— Та облиште.
— Я почуваюсь винним, адже це я переконав вас...
— Я сам зробив цей вибір, і ніхто інший тут не винен.
— Особисто я — хоча про це зарано говорити — все ж вважаю, що піддати Юсефа гіпнозу було правильним рішенням. Ми ще нічого не знаємо, але цілком імовірно, це врятувало життя Евелін.
— От щодо цього я й телефоную, — каже Ерік.
— Тобто?
— Мені дещо спало на думку. Маєте час поговорити?
Ерік чує, як Йона щось соває — схоже, підтягає стілець і сідає, — а тоді промовляє:
— Авжеж.
— Коли ми були на Вермде, біля тітчиного котеджу,— починає Ерік, — я сидів у машині й побачив серед дерев дівчину з рушницею в руці. Я якось збагнув, що то Евелін, і подумав, що ситуація може стати небезпечною, якщо вона раптом зіткнеться з поліціянтами.
— Так, вона цілком могла почати стріляти крізь вікно,— відгукується Йона. — Якби вирішила, що там Юсеф.
— І от я щойно в себе вдома знову думав про Евелін. Я побачив її між деревами. Вона повільно йшла до котеджу, в одній руці несла рушницю, і ствол волочився по землі.
— І?
— Якщо людина боїться за своє життя, хіба стане вона так носити рушницю?
— Ні, — відказує Йона.
— Я думаю, вона пішла в ліс, аби накласти на себе руки. Джинси в неї були мокрі на колінах. Мабуть, вона стала навколішки у вологий мох, приставила дуло до чола чи до грудей, але потім передумала, не наважилась. Так мені здається.
Ерік замовкає. Чує, як комісар важко дихає в слухавку. Десь на вулиці завиває автомобільна сигналізація.
— Дякую, що зателефонували, — нарешті промовляє Йона. — Я поїду поговорю з нею.
18
П’ятниця, одинадцяте грудня, друга половина дня
Допит Евелін має проходити в одному з кабінетів пенітенціарного відділення. Щоб надати похмурому приміщенню бодай якогось затишку, хтось поставив на письмовий стіл червону банку з різдвяним печивом, а на підвіконня — електросвітильник від ІКЕА. Евелін та її супроводжувач — працівник служби підтримки свідків — уже сидять на своїх місцях, і Йона відразу вмикає запис.
— Евелін, я знаю, що мої запитання можуть здатися тобі складними,— тихо каже він і швидко зиркає на дівчину.— Але я був би вдячний, якби ти відповіла на них якомога докладніше.
Евелін мовчки роздивляється свої коліна.
— Бо я не думаю, що мовчання піде тобі на користь,— м’яко додає комісар.
Евелін не підводить погляду й узагалі не ворушиться. Її супроводжувач, чоловік середнього віку з тінями щетини на обличчі, безвиразно дивиться на Йону.
— Я почну, Евелін?
Вона хитає головою. Комісар чекає. Нарешті вона відводить підборіддя й зустрічається поглядом із Йоною. Він запитує:
— Ти пішла в ліс із рушницею, бо хотіла накласти на себе руки, чи не так?
— Так, — шепоче вона.
— Я радий, що ти цього не зробила.
— А я ні.
— Ти вже намагалася вчинити самогубство?
— Так.
— Ще раніше?
Вона киває.
— Але не до того, як приїхав Юсеф із тортом?
— Ні.
— Що він тобі сказав?
— Не хочу про це думати.
— Не хочеш думати про те, що він сказав?
Евелін випростується на стільці й стискає губи.
— Не пам’ятаю, — майже беззвучно промовляє вона.— Нічого особливого він не сказав.
— Ти збиралася застрелитись, Евелін, — нагадує Йона.
Дівчина підводиться, підходить до вікна, вимикає й знову вмикає світильник, повертається до стільця й сідає, склавши руки на животі.
— Ви не можете просто облишити мене?
— Ти справді цього хочеш?
Евелін киває, не дивлячись на комісара.
— Може, зробимо перерву? — запитує працівник служби захисту свідків, звертаючись до Евелін.
— Я не знаю, що з Юсефом, — тихо каже Евелін. — У нього щось негаразд із головою. Це було завжди... у дитинстві він бився — надто жорстоко, надто небезпечно. Ламав мої речі: не хотів, щоб у мене щось було.
