— Привіт, — промовляє Йона.
Юсеф позирає на нього спідлоба.
— Мене звати Йона, я комісар кримінальної поліції.
Юсеф заплющує очі.
— Як ти почуваєшся?
Лісбет визирає у віконце.
— Тобі це булькання не заважає? — запитує Йона, вказуючи на дренаж. — Спати можеш?
Юсеф мовчки киває.
— Ти знаєш, чому я тут?
Юсеф розплющує очі й повільно хитає головою. Йона чекає, роздивляючись обличчя хлопця.
— Була аварія, — каже Юсеф. — Уся моя сім’я потрапила в аварію.
— Тобі ніхто не розповідав, що сталося? — запитує комісар.
— Ну, лише трохи, — слабким голосом відповідає хлопець.
— Він відмовляється зустрічатись із психологами й соціальними кураторами, — втручається Карлен.
Йона зауважує, наскільки відрізнявся голос Юсефа під час гіпнозу. Зараз він несподівано тонкий, ледь чутний і якийсь здивований.
— Мені здається, ти знаєш, що сталося.
— Ти не зобов’язаний відповідати, — швидко каже Карлен, звертаючись до хлопця.
— Тобі п’ятнадцять років, — продовжує Йона.
— Так.
— Що ти робив у свій день народження?
— Не пам’ятаю.
— Тобі щось подарували?
— Я дивився телевізор.
— А до Евелін їздив? — безвиразно запитує комісар.
— Так.
— До неї в квартиру?
— Так.
— Вона була там?
— Так.
Мовчання.
— Ні, її там не було, — невпевнено виправляється Юсеф.
— А де вона була?
— У котеджі.
— Гарний котедж?
— Ні... Але там непогано.
— Вона зраділа?
— Хто?
— Евелін.
Мовчання.
— Ти привіз щось із собою?
— Торт.
— Торт? Смачний?
Кивок.
— Евелін він сподобався? — продовжує Йона.
— Для Евелін тільки найкраще, — промовляє Юсеф.
— А вона тобі щось подарувала?
— Ні.
— Може, заспівала тобі?..
— Вона не хотіла давати мені мій подарунок, — каже хлопець.
— Так і сказала?
— Так, так і сказала, — швидко відповідає він.
— Але чому?
Мовчання.
— Вона на тебе гнівалася? — запитує Йона.
Хлопчик киває.
— Вона хотіла, щоб ти зробив щось таке, чого тобі не хотілося робити? — спокійно продовжує комісар.
— Ні. Вона...
Юсеф щось шепоче.
— Юсефе, я не чую.
Юсеф продовжує шепотіти. Йона підсувається на стільці й нахиляється, намагаючись розібрати хлопцеві слова.
— Сучара! — кричить Юсеф йому у вухо.
Комісар сахається, а тоді обходить ліжко, потираючи вухо й намагаючись посміхнутися. Юсеф із попелясто-сірим обличчям шипить:
— Я винюхаю того довбаного гіпнотизера, я йому горлянку перегризу. Я ж знайду його і його...
Лісбет Карлен підбігає до ліжка й намагається зупинити запис.
— Юсефе! Ти маєш право мовчати, якщо...
— Не лізьте, — обриває її комісар.
Вона схвильовано позирає на нього й тремтячим голосом промовляє:
— Ви перед допитом мали сказати йому, що...
— Помиляєтесь. Жоден закон цього не регламентує,— каже Йона, підвищивши голос. — Він має право мовчати, так. Проте за законом я не мушу інформувати його про це право.
— Що ж, вибачте.
— Усе гаразд, — бурмоче Йона, а тоді обертається до Юсефа. — Чому ти такий злий на гіпнотизера?
— Я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання,— огризається Юсеф і ворушить рукою, намагаючись указати на Лісбет.
17
Ранок п’ятниці, одинадцяте грудня
Ерік мчить сходами вниз, вискакує з під’їзду й стоїть на Свеавеґен, відчуваючи, як спиною стікає холодний піт. Його нудить від тривоги. Ерік не розуміє, як міг так по-ідіотськи вчинити і відштовхнути Сімоне через те, що образився. Він повільно прямує до Оденплан, сідає на лавку біля бібліотеки. Холодно. Неподалік під товстою купою ковдр спить якийсь чоловік.
