Йона чудово розуміє, що брехня зовсім не означає, ніби дівчина винна в якомусь злочині. Утім, він отримав три доби на те, щоб з’ясувати, що вона приховує й чому.
Комісар друкує протокол, надсилає його прокуророві, переконується, що пістолет як слід замкнено в сейфі для зброї, а тоді спускається ліфтом, виходить із будівлі й сідає у машину.
Біля Фрідгемсплан Йона чує, що дзеленчить телефон, але не може витягнути його з пальта: мобільних провалюється в дірку в кишені й вислизає за підкладку. Загорається зелене світло світлофора, машини ззаду сигналять. Йона під’їжджає до автобусної зупинки перед крішнаїтським рестораном, витрушує телефон і натискає кнопку повторного виклику.
— Це Йона Лінна. Ви мені щойно телефонували.
— Так-так, — радіє помічник поліціянта Ронні Альфредссон. — Ми тут не знаємо, що робити.
— Ви розмовляли з хлопцем Евелін, Сорабом Рамадані?
— Це виявилось не так просто.
— На роботі шукали?
— Не в тому річ, — каже Ронні. — Він тут, у квартирі,— але не відчиняє й не хоче з нами розмовляти. Кричить, щоб ми йшли геть, що ми заважаємо сусідам, що ми до нього причепилися лише тому, що він мусульманин.
— Що ви йому сказали?
— Нічогісінько. Тільки що хочемо, аби він нам допоміг. Ми все робили, як ви сказали.
— Ясно.
— То що — ламати двері?
— Я зараз приїду, а ви поки не чіпайте його.
— Гаразд.
Йона вмикає блимавку, розвертається, проїжджає повз висотну будівлю Dagens Nyheter і далі, на міст Вестербрун. У темряві горять усі вікна й ліхтарі міста, і небо здається сірим, імлистим куполом.
Йона знову згадує, як був на місцях злочину. Є щось дивне, незвичне в обставинах убивств. Деякі деталі ніяк не стикуються між собою. Зупинившись на червоне світло на Геленеборгсгатан, Йона відкриває теку, що лежить на правому передньому сидінні. Квапливо гортає фотографії, зроблені в спортклубі. Три душі, не розділені перегородками. Світло відбивається в білому кахлі. На одній фотографії видно притулений до стіни шкребок із дерев’яною ручкою. Навколо гумової насадки розтікається велика калюжа крові, води й бруду, у якій плаває волосся, обривки пластиру й флакон гелю для душу.
Біля стоку на підлозі лежить рука. Видно суглоб із хрящами і м’язову тканину зі здертою шкірою. У душі валяється мисливський ніж зі зламаним лезом.
Нолен знайшов лезо з допомогою комп’ютерної томографії: воно міцно засіло в тазовій кістці Андерса Ека.
Розтерзане тіло лишилося на підлозі, між дерев’яною лавкою й шафами з листової сталі з погнутими дверцятами. На гачку висить червона спортивна куртка. Кров усюди: на підлозі, на дверях, на лавках.
Йона, барабанячи пальцями по керму, чекає, коли загориться зелене світло, і думає, що криміналісти зафіксували безліч слідів, відбитків пальців, волокон і волосся. ДНК сотень людей, але тільки не Юсефа Ека. Багато із зібраних зразків ДНК виявились нечистими й змішаними, що ускладнює їхній аналіз у кримінально-технічній лабораторії.
Йона сказав технікам-криміналістам зосередитись на пошуку крові Андерса Ека на Юсефі. Уся та кров, що вкривала тіло хлопчика, коли його знайшли на місці другого злочину, нічого не означала. Там усі були в крові одне одного, і не було нічого дивного в тому, що на тілі Юсефа знайшли кров його молодшої сестри, а на її тілі — кров Юсефа. Але якби фахівці знайшли кров батька на Юсефі чи Юсефові сліди в роздягальні спортклубу, то хлопчика можна було б пов’язати з обома місцями злочинів. Для відкриття кримінального провадження достатньо довести, що Юсеф був у роздягальні.
Ще в лікарні Гуддінге лікарка, Сігрід Кране, отримала вказівки з Лінчепінга, від Шведської національної кримінальної лабораторії, де здійснюються аналізи ДНК: зафіксувати будь-які біологічні сліди на тілі Юсефа.
Біля Гегалідського парку Йона телефонує товстунові Еріксону, шефові техніків-криміналістів, які працюють на місцях злочину в Тумбі.
— Ну годі вже, — стогне із трубки грубий голос.
