— Я з нею полюю, — відповідає Евелін і дивиться йому в очі.
Йона думає, що в ній є щось дивне, щось таке, чого він поки не може збагнути. Не щось звичайне на кшталт почуття власної провини, гніву чи ненависті. Радше щось схоже на надзвичайний опір. Щось незрозуміле. Якийсь захисний механізм чи бар’єр, не схожий ні на що, із чим йому доводилося стикатись.
— На зайця? — запитує Йона.
— Так.
— І як, добре полюється?
— Так собі.
— А яка заячина на смак?
— Солодкувата.
Йона згадує, як Евелін стоїть на холодному повітрі перед котеджем. Комісар пробує уявити собі, як то було.
Ерік Барк забрав її рушницю й ніс у руці, розломлену. Евелін мружилась від сонця, дивлячись на Еріка. Висока й струнка, з пісочно-русявим волоссям, зібраним у високий тугий хвіст. Сріблястий жилет-пуховик, потерті джинси з низькою посадкою, вологі кросівки, сосни в неї за спиною, мох на землі, кущі брусниці й розтоптаний мухомор.
Раптом комісар розуміє, що не сходиться у словах Евелін. Йому вже спадало на думку, що десь тут криється невідповідність, але лише тепер він розуміє, у чому вона. Коли він розмовляв із Евелін у тітчиному котеджі, дівчина нерухомо сиділа на дивані, затиснувши руки між колін, а на підлозі біля її ніг лежала фотографія в мухоморовій рамці. На фотографії молодша сестра Евелін сиділа між батьками, і сонячне світло відбивалось у її великих окулярах.
Сестрі на цій світлині було роки чотири, а може, й п’ять, подумав Йона. А отже, знято її було щонайбільше рік тому.
Евелін стверджує, що Юсеф багато років не був у котеджі, — але ж під час сеансу гіпнозу він описав цю фотографію.
Звісно, таких світлин могло бути декілька, і не можна виключати, що дві з них були в однакових мухоморових рамках. Можливо навіть, що одна й та сама фотографія бувала й у квартирі, і в тітчиному котеджі. А може, Юсеф навідувався в котедж без відома Евелін.
Але, каже собі комісар, це може бути й невідповідністю в Евеліниній розповіді. Це цілком імовірно.
— Евелін, — промовляє Йона,— я все думаю над тим, що ти щойно розповіла.
У двері кімнати для допитів стукають. Евелін лякається, її тіло напружується. Йона підводиться й відчиняє. За дверима стоїть головний прокурор Єнс Сванеєльм. Він кличе Йону до себе в коридор і оголошує:
— Я її відпускаю. Це все якась нісенітниця, у нас нічого немає. Незаконний допит її п’ятнадцятирічного брата, із якого нібито випливає...
Єнс замовкає, зустрівшись поглядом із Йоною.
— Ти за щось зачепився, — констатує він.— Адже так?
— Це не має значення.
— Вона бреше?
— Не знаю. Можливо...
Єнс задумливо тре підборіддя.
— Принеси їй бутерброд і чашку чаю, — нарешті промовляє він.— Ти маєш годину, а тоді я вирішу, затримувати Евелін чи ні.
— Не можу обіцяти, що це нас до чогось приведе.
— Але ж ти спробуєш?
Йона ставить перед Евелін паперову тарілку з пластиковою склянкою з англійським чаєм і бутербродом, а тоді сідає на стілець і промовляє:
— Ти, мабуть, зголодніла.
— Дякую, — відповідає вона й на мить ніби веселішає.
У Евелін тремтить рука, коли вона їсть бутерброд і збирає зі столу крихти.
— Евелін, у котеджі вашої тітки є фотографія в рамці, схожій на гриб.
Евелін киває:
— Моя тітка купила її в Мурі — думала, що вона гарно виглядатиме в котеджі...
Вона замовкає й дмухає на чай.
— У вас є ще такі рамки?
— Ні, — посміхається вона.
— А ця фотографія завжди була в котеджі?
— Нащо ви це питаєте? — тихо цікавиться вона.
— Ну, Юсеф розповідав про цю фотографію, а отже, бачив її. От я й подумав — може, ти щось забула?
— Ні.
— Тоді в мене все, — Йона підводиться.
— Ви йдете?
