— Хто-небудь колись погрожував вам чи вашій сім’ї? Здається, вона його не чує.
— Евелін?
— Що-що? Що ви сказали?
Вона міцно затискає долоні між колінами.
— Хто-небудь погрожував вашій сім’ї? Є у вас які-небудь недоброзичливці, вороги?
— Ні.
— Ви знаєте, що у вашого батька були великі борги? Вона хитає головою.
— Він позичив гроші в злочинців, — повідомляє Йона.
— Он як.
— Чи міг хтось із них?..
— Ні, — перебиває вона.
— Чому?
— Ви нічого не розумієте, — голосно каже Евелін.
— Чого саме не розуміємо?
— Нічого не розумієте.
— То розкажіть нам, що...
— Це неможливо! — кричить Евелін.
Вона так хвилюється, що ридає, не закриваючи обличчя. Крістіна підходить, обіймає її, і невдовзі дівчина затихає. Вона майже нерухомо сидить у Крістіниних обіймах і лише зрідка здригається від плачу.
— Бідолашна моя, — заспокійливо шепоче Крістіна й притискає дівчину до себе, гладячи по голові, аж раптом кричить й відштовхує її, і та падає прямо на підлогу.
— Чорт, вона мене вкусила... вкусила, хай їй грець! Крістіна вражено дивиться на свої закривавлені пальці. Кров ллється із рани посеред її шиї.
Евелін сидить на підлозі, прикриваючи долонею розгублену посмішку. Потім у неї закочуються очі, і вона непритомніє.
11
Вечір вівторка, восьме грудня
Беньямін замкнувся у своїй кімнаті. Сімоне сидить за кухонним столом, заплющивши очі, і слухає радіо. Триває пряма трансляція з концертної зали Бервальдгаллен. Сімоне намагається уявити, як житиме одна. «Мабуть, таке життя не надто відрізнятиметься від нинішнього, — з іронією думає вона. — Ходитиму собі на концерти, у театри й галереї, як і інші самотні жінки».
Вона знаходить у шафі пляшку солодового віскі, хлюпає трохи у важку склянку, додає кілька крапель води й підносить до очей блідо-жовту рідину. Вхідні двері відчиняються, коли кухню заповнюють теплі звуки бахівської сюїти для віолончелі. М’яка сумна мелодія. Ерік, посірілий від утоми, стоїть у дверях і дивиться на дружину.
— Гарна штука, — каже він.
— Це називається віскі, — відповідає Сімоне й віддає йому склянку.
Жінка наливає собі нову, і вони стають лицем до лиця, із серйозним виглядом піднявши склянки, перш ніж випити за здоров’я одне одного.
— Важкий був день? — тихо запитує Сімоне.
— Еге ж, — Ерік мляво всміхається.
Раптом він стає геть змученим. Обличчя вкриває, мов тонкий шар пилу, якась непевність.
— Що слухаєш? — запитує він.
— Вимкнути?
— Ні, що ти. Чудова музика.
Ерік допиває, простягає Сімоне порожню склянку, і вона наливає йому ще.
— Отже, Беньямін не робив тату, — промовляє він.
— Ти стежив за розвитком сюжету з допомогою автовідповідача?
— От тільки щойно, дорогою додому, доти не було часу...
— Та облиш, — відмахується Сімоне й думає про жінку, що відповіла на її дзвінок.
— Добре, що ти відвезла його звідти.
Вона киває й думає про те, як усі почуття переплетені, наскільки вони не вільні й залежні між собою, як усе перетинається з усім.
Пара випиває ще, і раптом Сімоне помічає, що Ерік усміхається їй. Від цієї усмішки з оголеними нерівними зубами в неї завжди мліли коліна. Сімоне думає, як їй хочеться зараз переспати з ним, без розмов, без усяких складнощів. «Усе одно всі ми колись будемо самотні», — каже вона собі.
— Я нічого не знаю, — промовляє вона. — Чи радше... знаю, що не довіряю тобі.
— Навіщо ти кажеш...
— Таке відчуття, що ми все втратили, — перебиває вона.— Ти тільки спиш — або ж пропадаєш на роботі, чи де ти там. Я думала, ми стільки всього робитимемо: подорожуватимемо, просто проводитимемо час одне з одним...
Ерік відставляє склянку, підступає до неї й швидко промовляє:
— А що нам заважає?
— Не кажи так, — шепоче вона.
— Чому?
