— Що? Що він сказав?
Ерік чує, як Даніелла ковтає. Її голос звучить дуже стомлено:
— Сказав, що ти трахнув йому мозок і що тобі слід забути про його сестру, якщо ти не хочеш стати трупом. Кілька разів повторив: вважай, що ти труп.
12
Вечір вівторка, восьме грудня
Три години тому Йона відвіз Евелін у в’язницю крунуберг. Дівчину помістили в маленьку камеру з голими стінами й горизонтальними ґратами на запітнілих вікнах. Із умивальника з неіржавної сталі, що стояв у кутку, пахтіло блювотою. Коли Йона вийшов із камери, Евелін стояла біля пригвинченого до стіни ліжка із зеленим матрацом із пластиковим покриттям і здивовано дивилася на комісара.
Після затримання прокурор має всього дванадцять годин, аби прийняти рішення: залишити затриману в камері чи відпустити. Якщо він вирішить не відпускати її, це дасть відстрочку до полудня третього дня, а тоді треба буде передати постанову про арешт до суду й вимагати ухвалення рішення про арешт. Якщо цю вимогу буде відхилено, затриману доведеться звільнити. Тримати дівчину під вартою можна було або з формулюванням «за підозрою на вагомих підставах», або як «обґрунтовано підозрювану». Останнє означає ще вищий ступінь підозри.
Зараз Йона крокує назад по білому блискучому лінолеуму тюремного коридора вздовж ряду горохово-зелених дверей камер. Відображення комісара мигтить у металевих пластинах із ручками й замками. Біля кожних дверей на підлозі білі термоси. Червоні позначки на шафах із вогнегасниками. Перед столом чергового стоїть візок для прибирання з білим мішком для білизни й зеленим — для сміття.
Йона зупиняється, обмінюється кількома словами з куратором із Комітету з надання індивідуальної допомоги, а тоді йде далі, у жіноче відділення.
Перед однією з п’яти кімнат для допитів стоїть Єнс Сванеєльм, новий головний прокурор регіону Стокгольма. На вигляд йому ледь можна дати двадцять років, але насправді прокуророві вже виповнилося сорок. Є щось хлоп’яче в його погляді, щось дитяче в округлості його щік, від чого здається, що цьому чоловіку за все життя не доводилося переживати жодних потрясінь.
— Евелін Ек, — повагавшись, промовляє Єнс. — Це вона змусила молодшого брата перебити всю сім’ю?
— Саме так сказав Юсеф під час...
— Визнання Юсефа Ека, зроблені під гіпнозом, використовувати не можна, — перебиває Єнс. — Це суперечить і праву зберігати мовчання, і праву не брати на себе провину.
— Розумію. Хоча це не було допитом: його тоді ні в чому не підозрювали.
Єнс дивиться на свій мобільний телефон і каже:
— Досить того, що йдеться про речі, які можна вважати за допит в рамках попереднього розслідування.
— Я знаю, проте в мене була інша мета.
— Я так і припускав, але...
Він замовкає і скоса дивиться на Йону, ніби чогось очікуючи від нього.
— Хай там як, я скоро з’ясую, що трапилось, — проголошує Йона.
— Не сумніваюсь, — вдоволено киває Єнс. — Коли я приймав справу від Аніти Нідель, вона сказала мені: якщо Йона Лінна каже, що докопається до правди, то він таки докопається.
— У нас із нею бували сутички.
— Вона на це натякнула.
— То я почну? — запитує комісар, киваючи у бік дверей кімнати для допитів.
— Ти проводитимеш допит, але...
Сванеєльм чухає вухо й бурчить, що йому не потрібні ніякі нотатки, резюме допиту й неясності.
— Я завжди проводжу допит віч-на-віч, якщо є можливість, — каже Йона.
— Бо коли записуєш на диктофон, то у свідках, мабуть, нема потреби. Принаймні в нашому разі.
— Авжеж.
— Допит Евелін Ек буде здійснено виключно задля здобуття інформації, — наголошує Єнс.
— Хочеш, щоб я повідомив їй, що її підозрюють у скоєнні злочину? — запитує Йона.
— Це твоя справа. Але годинник цокає — у тебе не так багато часу.