— Евелін, я вірю тобі, — серйозно каже Йона.
— Усі, схоже, думають, що я причетна до злочину.
— Але ти не причетна, так?
Вона хитає головою.
— Ну не бійся, — каже Йона.
Дівчина квапливо витирає сльози зі щік і хрипко промовляє:
— Юсеф одного разу приїхав у котедж. Він приїхав на таксі, привіз мені торт.
— У твій день народження?
— У свій... То в нього був день народження.
— Коли це було?
— Першого листопада.
— Десь місяць тому. І як ви провели час?
— Та ніяк. Він мене захопив зненацька.
— Не попередив, що приїде?
— Ми з ним не спілкувались.
— Але чому?
— Мені треба було побути наодинці.
— А хто знав, що ти живеш у тому котеджі?
— Ніхто, крім Сораба, мого хлопця... тобто вже не хлопця — ми тепер просто друзі, але він мені допомагає, каже всім, що я живу в нього, відповідає, коли телефонує моя мама...
— Чому?
— Мені треба було пожити в спокої.
— Юсеф ще колись приїздив?
— Ні.
— Евелін, це дуже важливо.
— Він більше не приїздив.
— Навіщо ти мені про це збрехала?
— Не знаю, — шепоче вона.
— А що ще зі сказаного тобою було неправдою?
13
Середа, дев’яте грудня, друга половина дня
Ерік крокує між яскраво освітленими вітринами ювелірного відділу універмагу Nordiska Kompaniet. Жінка в чорному тихо розмовляє з покупцем. Вона відкриває коробочку й викладає з неї кілька прикрас на тацю, вкриту оксамитом. Ерік зупиняється біля однієї з вітрин і починає розглядати намисто від Georg Jensen. Важкі, гладенько відполіровані трикутники поєднані, мов пелюстки, й утворюють закритий вінок. Шліфоване стерлінгове срібло сяє, ніби платина. Ерік уявляє, як гарно це намисто ляже на тонку шию Сімоне, і вирішує купити його дружині в подарунок на Різдво.
Коли продавчиня загортає прикрасу в темно-червоний шовковистий папір, у Еріка в кишені дзижчить телефон, а коробочка з дикуном і папугою, що лежить там же, слугує резонатором. Ерік дістає телефон і натискає кнопку прийому виклику, не дивлячись на номер на дисплеї:
— Ерік Марія Барк, слухаю.
Щось дивно хрускає, і ніби здалеку чується різдвяна пісенька.
— Алло? — каже він.
Цього разу з трубки чується слабкий голос:
— Це Ерік?
— Так.
— Я от хотів спитати...
Еріку здається, що хтось хихикає віддалік. Він різко питає:
— Із ким я розмовляю?
— Зачекайте, лікарю. Я просто хочу дещо запитати,— каже його співрозмовник, тепер відверто знущаючись.
Ерік уже збирається попрощатись, коли голос у трубці несподівано виє:
— Загіпнотизуй мене! Я хочу о...
Ерік відсмикує руку з телефоном від вуха. Натиснувши «відбій», він дивиться, хто телефонував, але номер виявляється прихованим. Тихе тринькання сповіщає про прийняте повідомлення — теж із прихованого номера. Ерік читає: «Можеш загіпнотизувати труп?»
Спантеличений Ерік забирає подарунок у золотисто-червоному пакетику й залишає відділ. У фойє, що виходить на Хамнгатан, він ловить погляд жінки, одягненої в широке чорне пальто. Вона стоїть під різдвяною ялинкою заввишки в три поверхи й дивиться на Еріка. Він ніколи раніше її не бачив, проте погляд у неї точно ворожий.
Ерік однією рукою відкриває коробочку, що лежить в кишені пальта, витягає капсулу кодеїсану, закидає її в рот і ковтає.
Він виходить на холодне повітря. Перед вітриною юрмляться люди. На тлі цукеркового пейзажу хороводять гномики, карамелька з величезною пащею співає різдвяну пісеньку, а дитсадківці в жовтих жилетиках поверх товстих комбінезонів мовчки дивляться на неї.
У Еріка знову дзвонить телефон. Цього разу він, перш ніж почати розмову, дивиться на номер: той виявляється стокгольмським. Ерік піднімає слухавку й стриманим голосом відповідає:
— Ерік Марія Барк, слухаю.