Він усміхається, гладить її по щоці й серйознішає. Несподівано вони цілуються. Сімоне відчуває, що всім тілом прагне цього відчуття, прагне поцілунків.
— Тату, ти не знаєш, де?..
Увійшовши на кухню й побачивши їх, Беньямін замовкає.
— От дурні, — зітхає він і виходить.
— Беньяміне!— кличе Сімоне.
Хлопчик повертається.
— Ти обіцяв сходити за їжею, — нагадує вона.
— А ти вже замовила?
— Хвилин за п’ять буде готова, — каже Сімоне й простягає йому свій гаманець. — Ти ж знаєш, де тайський ресторанчик?
— Ні, — зітхає Беньямін.
— Іди прямо вулицею...
— Ну годі.
— Слухай, що каже мама, — втручається Ерік.
— Піду куплю їжі на розі, нічого не трапиться, — каже Беньямін і виходить у передпокій.
Сімоне й Ерік усміхаються одне одному, а тоді чують, як зачиняються вхідні двері й швидкі кроки стукають вниз по сходах.
Ерік дістає із шафи три склянки, ставить їх, бере руку Сімоне й притискає її до своєї щоки.
— Ходім у спальню? — запитує вона.
Ерік має зніяковіло-щасливий вигляд, аж тут дзеленчить телефон.
— Не відповідай, — просить він.
— Може, це Беньямін, — каже Сімоне й підносить слухавку до вуха. — Сімоне, слухаю.
Мовчання. Тільки щось дрібно поклацує, ніби хтось розстібає блискавку.
— Алло?
Вона ставить телефон назад на підставку.
— Мовчать? — запитує Ерік.
Сімоне здається, що він тривожиться. Ерік підходить до вікна й визирає на вулицю. У голові в Сімоне знов лунає голос тієї жінки, яка відповіла, коли вона набрала номер із списку прийнятих викликів. «Еріку, годі», — сказала вона зі сміхом. Годі що? Мацати її під одягом, смоктати їй груди, задирати спідницю?
— Зателефонуй Беньямінові, — напруженим голосом каже Ерік.
— Але навіщо?..
Телефон дзеленчить, і Сімоне одразу його бере.
— Алло?
Ніхто не відповідає. Натиснувши «відбій», Сімоне набирає номер Беньяміна.
— Зайнято.
— Я його не бачу, — каже Ерік.
— Піти за ним?
— Так, мабуть.
— Він на мене розсердиться,— усміхається Сімоне.
— Тоді я піду, — вирішує Ерік і виходить у передпокій.
Він знімає куртку з вішалки, але тут двері відчиняються і входить Беньямін. Ерік вішає куртку назад і бере з рук сина гарячий пакет із картонними коробками, з якого лине пара.
Вони сидять утрьох перед телевізором, дивляться фільм і їдять прото з коробочок. Беньямін сміється з реплік героїв. Сімоне й Ерік радісно всміхаються одне одному — зовсім як коли їхній син був маленьким і реготав над дитячими передачами. Ерік кладе руку їй на коліно; Сімоне накриває її своєю й стискає його пальці.
Актор Брюс Вілліс лежить на спині, витираючи кров із губ. Знову дзвонить телефон. Ерік відставляє їжу й підводиться з дивана, виходить у передпокій, піднімає слухавку і якомога спокійніше каже:
— Ерік Марія Барк.
Ніхто не відповідає, тільки щось поклацує.
— Ну годі, — сердиться він.
— Еріку?
То голос Даніелли.
— Це ти, Еріку? — запитує вона.
— Ми вечеряємо.
Він чує, що вона швидко дихає, ніби засапалась.
— Що він хотів? — запитує вона.
— Хто?
— Юсеф.
— Юсеф Ек?
— Він нічого не сказав? — повторює Даніелла.
— Коли?
— Щойно... телефоном.
Ерік зазирає у двері вітальні. Сімоне й Беньямін так само сидять і дивляться фільм. Він думає про сім’ю з Тумби. Маленька дівчинка, мама, тато. Дика лють нападника.
— Чому ти думаєш, що він мені телефонував? — запитує Ерік.
Даніелла прочищає горло.
— Він, мабуть, умовив медсестру дати йому телефон. Я питала телефоністку, вона з’єднувала його з тобою.
— Ти впевнена?
— Юсеф кричав, коли я ввійшла, він висмикнув катетер, я дала йому алпразолам, але він, перш ніж заснути, багато чого сказав про тебе.