— Інші вирішували, людина ти чи ні, — повільно промовляє Йона.
Діса відчиняє гардероб, витягає взуттєву коробку й дістає звідти темно-коричневі босоніжки з м’якими ремінцями й тонкими підборами зі смужок різних порід деревини.
— Нові? — запитує Йона.
— Sergio Rossi. Сама собі подарувала. У мене ж така негламурна робота: весь день копаюсь у глині.
— Ти досі в Сіґтуні?
— Ага.
— То що ви там таке знайшли?
— За вечерею розкажу.
Йона вказує на босоніжки:
— Дуже гарні, — і підводиться з крісла.
Діса відвертається і єхидно посміхається через плече:
— Мені шкода, Йоно, але твого розміру, здається, не було.
Йона раптом застигає:
— Чекай, — каже він, а тоді прихиляється до стіни.
Діса запитально дивиться на нього.
— То був жарт, — про всяк випадок уточнює вона.
— Ні, його ступні...
Йона проходить повз неї в коридор, витягає з куртки мобільник, телефонує у центр зв’язку й стриманим голосом повідомляє, що в лікарню, до Сунессона, слід терміново відправити підкріплення.
— Що трапилось? — запитує Діса.
— Його ступні — вони були дуже брудними. Мені сказали, що він не може ворухнутись, але він точно виходив із палати, виходив і десь блукав.
Комісар набирає номер Сунессона. Коли ніхто не відповідає, він накидає куртку, шепоче «вибач», вискакує з квартири й мчить сходами вниз.
Приблизно тієї ж миті, коли Йона дзвонить у двері Дісиної квартири, Юсеф Ек сідає у своєму ліжку.
Минулої ночі він переконався, що може ходити. Зісковзнувши на підлогу, він якийсь час змушений був стояти нерухомо, тримаючись за спинку ліжка. Біль від безлічі ран заливав його, мов кипляча олія, а в пошкодженій печінці так різало, що йому темніло в очах — але ходити він міг. Висмикнув крапельниці й трубку дренажного апарату, подивився, що в шафці з медичними матеріалами, а тоді ліг назад у ліжко.
Минає півгодини, відколи нічна медсестра зазирнула побажати йому надобраніч. У коридорі тихо. Юсеф обережно витягує катетер із зап’ястя й відчуває, як у трубці смокче, коли вона виходить із його тіла. На коліно бризкає тонка цівка крові.
Підводячись із ліжка, Юсеф не відчуває особливого болю. Підходить до шафки з медичними матеріалами, знаходить компреси, скальпелі, одноразові шприци й марлевий бинт. Тремтячими руками розкриває пакунок зі скальпелем і перерізає дренажну трубку. Звідти тече кров зі слизом, і ліва легеня починає стискатись. Болить під лопаткою. Юсеф слабко кашляє, але не відчуває особливих змін, не відчуває, ніби легеня стала працювати гірше.
Раптом із коридора долинають кроки гумових підошов по лінолеуму. Юсеф зі скальпелем у руці стає біля дверей, позираючи у віконце й чекаючи, що буде.
Медсестра зупиняється і говорить з черговим поліціянтом. Юсеф чує, як вони чогось сміються.
— Я кинула палити, — каже медсестра.
— Якщо маєте нікотиновий пластир — не відмовлюсь,— продовжує поліціянт.
— Я із цим покінчила. Але ви йдіть на подвір’я, а я поки побуду тут.
— П’ять хвилин, — присягається поліцейський і відходить.
Брязкають ключі, медсестра шурхотить якимись паперами, а тоді заходить у палату. Здається, вона дивується — і тільки. У кутиках її очей позначаються зморшки, коли лезо скальпеля входить у горло. У Юсефа виявляється менше сили, ніж він розраховував, тому йому доводиться різонути кілька разів. Його тіло напружується і палає від різких рухів. Медсестра падає не одразу й спершу намагається чинити опір. Вони разом валяться на підлогу. Тіло жінки гаряче й змокле від поту. Юсеф пробує підвестись, але ковзається на її білявому волоссі, що розсипалось широким снопом на підлозі. Коли він витягує скальпель із горла жінки, та дивно пищить. Потім у неї починають смикатися ноги, і Юсеф якийсь час стоїть і дивиться, перш ніж вийти в коридор. Її сукня задерлася, тож юнакові добре видно рожеві трусики під нейлоновими колготками.
Хлопець прямує коридором. Печінка тепер болить дуже сильно. Юсеф повертає праворуч, знаходить на візку чистий одяг і перевдягається. Низенька жінка возить ганчіркою по блискучому лінолеуму. Вона слухає музику в навушниках. Юсеф наближається, стає позаду неї й дістає одноразовий шприц. Кілька разів приміряється увіткнути шприц їй у спину але щоразу зупиняється. Жінка нічого не помічає. Юсеф засовує шприц у кишеню, штовхає жінку рукою й іде далі. Вона падає й лається іспанською. Юсеф зупиняється й обертається до неї.
— Що ви сказали? — запитує він.
Вона витягає навушники й запитально дивиться на Юсефа.
— Ви щось сказали? — повторює він.
Вона квапливо хитає головою й знов береться мити підлогу. