— Та годі тобі, — відмахується комісар і відкушує від яблука.
— Так мені й треба, — скиглить Еріксон. — Відколи за рогом відкрився тайський ресторанчик, я набрав одинадцять кіло.
— Там смачно готують.
— Еге ж, бодай їм пусто було...
— То що там із жіночою роздягальнею?
Еріксон застережливо піднімає товсту долоню:
— Тільки пообіцяй, що цього разу обійдешся без свого «а я ж казав!»
Йона широко всміхається.
— Буде видно,— дипломатично викручується він.
— Ну гаразд, — зітхає Еріксон і витирає спітнілі щоки.— У стоці знайшли волосся Юсефа Ека, а в тріщинах на підлозі — кров батька, Андерса Ека.
— А я ж казав, — сяє Йона.
Еріксон регоче і одразу ж хапається за горло, ніби в нього там щось порвалося.
Спускаючись ліфтом до фойє Головного поліційного управління, Йона знов телефонує Єнсові Сванеєльму.
— Ти якраз вчасно, — каже Єнс. — На мене тут напосіли з тим гіпнозом. Хочуть, щоб ми закрили попереднє розслідування в справі Юсефа. Мовляв, лише марно витратимо гроші...
— Дай мені секунду, — перебиває Йона.
— Але я вирішив, що...
— Єнсе?
— Що?
— Ми маємо чіткий доказ, — рішуче заявляє Йона.— Юсефа Ека вдалося пов’язати з першим місцем злочину та з кров’ю батька.
Головний прокурор Єнс Сванеєльм кілька секунд важко дихає у слухавку, а тоді зосередженим голосом промовляє:
— Йоно, ти зателефонував останньої миті.
— Але ж встиг.
— Так.
Єнс уже, вочевидь, збирається прощатись, коли комісар промовляє:
— Я ж казав, що маю рацію.
— Що?
— Хіба я не мав рації?
У слухавці стає тихо. Потім Єнс повільно, з педагогічною ноткою в голосі відповідає:
— Так, Йоно, ти мав рацію.
На цьому розмова закінчується. З обличчя комісара зникає посмішка. Він проминає скляну стіну, що виходить на подвір’я, і знову дивиться на годинник. За півгодини він буде на Юрґордені, у Скандинавському музеї.
Йона піднімається сходами музею й крокує далі довгими безлюдними коридорами. Минає сотні освітлених вітрин, не дивлячись на них, не бачачи інструментів, коштовностей і виробів ручної роботи, не помічаючи експозицій, народних костюмів і величезних фотографій.
Охоронець уже підставив стілець до слабко освітленої вітрини. Йона мовчки сідає, як зазвичай, і починає розглядати саамський вінець нареченої. Цей тонкий і тендітний вінець угорі розширюється в ідеальне коло. Мереживо нагадує чашечку квітки чи дві складені разом долоні з випростаними пальцями. Йона поволі водить головою, щоб поступово змінювати кут зору. Вінець сплетено із корінців і з’єднано вручну. Хоча витвір було викопано із землі, він блищить, мов шкіра, мов золото.
Цього разу Йона сидить перед вітриною всього годину, а тоді підводиться, киває охоронцеві, неквапно виходить із музею й крокує по слизькій чорній сльоті. Від човна під мостом Юргордсбрун пахне дизелем. Комісар повільно бреде до Страндвеґен, коли в нього дзвенить мобільник. Телефонує Нолен, судовий лікар.
— Добре, що я тебе застав, — коротко повідомляє він, коли Йона відповідає.
— Уже закінчили з розтином?
— Майже.
Йона бачить на тротуарі молодого татуся, що раз у раз котить візок на двох задніх колесах, аби розвеселити маля. Якась жінка стоїть біля вікна й витріщається на вулицю. Зустрівшись поглядом із Йоною, вона одразу відступає вглиб квартири.
— Знайшов щось цікаве? — запитує Йона.
— Знаєш, я не впевнений, але...
— Але?
— Це, звісно, щодо того розрізу на животі.
— Ну?
Комісар чує, як Нолен зводить дух, а потім долинає звук падіння.
— Ручку впустив, — шепоче Нолен.
У слухавці щось шарудить.
— Тіла було вкрай жорстоко понівечено, — серйозно промовляє він, коли знову повертається до розмови. — Особливо тіло дівчинки.
— Я пам’ятаю, — відгукується Йона.
