— От дідько... ви не можете просто облишити мене? Я тут ні до чого й не хочу, щоб мене в це втягували.
Його голос сповнений якоїсь несамовитої тривоги. Сораб замовкає, зводить дух, а тоді стукає по чомусь у квартирі.
— З Евелін усе гаразд, — промовляє Йона.
Щілина для газет трохи брязкає.
— Я думав...
Він замовкає.
— Нам треба поговорити.
— З Евелін справді нічого не сталося?
— Відчиніть.
— Я ж сказав, що не хочу.
— Було б добре, якби ви поїхали зі мною.
Обидва якусь мить мовчать.
— Він же не раз тут бував? — раптом запитує Йона.
— Хто?
— Юсеф.
— Який ще Юсеф?
— Брат Евелін.
— Його тут ніколи не було, — відповідає Сораб.
— А хто ж був?
— Ви що, не зрозуміли? Я не збираюсь із вами розмовляти.
— Хто до вас приходив?
— Я не казав, що до мене хтось приходив. Ви мене що, намагаєтесь обдурити?
— Ні, що ви.
Якусь мить знову панує тиша, а тоді за дверима чуються надривні схлипування.
— Вона мертва? — питає Сораб. — Евелін мертва?
— Чому ви це питаєте?
— Я не хочу з вами розмовляти.
Чути кроки, що віддаляються кудись углиб квартири, а тоді грюкають двері й волає гучна музика. Спускаючись сходами, Йона думає, що хтось залякав Сораба й змусив його розповісти, де ховається Евелін.
Йона виходить на морозне повітря й бачить, що біля його машини чекають двоє чоловіків у спортивних куртках Pro Gym. Почувши його кроки, вони обертаються. Один сідає на капот, притиснувши до вуха телефон. Йона швидко оцінює їх на око. Обом на вигляд було років по тридцять із гаком. Чоловік, що сидить на капоті, голений, а в другого волосся підстрижене, як у школяра. Йона прикидає, що чоловік із хлоп’ячою стрижкою важить принаймні сто кілограмів. Схожий на тренера айкідо, карате чи кікбоксингу. «Мабуть, приймає стероїди»,— думає Йона. У другого може бути якийсь ніж, але вогнепальної зброї, мабуть, немає.
На газоні лежить тонкий шар снігу.
Йона, вдаючи, що не помічає чоловіків, звернув і попрямував до освітленої пішохідної доріжки.
— Агов, старий, — кличе один із чоловіків.
Комісар ігнорує його й крокує далі до сходів біля ліхтаря зі смітником.
— Тобі що, не потрібна твоя машина?
Йона зупиняється й швидко позирає на фасад будинку. Він розуміє, що чоловік, який сидить на капоті, зателефонував Сорабові, а сам Сораб спостерігає за ними з вікна.
Масивніший чоловік поволі наближається до Йони. Комісар обертається й стає із ним лицем до лиця.
— Я з поліції, — промовляє він.
— А я — довбана мавпа.
Йона швидко дістає телефон і знову набирає номер Ронні. Sweet Home Alabama грає з кишені типа з хлоп’ячою стрижкою. Той широко посміхається, дістає телефон Ронні й відповідає:
— Алло, це менти.
— Що за справи? — питає Йона.
— Забудь про Сораба. Він не хоче розмовляти.
— Ви думаєте, що допомагаєте йому?..
— Я тебе попередив, — обриває його хлопець. — Мені пофіг, хто ти такий. Просто тримайся подалі від Сораба.
Комісар розуміє, що ситуація стає небезпечною, згадує, що пістолет замкнений у сейфі, й озирається, шукаючи якусь підручну зброю.
— Де мої колеги? — спокійно запитує він.
— Ти мене почув? Не лізь до Сораба.
Чоловік, що стоїть перед комісаром, швидко проводить рукою по своїй хлоп’ячій зачісці, починає дихати частіше, повертається боком, ступає крок уперед і на кілька сантиметрів піднімає п’яту поштовхової ноги.
— Я в молодості багато тренувався, — кидає Йона.— Якщо нападеш, я тебе віддухопелю.
— Ми вже тремтимо, — озивається чоловік, що сидить на машині.
Йона, не зводячи очей із чоловіка з хлоп’ячою стрижкою, пояснює:
— Ти думаєш дати мені по ногах. Бо сам знаєш, що надто незграбний для хайкіків.
— Ой дурень, — бурчить кадр, що стоїть навпроти Йони.