У неї тремтять губи.
— Коли йому було вісім, він захотів, щоб ми були як хлопець і дівчина. Може, це звучить не так страшно, але мені... я не хотіла, а він став вимагати, щоб ми цілувалися... Я боялася його, він робив погані речі: міг прокрастися до мене вночі та вкусити до крові. Я стала бити його, адже тоді ще була сильніша за нього.
Евелін витирає сльози зі щік.
— Тоді він почав нападати на Бустера, коли я відмовлялася робити те, що він вимагав... було чимдалі гірше: він хотів подивитись на мої груди, хотів митися зі мною... убив мого собаку й скинув зі шляхопроводу.
Вона підводиться і, мов заведена, крокує між вікном і стільцем.
— Юсефові, здається, було дванадцять, коли він...
Тут її голос уривається, і вона нерозбірливо щось стогне, перш ніж продовжити:
— Він запитав, чи не хочу я взяти його член до рота. Я йому сказала, що він огидний. Тоді він побив Кнюттет, їй було всього два роки...
Евелін ридає, потім стихає:
— Мені довелося дивитись, як він дрочить, щодня по кілька разів... Якщо я відмовлялася, він бив Кнюттет, казав, що вб’є її. Невдовзі, десь за кілька місяців, він захотів, щоб я займалася з ним сексом. Торочив про це щодня, погрожував мені... але я знайшла, що відповісти. Я сказала, що він неповнолітній, що це протизаконно й що я не маю права такого робити.
Вона витирає сльози зі щік.
— Я думала, це припиниться, коли поїду з дому. Але минув рік, і він почав мені телефонувати, казав, що йому незабаром виповниться п’ятнадцять. Тому я й сховалась, я... я гадки не маю, як він довідався, що я була в котеджі...
Евелін відкриває рота й голосно ридає:
— О Господи...
— Отже, він погрожував... — каже комісар, — погрожував убити всю сім’ю, якщо не...
— Він не так казав! — викрикує дівчина. — Він сказав, що почне з тата. Це я винна, це все... Я просто хочу померти...
Вона сповзає на підлогу й притуляється до стіни, обхопивши руками коліна.
19
П’ятниця, одинадцяте грудня, друга половина дня
Йона сідає за стіл у своєму кабінеті й якусь мить тупо розглядає власні долоні, не випускаючи з руки телефон. Він щойно повідомив Єнса Сванеєльма про несподіваний поворот у справі Евелін. Поки комісар описував страшні мотиви злочину, Єнс мовчав, час від часу важко зітхаючи.
— Чесно кажучи, Йоно, — нарешті промовив прокурор,— цих свідчень, на жаль, може виявитись недостатньо, зважаючи на те, що Юсеф Ек, зі свого боку, свідчив проти сестри. Я хочу сказати — нам потрібне або зізнання, або чіткі докази.
Йона оглядає приміщення, проводить долонею по обличчю, а тоді набирає номер лікарки Юсефа, Даніелли Рікардс. Він хоче домовитись про слушний час для наступного допиту, коли в підозрюваного в організмі буде не так багато анальгетику.
— Він має бути в змозі тверезо мислити, — пояснює він.
— Тоді можете приїхати о п’ятій.
— О п’ятій вечора? — про всяк випадок перепитує Йона.
— Так. Наступну дозу морфіну йому введуть тільки о шостій. Перед вечерею стан стабілізується.
Йона дивиться на годинник. Пів на третю.
— Домовились, — каже він.
Після розмови з Даніеллою Рікардс комісар телефонує Лісбет Карлен, співробітниці соціальної служби, яка захищає інтереси Юсефа, і повідомляє їй про час допиту.
Заходить до приміщення для персоналу, бере яблуко зі святкового кошика. Повернувшись до себе в кабінет, Йона застає на своєму місці Еріксона, шефа техніків-криміналістів, які працювали на місцях злочину в Тумбі. Еріксон усією тушею налягає на письмовий стіл, обличчя в нього червоне. Мляво махнувши комісару рукою, він зітхає.
— Засунь яблуко мені в пельку — і отримаєш різдвяне порося, — промовляє він.