— Багато ран були абсолютно зайвими. Їх завдали, відверто кажучи, просто задля втіхи. Мені навіть не віриться в такий жах.
— Так, — киває Йона, згадуючи, який вигляд мало місце злочину, коли він туди прибув.
Шоковані поліціянти, атмосфера хаосу. Тіла. Згадав біле, мов крейда, обличчя Ліллемур Блум, що стояла й тримала цигарку в тремтячій руці. Згадав червоні патьоки на вікнах: кров стікала по склу балконних дверей у задній частині будинку.
— Щось з’ясувалося про цей розріз на животі матері?
Нолен зітхає.
— Так, ми мали рацію: розріз було зроблено десь за дві години після смерті. Хтось перевернув тіло й гострим ножем розпоров старий шрам від кесаревого розтину.
Нолен порпається в паперах.
— Проте наш злочинець, вочевидь, мало знав про sectio caesarea. У Катьї Ек був шрам від ургентного кесаревого розтину, що тягнувся вертикальною лінією вниз від пупа.
— І?
Нолен важко зітхає.
— Зараз матку завжди розтинають впоперек, навіть якщо розріз на животі вертикальний.
— Але Юсеф цього не знав? — питає Йона.
— Не знав. Він просто розпоров живіт, не розуміючи, що кесарів розтин завжди складається з двох розрізів: один — черевної порожнини, другий — матки.
— Чи є ще щось, що мені слід дізнатись одразу?
— Можливо, те, що вбивця провів надзвичайно багато часу з тілами — ніби навіть попри втому лють не минала й він ніяк не міг зупинитись.
Обидва замовкають. Комісар іде по Страндвеґен. Він знову згадує останній допит Евелін.
— Я хотів тільки повідомити тобі висновок щодо цього розрізу, — помовчавши, каже Нолен. — Що його зробили приблизно за дві години після смерті.
— Дякую, Нолене.
— Повний протокол про розтин отримаєш завтра.
Попрощавшись із Ноленом, Йона думає, як, мабуть, страшно було рости поряд із Юсефом Еком, якою беззахисною мала почуватися Евелін, не кажучи вже про молодшу сестру.
Комісар пробує пригадати, що розповідала Евелін про кесарів розтин матері.
Згадує, як вона сиділа на підлозі кімнати допитів, згорбившись і притулившись до стіни, і розповідала про майже патологічні ревнощі Юсефа до молодшої сестри.
— У Юсефа щось негаразд із головою, — прошепотіла вона. — І так було завжди. Пам’ятаю, коли він народився, мама дуже хворіла. Не знаю, у чому полягала проблема, але лікарям довелося робити ургентний кесарів розтин.
Евелін похитала головою й закусила губу, а тоді запитала Йону:
— Знаєте, що таке кесарів розтин?
— Так, приблизно.
— Іноді... іноді, коли дитину народжують таким чином, виникають ускладнення.
Евелін соромливо глянула на нього.
— Маєш на увазі нестачу кисню й таке інше? — запитав комісар.
Вона похитала головою й витерла сльози зі щік.
— Я маю на увазі психічні проблеми в матері. Буває, що в жінок після важких пологів, коли перед операцією роблять наркоз, згодом виникають проблеми з прийняттям дитини.
— У твоєї мами була післяпологова депресія?
— Не зовсім, — відповіла Евелін важким, придушеним голосом. — У неї після народження Юсефа був психоз. Але в пологовому відділенні цього не помітили й виписали її додому. А я одразу помітила. Мама стала зовсім іншою. І про Юсефа довелося дбати мені. Мені було лише вісім років, але мама зовсім ним не займалась, навіть не торкалася його, а просто лежала в ліжку й весь час плакала.
Евелін подивилася на Йону й прошепотіла:
— Мама казала, що це не її дитина, що її справжня дитина померла. Зрештою її довелося шпиталізувати.
Вона якось дивно, криво посміхнулась:
— Мама повернулася до нас десь за рік. Удавала, ніби тепер все гаразд, але насправді й далі цуралася Юсефа.
— Отже, по-твоєму, мама так і не одужала? — обережно запитав Йона.
— Одужала, бо коли вона народила Лісу, все було зовсім інакше. Мама тішилася, все робила для неї.
— А ти дбала про Юсефа.
— Він почав казати, що мама повинна була народити його по-справжньому. Так він пояснював собі цю несправедливість — що Ліса народилася «в піхві», а він буцімто ні. Він весь час це торочив — що мама повинна була народити його піхвою, а не...