Комісар переміщається праворуч, щоб звільнити собі простір.
— Якщо ти вдариш мене, я не відступлюся, як ти звик, а вдарю під коліно твоєї опорної ноги і, коли ти впадеш, вріжу тобі в шию цим ось ліктем.
— Що він там варнякає, — пирхає здоровань, що сидить на капоті.
— Еге ж, — посміхається другий.
— Не висувай язика, а то відкусиш, — радить Йона.
Чоловік із хлоп’ячою стрижкою трохи хитається, і удар виходить повільнішим, ніж він розраховував. Йона вже ступає вперед, коли його суперник починає зміщувати стегно, і, перш ніж той розпрямлює ногу, щоб ударити знов, комісар щосили штовхає його просто під коліно опорної ноги. Утративши рівновагу, чоловік із хлоп’ячою стрижкою валиться назад, а комісар обертається й ліктем б’є його в шию.
15
Ранок п’ятниці одинадцяте грудня
Годинник показує всього пів на шосту, коли в квартирі щось починає стукати. Сімоне сприймає цей звук як частину свого дуже неприємного сну, у якому їй доводиться підбирати всякі мушлі й порцелянові кришечки. Вона розуміє правила, але все одно припускається помилок. Якийсь хлопчик стукає по столу, вказуючи, що саме вона робить не так. Сімоне совається уві сні, потім стогне, а коли розплющує очі, дрімоту як рукою знімає.
Хтось чи щось стукає в квартирі. Сімоне пробує визначити в темряві, звідки йде звук. Вона лежить нерухомо, прислухаючись, аж ось постукування припиняється.
Поруч приглушено хропить Ерік. Щось потріскує в трубах. Вітер підвиває крізь зачинені вікна.
Сімоне встигає подумати, що, може, уві сні звук здався їй голоснішим, ніж був насправді, аж раптом постукування розпочинається знову. У квартирі хтось є. Ерік випив снодійне й спить мертвим сном. Поруч із будинком вулицею шумно проїжджає машина. Хропіння Еріка трохи затихає, коли Сімоне кладе долоню на його руку. Важко дихаючи, він перевертається на бік. Сімоне якомога тихіше вилазить з ліжка й вислизає зі спальні — двері прочинені.
На кухні щось світиться. Із передпокою Сімоне бачить, що в повітрі, мов синя газова хмара, висить світло. То були лампи в холодильнику. І морозильник, і холодильник відкриті. Із морозильника стікає вода й тече по підлозі. Краплі з розморожених продуктів із тихим стукотом падають на гумову прокладку.
Зайшовши на кухню, Сімоне відчуває, що там холодно й пахне цигарковим димом.
Вона визирає у вітальню.
Вхідні двері відчинені навстіж.
Сімоне кидається до кімнати Беньяміна. Хлопчик тихо спить. Вона стоїть, слухаючи його рівне дихання.
Коли Сімоне йде зачиняти вхідні двері, у неї ледь не зупиняється серце. У дверному отворі хтось стоїть. Постать киває Сімоне й простягає їй якийсь предмет. Лише за кілька секунд Сімоне розуміє, що перед нею стоїть листоноша й хоче вручити їй ранкову газету. Сімоне дякує, бере газету і лише після того, як зачиняє й замикає двері, відчуває, що тремтить усім тілом.
Вона вмикає скрізь світло й обдивляється квартиру. Схоже, нічого не зникло.
Сімоне стоїть на колінах і витирає кухонну підлогу, коли заходить Ерік. Він бере рушник, кидає його на підлогу й починає човгати ногою.
— Мабуть, я ходив уві сні, — промовляє він.
— Ні, — втомлено відгукується Сімоне.
— Холодильник — це ж класика. Захотів їсти, відкрив...
— Не сміши мене. Я дуже чуйно сплю. Я... я прокидаюсь щоразу, коли ти перевертаєшся вві сні чи припиняєш хропіти, прокидаюсь, коли Беньямін іде в туалет, чую, як...
— Ну, тоді це ти ходила вві сні.
— Поясни, чому були відчинені вхідні двері. Поясни, чому...
Вона замовкає, вагаючись.
— Тут, на кухні, точно пахло сигаретним димом, — нарешті промовляє вона.
Ерік сміється, і в Сімоне червоніють щоки від злості.
— Чому ти не віриш, що тут хтось був? — сердито питає вона. — Після всього того бруду, який на тебе вилили газети, не було б нічого дивного, якби сюди пробрався якийсь псих...