— Ну годі, — перебив Ерік. — Це якийсь абсурд, Сіксан. Кому, ну кому могло спасти на думку залізти в нашу квартиру, відкрити холодильник і морозильник, покурити, а тоді просто піти звідси?
Сімоне жбурляє рушник на підлогу:
— Не знаю! Я не знаю, Еріку, але хтось це таки зробив!
— Заспокойся, — роздратовано промовляє Ерік.
— Заспокоїтись?
— Можна я скажу, що думаю? Як на мене, у запаху цигаркового диму нема нічого дивного. Мабуть, хтось із сусідів палив на кухні поруч із витяжкою. Повітропровід проходить крізь увесь будинок. Або якийсь ідіот закурив на сходах, не подумавши про...
— Не треба зі мною розмовляти, як із дурепою, — огризається Сімоне.
— Ну бога ради, Сіксан, кому ми потрібні? Я впевнений, що нічого небезпечного тут нема і всьому можна знайти звичайне пояснення.
— Коли я прокинулась, то відчула, що в квартирі хтось є, — приглушеним голосом каже Сімоне.
Ерік зітхає і виходить із кухні. Сімоне дивиться на брудно-сірий рушник, яким витирає підлогу біля холодильника.
Заходить Беньямін і сідає на своє звичне місце.
— Доброго ранку, — вітається Сімоне.
Він зітхає і підпирає голову руками.
— Чому ви з татом весь час брешете?
— Ми не брешемо, — заперечує вона.
— Брешете.
— Ти так думаєш?
Беньямін не відповідає.
— Ти згадав, що я тобі сказала в таксі з...
— Я багато чого згадав, — голосно перебиває її Беньямін.
— Не кричи на мене.
— Забудь, що я щось сказав, — зітхає Беньямін.
— Я не знаю, як у нас із татом буде далі. Усе не так просто. Ти, звісно, почасти маєш рацію: ми обманюємо самі себе, але це не те саме, що брехати.
— Ось ти це й сказала, — тихо зауважує Беньямін.
— Про що ще ти думаєш?
— У нас нема фотографій, на яких я маленький.
— Як же? Є,— усміхнулася Сімоне.
— Нема таких, де я новонароджений.
— Ти ж знаєш, що в мене до того були викидні... тож ми були такі раді, коли ти народився, що геть забули про фотографії. Я точно пам’ятаю, яким ти був, коли народився — твої зморщені вушка й...
— Припини! — кричить Беньямін і йде до себе в кімнату.
На кухню заходить Ерік і кидає таблетку Treo comp у склянку води.
— Що з Беньяміном? — питає він.
Сімоне шепоче:
— Не знаю.
Ерік випиває ліки, стоячи перед мийкою.
— Він вважає, що ми весь час брешемо, — каже вона.
— Усім підліткам так здається.
Ерік тихо відригує.
— Я випадково обмовилась, що ми збираємось розлучитись, — зізнається Сімоне.
— Ну як можна було сказати таку дурницю? — жорстко питає Ерік.
— Я просто висловила те, що відчувала тієї миті.
— Але не можна ж думати лише про себе!
— Це я думаю лише про себе? Пробач, але не я тут сплю з практикантками, не я...
— Замовкни! — кричить Ерік.
— Не я ковтаю купу таблеток, аби...
— Ти нічого не знаєш!
— Знаю, що ти приймаєш сильний анальгетик.
— І що з цього?
— Тобі щось болить, Еріку? Скажи мені...
— Я лікар і думаю, що трохи краще знаюся на...
— Ти мене не обдуриш, — перебиває Сімоне.
— І що це означає? — сміється він.
— У тебе залежність, Еріку. Ми більше не кохаємось через те, що ти приймаєш купу сильних таблеток, які...
— А може, я не хочу з тобою кохатись, — перебиває він. — Як мені цього хотіти, коли ти весь час мною незадоволена?
— То розлучімось.
— Чудово.
Сімоне, не підводячи очей на чоловіка, повільно виходить із кухні, відчуваючи спазми й біль у горлі. На очі навертаються сльози.
Беньямін зачиняється у своїй кімнаті й умикає музику так голосно, що гудуть стіни й двері. Сімоне замикається у ванній, вимикає світло й плаче. Чує, як Ерік кричить із передпокою: «Лайно!» — і як за ним грюкають вхідні двері.