Йона стукає у двері й заходить у похмуру кімнату для допитів. Жалюзі на заґратованих вікнах. Евелін Ек сидить на стільці. Напружені плечі, безвиразне обличчя, щелепи стиснуті, погляд втуплений у стіл, руки схрещені на грудях.
— Привіт, Евелін.
Вона хутко кидає на нього зляканий погляд. Комісар сідає навпроти. Дівчина така ж вродлива, як і її брат: прості, але симетричні риси обличчя, русяве волосся, розумні очі. «Такі обличчя на перший погляд ніби й не дуже гарні, але що довше на них дивишся, то красивішими вони здаються»,— думає Йона.
— По-моєму, нам із тобою треба поговорити, — каже він. — Як думаєш?
Дівчина знизує плечима.
— Коли ти востаннє бачила Юсефа?
— Не пам’ятаю.
— Вчора?
— Ні, — здивовано відповідає вона.
— Скільки днів тому?
— Що-що?
— Я хочу дізнатись, коли ти востаннє бачилась із Юсефом, — повторює Йона.
— А, то було надто давно.
— Він приїжджав до тебе в котедж?
— Ні.
— Ніколи? Він жодного разу не приїздив до тебе в котедж?
Вона ледь помітно знизує плечима:
— Ні.
— Але він знав про котедж, чи не так?
Евелін киває.
— Його возили туди, коли він був маленький, — відповідає вона й дивиться на комісара лагідними карими очима.
— Коли саме?
— Не знаю... Мені було десять, ми зняли котедж на літо в тітки Соньї, поки вона була в Греції.
— А після цього Юсеф там не бував?
Евелін раптом переводить погляд на стіну позаду Йони:
— Ніби ні.
— Як довго ти жила в тітчиному котеджі?
— Я туди переїхала одразу після початку семестру.
— У серпні.
— Так.
— Ти жила там із серпня, це чотири місяці. У маленькому котеджі на Вермде. Чому?
Її погляд знов метається вбік і впирається в стіну за головою Йони.
— Там можна спокійно займатись навчанням, — каже вона.
— Чотири місяці?
Евелін повільно совається на стільці, схрещує ноги й потирає чоло.
— Я хотіла пожити в спокої, — зітхає вона.
— А хто тебе турбував?
— Ніхто.
— То що значить «пожити в спокої»?
Вона слабко й безрадісно посміхається:
— Мені подобається ліс.
— А що ти вивчаєш?
— Політологію.
— І живеш на стипендію?
— Так.
— А де купуєш їжу?
— Їжджу на велосипеді в Сальтаре.
— Це хіба не далеко?
Евелін знизує плечима:
— Далекувато.
— Ти не зустрічалась там із кимось із своїх знайомих?
— Ні.
Комісар дивиться на рівне юне чоло Евелін.
— Не зустрічалась там із Юсефом?
— Ні.
— Евелін, послухай, — Йона переходить на серйозний тон. — Твій молодший брат, Юсеф, сказав, що це він убив вашого тата, маму й молодшу сестру.
Евелін втуплюється у стіл, її вії тремтять, і на блідому обличчі проступає слабкий рум’янець.
— Йому лише п’ятнадцять років, — продовжує Йона.
Він дивиться на її тонкі руки й блискуче розчесане волосся, що падає на тендітні плечі.
— Як ти думаєш, чому він сказав, що вбив членів вашої сім’ї?
— Що-що? — запитує вона й підводить очі.
— Мені здається, ти вважаєш, що він сказав правду.
— Справді?
— Ти, схоже, не здивувалась, коли я сказав, що він зізнався в убивстві. Чи здивувалась?
— Так.
Евелін нерухомо сидить на стільці, замерзла й знесилена. На рівному чолі між бровами проступає тоненька зморшка тривоги. Дівчина має дуже втомлений вигляд. Її губи ворушаться, ніби вона молиться чи щось шепоче сама до себе.
— Його посадили? — раптом запитує вона.
— Кого?
Дівчина, так само втупившись у стіл і не підводячи очей, безвиразно каже:
— Юсефа. Ви ув’язнили його?
— Ти його боїшся?
— Ні.
— Я подумав, що ти маєш рушницю через те, що боїшся брата.