Крокуючи до під’їзної доріжки, де на нього вже чекають інші поліціянти, Йона знову згадує про загіпнотизованого хлопчика, Юсефа. Згадує, як слова просто текли з-поміж його слабких губ, коли він описував свою звірячу лють із ясністю байдужого спостерігача. Вочевидь, хлопчик пам’ятав усе дуже чітко: судоми сестрички через високу температуру, викликаний ними гнів, вибір ножа, ейфорію від почуття виходу за межу. Проте наприкінці сеансу Юсефові слова стали плутаними, було важко зрозуміти, що він має на увазі, що описує. Чи справді старша сестра, Евелін, змусила його здійснити вбивства?
Йона підкликає до себе чотирьох поліціянтів і, не розписуючи, кому що робити, інструктує їх щодо вогнепальної зброї: якщо виникне необхідність, стріляти тільки по ногах. Він уникає спеціальних поліційних термінів, наголошуючи на тому, що, найімовірніше, вони мають справу з людиною, яка не становить жодної небезпеки.
— Поводьтесь обережно, щоб не налякати дівчину,— каже комісар. — Можливо, вона перелякана, можливо, поранена. Проте ні на мить не забувайте, що вона може виявитись небезпечною.
Він наказує трьом поліціянтам обійти будинок, не заходячи в город і тримаючись віддалік, аби наблизитись до будинку на безпечну відстань ззаду.
Поліціянти починають спускатися стежиною; один із них зупиняється й суне за губу пакетик снусу. Шоколадно-коричневий фасад будинку складається з горизонтальної навішеної панелі. Біла обшивка, чорні вхідні двері. На вікнах рожеві фіранки. Дим із димаря не йде. На ґанку стоять мітла й жовте пластикове відро із сухими ялиновими шишками.
Йона бачить, як патрульні зі зброєю в руках починають розходитись навколо будинку, дотримуючись пристойної відстані. Хрустить гілка. Десь удалині стукає дятел, розноситься відлуння. Йона стежить за пересуваннями поліціянтів і водночас сам повільно наближається до дому, намагаючись угледіти щось крізь рожеві фіранки. Він жестом наказує помічниці поліціянта Крістіні Андерссон, молодій жінці з гострими рисами обличчя, стати на доріжці. У Крістіни червоніють щоки; вона киває, не відводячи очей від будинку. Спокійно, із серйозним обличчям, жінка дістає службовий пістолет і ступає кілька кроків убік.
У будинку нікого, думає Йона й підходить до східців. Дошки слабо риплять під його вагою. Постукавши у двері, він дивиться на фіранки, аби помітити будь-який раптовий порух. Нічого. Комісар трохи чекає і раптом завмирає: йому здається, що він щось чує. Він дивиться у бік дерев біля будинку, за кущами й стовбурами, шукаючи джерело звуку. Комісар дістає пістолет — важкий Smith & Wesson, який йому більше до вподоби, ніж стандартний Sig Sauer, — знімає його із запобіжника й перевіряє патрон у патроннику. Раптом на узліссі щось хрускає, і між деревами довгими рвучкими стрибками мчить сарна. Крістіна напружено посміхається, коли комісар дивиться на неї. Він вказує на вікно, підкрадається й зазирає усередину котеджу крізь щілину збоку фіранки.
У напівтемній кімнаті він бачить ротанґовий столик із подряпаною скляною стільницею та світло-коричневий диван. На брущатій спинці червоного стільця сохнуть двоє білих бавовняних трусиків. У кухоньці лежать кілька пакетів із макаронами швидкого приготування, песто в банках, консерви й сумка з яблуками. Кілька столових приладів блищать на підлозі перед раковиною й під столом. Йона повертається на ґанок, знаком показує Крістіні, що входить, а тоді відчиняє двері й відскакує убік. Коли Крістіна сигналить йому, що все чисто, комісар зазирає усередину, а тоді переступає поріг.
Ерік сидить у машині й може лише здалека спостерігати й здогадуватися, що відбувається. Він бачить, як Йона зникає у коричневому будиночку, а тоді за ним входить один із поліціянтів. Незабаром комісар повертається на ґанок. Троє поліціянтів обходять будинок і зупиняються перед Йоною. Вони починають щось обговорювати, час від часу поглядаючи на мапу й указуючи на дорогу й інші котеджі. Здається, Йона хоче показати одному з поліціянтів щось у будинку. Всі йдуть за ним; останній зачиняє за собою двері, щоб не запускати всередину холод.