— Еріксон? — радіє Йона. — Еріксон! Ти живий?
— Я сплю, — втомлено бурчить Еріксон.
— Вибачай.
— Та ні, насправді я їду додому.
— Знайшли щось від Юсефа в роздягальні?
— Ні.
— Та я ж знаю, що знайшли.
— Ні, — повторює Еріксон.
— Отже, погано шукали.
— Помиляєшся, — спокійно промовляє Еріксон.
— Ти натиснув на наших друзів із Лінчепінга? — запитує Йона.
— Усією своєю вагою.
— І?..
— Вони не знайшли на Юсефі ДНК його батька.
— Тоді я і їм не вірю, — каже Йона. — Хай йому грець, він же весь був у...
— Жодної краплі, — обриває його Еріксон.
— Цього не може бути.
— Хай там як, вони точно були страшенно вдоволені, коли це казали.
— Як щодо низькокопійного аналізу?
— Нічого. Жодної мікрокраплі.
— Це означає... Дідько, ну не буває, щоб настільки не щастило!
— Чому ж, буває.
— Ні.
— Думаю, що тут доведеться тобі капітулювати, — промовляє Еріксон.
— Подивимось.
Натиснувши «відбій», Йона думає: те, що видається загадковою закономірністю, іноді буває просто збігом обставин. На обох місцях злочину вбивця діяв однаково: навіжена різанина й намагання розчленувати трупи. Тож дуже дивно, що фахівці не знайшли на Юсефі кров батька. «Юнак був настільки залитий кров’ю, що на нього не могли не звернути увагу», — думає Йона, а тоді знову набирає номер Еріксона.
— Алло.
— Я тут дещо надумав.
— За двадцять секунд?
— Ви перевіряли жіночу роздягальню?
— Там нікого не було, двері були замкнені.
— Імовірно, Андерс Ек мав при собі ключі від неї.
— Але...
— Перевірте стік у жіночому душі, — наполягає Йона.
Обігнувши парк Тантолунден, він під’їжджає до пішохідної доріжки й зупиняється перед висотними будинками навпроти нього. Йона питає себе, де ж поліційна автівка, тоді перевіряє адресу й думає, що Ронні з напарником, можливо, стукали не в ті двері. Проводить рукою по губах. Це могло б пояснити, чому Сораб не хоче їм відчиняти — адже тоді то був ніякий не Сораб.
Зіщулившись від холодного вечірнього повітря, комісар прямує до дверей, згадуючи, як загіпнотизований Юсеф описував те, що сталось у будинку. Якщо хлопчикова розповідь збігалася з дійсністю, то Юсеф не зробив нічого, аби приховати свою провину, ніяк не захистив себе. Не думаючи про наслідки, залив себе чужою кров’ю.
Йоні спадає на думку, що загіпнотизований Юсеф міг просто описувати свої почуття: сум’яття, навіженість, — а фізично, зовні, на місці злочину цілком контролював себе й діяв методично: був у дощовику, що закривав усе тіло, а перед тим, як їхати додому, прийняв душ у жіночій роздягальні.
Треба поговорити з Даніеллою Рікардс, спитати, коли, на її думку, Юсеф достатньо оговтається, щоб мати сили витримати допит.
Комісар заходить у під’їзд, дістає телефон і бачить своє відображення в чорних плитках шахового кахлю, яким облицьовано стіну. Бліде змерзле обличчя, серйозний погляд, скуйовджене біляве волосся. Стоячи біля ліфта, комісар іще раз телефонує Ронні, але той не відповідає. Може, Сораб нарешті впустив їх у квартиру? Йона піднімається на шостий поверх, чекає, поки якась мати з дитячим візком спуститься вниз, а тоді підходить до дверей Сораба й дзвонить.
Трохи чекає, стукає у двері, чекає ще кілька секунд, потім піднімає пальцями кришку щілини для пошти й каже:
— Сорабе? Мене звати Йона Лінна. Я комісар кримінальної поліції.
Долинає звук: ніби хтось важко спирається на двері, але одразу ж відскакує.
— Ви єдиний, хто знав, де живе Евелін, — продовжує комісар.
— Я нічого не робив,— чується глухий чоловічий голос ізсередини.
— Але ви казали, що...
— Я нічого не знаю! — кричить Сораб.
— Гаразд, гаразд. Але я хочу, щоб ви відчинили двері, поглянули на мене й повторили, що нічого не знаєте.
— Ідіть геть!
— Відчиняйте.