16
Ранок п’ятниці, одинадцяте грудня
Ще немає і сьомої, коли Йоні телефонує лікарка Даніелла Рікардс. Вона повідомляє, що Юсеф, на її думку, вже здатен витримати недовгий допит, хоча досі перебуває в післяопераційній.
Коли Йона сідає в машину, щоб їхати до лікарні, то відчуває тупий біль у лікті й згадує вчорашній вечір: синє світло від поліційних блимавок металося по фасаду висотної будівлі біля Тантолунден, де жив Сораб Рамадані. Довготелесий чоловік із хлоп’ячою стрижкою спльовував кров і нерозбірливо бурмотів щось про язик, коли його саджали на заднє сидіння поліційної автівки. Ронні Альфредссона і його напарника, Петера Юска, знайшли в бомбосховищі в підвалі того ж будинку. Нападники, погрожуючи ножем, замкнули їх там, а тоді відігнали патрульну машину до сусіднього будинку й залишили її на гостьовій парковці.
Комісар повернувся в будинок, подзвонив у квартиру Сораба й повідомив, що його поплічників пов’язали й що його двері зламають, якщо він негайно не відчинить.
Сораб пропустив його, запросив сісти на синій шкіряний диван, запропонував ромашкового чаю й перепросив за своїх приятелів.
Сораб виявився блідим молодиком із зібраним у хвіст волоссям. Тривожно озираючись довкола, він знову попросив вибачення за те, що сталось, і додав, що останнім часом має багато проблем.
— Тому я й знайшов собі охоронців,— тихо промовив він.
— То що у вас за проблеми? — запитав Йона й сьорбнув гарячого чаю.
— Хтось за мною стежить.
Сораб підвівся й виглянув на вулицю.
— Хто? — запитав Йона.
Сораб, стоячи до нього спиною, монотонним голосом промовив, що не хоче цього обговорювати.
— Мені обов’язково відповідати? Я ж маю право на мовчання, хіба ні?
— Маєте, — погодився комісар.
Сораб знизав плечима:
— Ну от.
— Але краще було б, якби ви поговорили зі мною, — зазначив Йона. — Раптом я зможу вам якось допомогти. Не думали про це?
— Красно дякую,— відказав Сораб, повертаючись до вікна.
— То це брат Евелін?..
— Ні, — різко перебив Сораб.
— Тут був не Юсеф Ек?
— Він їй не брат.
— А хто?
— Звідки я знаю. Але він їй не брат, а хтось інший.
Заявивши, буцімто Юсеф — не брат Евелін, Сораб знову занервував, заговорив про футбол, про Бундеслігу й більше не відповів як слід на жодне питання. Йона замислився: що ж Юсеф такого сказав Сорабові, що він мав зробити, щоб так налякати його й змусити розповісти, де ховається Евелін?
Комісар повертає й паркується перед неврологічним відділенням. Вилазить із машини, проходить широким входом, піднімається ліфтом на п’ятий поверх, крокує коридором і вітається з поліціянтом, що вартує біля палати Юсефа. Коли Йона входить туди, то бачить: на стільці біля ліжка сидить жінка. Вона підводиться і представляється:
— Лісбет Карлен. Я співробітниця соціальної служби. Наглядатиму за Юсефом під час допиту.
— Чудово, — Йона тисне їй руку.
Лісбет дивиться на комісара поглядом, якийсь чомусь здається йому приязним.
— То це ви проводитимете допит? — із цікавістю запитує вона.
— Так. Даруйте, мене звати Йона Лінна, я з Національної кримінальної поліції. Ми з вами розмовляли телефоном.
У кімнаті постійно булькотить Бюлау-дренаж — насос, від якого тягнеться трубка до пробитої легені Юсефа. Дренаж не дає тиску впасти, коли той не здатен підтримуватися в природний спосіб, — лише так хлопцева легеня може функціонувати під час лікування.
Лісбет Карлен стишеним голосом переказує слова лікаря: Юсеф має лежати абсолютно спокійно, адже досі є загроза нового крововиливу в печінку.
— Я не ризикуватиму його здоров’ям, — запевняє Йона й ставить на столик поруч із ліжком диктофон.
Комісар запитально дивиться на Лісбет; та киває. Він умикає запис, описує умови, у яких проходитиме допит, та повідомляє, що Юсефа Ека буде допитано з метою здобуття інформації, що сьогодні п’ятниця, 11 грудня, 8:15 ранку. Потім називає імена всіх присутніх у палаті.