Раптом Ерік помічає, що між деревами, там, де земля спускається до болота, стоїть худенька дівчина з рушницею в руках. Вона прямує до будинку. Подвійний блискучий ствол волочиться за нею по землі, і Ерік бачить, як він трохи підстрибує, чіпляючись за чорничні кущі й мох.
Поліціянти не бачать дівчини, і вона їх теж ніяк не може побачити. Ерік набирає номер мобільного телефона Йони. Мобільник дзвонить у машині: він лежить на сусідньому передньому сидінні.
Дівчина поволі крокує між деревами, тягнучи за собою рушницю. Ерік розуміє, що раптом поліціянти з нею несподівано зіткнуться, може скластися небезпечна ситуація. Він виходить із машини, підбігає до під’їзної доріжки й сповільнює крок.
— Здрастуйте!— кричить він.
Дівчина зупиняється і дивиться на нього.
— Холоднувато сьогодні, — тихо каже Ерік.
— Що-що?
— Холодно в тіні, — повторює він голосніше.
— Так.
— Ви тут недавно? — продовжує Ерік, наближаючись до неї.
— Ні, я знімаю будинок у своєї тітки.
— Вашу тітку звати Сонья?
— Так,— усміхається вона.
Ерік підходить до неї.
— На кого полюєте?
— На зайця.
— А можна поглянути на рушницю?
Вона розламує свою рушницю й простягає її Еріку. Кінчик носа в дівчини червоний, а у волоссі пісочного кольору заплуталися сухі соснові голки.
— Евелін, — спокійно промовляє Ерік. — Сюди прийшло кілька поліціянтів. Вони хочуть із вами поговорити.
Дівчина помітно тривожиться і відступає на крок назад.
— Якщо ви маєте час,— усміхається Ерік.
Вона ледь помітно киває, і Ерік кличе поліціянтів. На ґанку з’являється Йона з невдоволеним виразом обличчя — вочевидь, він уже збирається відправити Еріка назад у машину. Побачивши дівчину, він на мить застигає.
— Це Евелін, — повідомляє Ерік, простягаючи рушницю комісарові.
— Добридень, — вітається Йона.
Дівчина блідне, ніби от-от знепритомніє.
— Мені треба поговорити з вами, — серйозно каже Йона.
— Ні, — шепоче вона.
— Ходімо в будинок.
— Не хочу.
— Не хочете входити?
Евелін обертається до Еріка:
— Це обов’язково?— у неї тремтять губи.
— Ні, — відповідає він. — Вам вирішувати.
— Ходімо. Будь ласка, — промовляє Йона.
Дівчина хитає головою, та все-таки йде за ним.
— Я зачекаю на вулиці, — каже Ерік.
Він трохи піднімається доріжкою. На гравії скрізь лежать сухі бурі шишки. Крізь стіни будиночка долинає крик Евелін. Один самотній, відчайдушний крик, пронизаний невимовним болем від страшної втрати. Ерік одразу впізнає цей крик: він уже чув його в Уганді.
Евелін сидить на дивані, затиснувши руки між колін. Обличчя її біле, мов попіл. Їй розповідають, що трапилось із її сім’єю. На підлозі лежить фотографія в мухоморовій рамці: мама й тато сидять у чомусь схожому на гамак, між ними молодша сестра — батьки мружаться від яскравого сонячного світла, а сестра в окулярах, які відсвічують білим.
— Мені дуже шкода. Прийміть мої співчуття,— тихо каже Йона.
У дівчини тремтить підборіддя.
— Скажіть, чи немає чогось такого, що може допомогти нам зрозуміти, що сталося? — питає комісар.
Стілець скрипить під його вагою. Йона трохи чекає, а тоді продовжує:
— Де ви були в понеділок, сьомого грудня?
Вона хитає головою.
— Вчора,— уточнює він.
— Я була тут, — слабким голосом відповідає вона.
— У будинку?
Евелін дивиться йому в очі:
— Так.
— І весь день нікуди не виходили?
— Ні.
— Просто сиділи тут?
Вона махає рукою в бік ліжка й підручників із політології.
— Учитесь?
— Так.
— Отже, вчора ви не виходили з дому?
— Не виходила.
— Хтось може це підтвердити?
— Що?
— Хтось був тут із вами?
— Ні.
— Ви не знаєте, хто міг вчинити це з вашими рідними? Евелін хитає головою.