік вони одружились і незабаром почали намагатися завагітніти, проте це їм далось нелегко: у Сімоне чотири рази поспіль стався викидень. Ерік особливо добре пам’ятає один із них, коли Сімоне втратила дівчинку на шістнадцятому тижні. Рівно за два роки після цього викидня народився Беньямін.
Ерік, примружившись, дивиться у вікно автівки. Вони наближаються до Вермде, і Йона тихо перемовляється з колегами за допомогою поліційного радіозв’язку.
— Я тут про дещо подумав, — говорить Ерік.
— Так?
— Я казав, що Юсеф Ек не може втекти з лікарні. Але якщо він спромігся завдати собі всіх цих ножових поранень, нічого не можна казати напевно.
— Я теж про це подумав.
— Он як.
— Я вже поставив одного з наших хлопців біля дверей палати.
— Це, мабуть, зайве.
— Мабуть.
Три машини шикуються у ряд на узбіччі під лінією електропередачі. У білому світлі стоять, перемовляючись, четверо поліціянтів. Вони вдягнені в бронежилети й розглядають мапу. Сонячне світло виблискує на склі старої теплиці.
Йона повертається на сидіння водія, занісши із собою морозне повітря. Він чекає, поки інші розсядуться по автівках, і замислено стукає долонею по керму.
Із радіо раптом чується коротка послідовність тонових сигналів, потім проривається гучний тріск. Йона перемикає канал, перевіряє, чи всі члени групи на місцях, і, перш ніж повернути ключ у замку запалювання, обмінюється кількома словами з кожним колегою.
Машини рушають уздовж бурого поля, повз березовий гай і масивну, вкриту іржею силосну вежу.
— Зачекайте в машині, поки ми будемо там,— тихо промовляє Йона.
— Гаразд.
Кілька ґав здіймаються із узбіччя й летять.
— То який він — темний бік гіпнозу? — запитує комісар.
— Що ви маєте на увазі?
— Ви були одним із найкращих у світі, але чомусь перестали цим займатись.
— У людей бувають вагомі причини приховувати певні речі, — відповідає Ерік.
— Звісно, проте...
— І ці причини дуже складно оцінити під час сеансу.
Йона скептично позирає на нього:
— Щось не віриться мені, що ви кинули гіпноз лише через це.
— Не хочу про це говорити.
Уздовж дороги миготять стовбури дерев. Ліс стає дедалі густішим і темнішим. У днище машини стукотить гравій. Вони звертають на вузьку лісову доріжку, проїжджають повз кілька дачних будиночків і зупиняються. У далині, між соснами, Йона бачить коричневий дерев’яний будинок серед темної галявини.
— Я сподіваюся, що ви лишатиметесь тут, — каже комісар Ерікові й вилазить із машини.