Ерік підводиться й прямує додому. Дорогою купує хліба в пекарні й лате-мак’ято для Сімоне. Похапцем, широкими кроками вибігає сходами нагору. Двері замкнені. Ерік дістає ключі, відмикає квартиру й одразу розуміє, що там порожньо. Він розуміє — треба довести Сімоне, що вона може покластися на нього. Хай там скільки на це знадобиться часу, він її переконає. Ерік стоїть за кухонним столом і п’є каву. Чоловіку зле, тому він знаходить пачку «Лосеку».
На годиннику майже дев’ята ранку — до початку чергування в лікарні ще кілька годин. Ерік бере книжку й лягає у ліжко, але, замість читати, думає про Юсефа Ека. Чи зміг комісар Йона Лінна його розговорити?
Квартира стоїть тиха, покинута.
Від щойно прийнятих ліків шлунком розповзається м’який спокій.
Ніщо зі сказаного під гіпнозом не можна використовувати як доказ, але Ерік знає, що Юсеф казав правду — це він зарізав сім’ю. Утім, мотиви лишалися незрозумілими, як і те, яким чином юнаком могла керувати сестра.
Ерік заплющує очі й намагається уявити будинок і сім’ю Еків. «Евелін, мабуть, давно відчула, що брат небезпечний»,— думає він. Вона роками вчилася жити поруч із людиною, не здатною контролювати себе. Завжди прагнула наполягати на своєму, але так, щоб не спровокувати в брата напад люті. Юсеф, мабуть, часто влазив у бійки; його лаяли, але він усе одно бився. Її, старшу сестру, ніхто особливо не захищав. Сім’я повсякчас хотіла щось зробити з люттю Юсефа, але, зрештою, мусила якось миритись із нею. Батьки не розуміли всієї небезпеки і, певно, пояснювали агресивну поведінку Юсефа просто тим, що він хлопчик; можливо, почувались винними, що дозволяли йому грати в жорстокі відеоігри чи дивитися фільми жахів.
Евелін за першої ж нагоди знайшла роботу й виїхала на орендовану квартиру. Але щось підказувало їй: небезпека лише зростає. І раптом вона так злякалась, що втекла в тітчин котедж і ховалась там, тримаючи напоготові рушницю для захисту.
Чи погрожував їй Юсеф?
Ерік пробує уявити, як Евелін тремтить уночі в темній кімнаті котеджу, а поруч із її ліжком чаїться заряджена рушниця.
Він згадує телефонну розмову з комісаром після допиту Евелін. Що трапилось, коли Юсеф приїхав до неї з тортом? Що він їй сказав? Як вона зреагувала? Вона тоді так злякалася, що вирішила добути зброю? Чи не після тих відвідин вона стала жити в страху, що брат уб’є її?
Ерік думає про Евелін. Згадує, як вона стояла перед котеджем. Дівчина в сріблястому жилеті-пуховику, сірому в’язаному светрі, потертих джинсах і кросівках. Вона повільно йшла між деревами, і волосся її, зібране у хвіст, погойдувалось із кожним кроком. Обличчя беззахисне, дитяче. У кволій руці рушниця. Ствол волочиться по землі, трохи підскакуючи, чіпляючись за чорничні кущі й мох. Між гілками сосен просвічує сонце.
Раптом йому спадає на думку: якщо Евелін була налякана, якщо вона мала рушницю, аби захищатись від Юсефа, то носити її мусила б зовсім інакше й аж ніяк не стала б опускати зброю, наближаючись до будиночка.
Ерік згадує, що в неї були мокрі коліна й темні плями від землі на джинсах.
«Вона пішла в ліс із рушницею, бо хотіла накласти на себе руки»,— думає він.
Стала на коліна в мох, засунула дуло в рот — але передумала, не наважилась.
Коли він побачив її на узліссі, з рушницею, що волочилась по кущах чорниці, Евелін прямувала назад до котеджу — верталася до того, від чого хотіла втекти.
Ерік хапає телефон і набирає номер комісара.
— Йона Лінна, слухаю.
— Добридень, це Ерік Марія Барк.
— Еріку! Я збирався вам зателефонувати, але тут стільки всього...
— Не важливо. Я...
— Я хотів сказати, — перебиває Йона, — що мені страшенно шкода через цей медійний скандал. Обіцяю з’ясувати, як трапився витік інформації, коли галас ущухне.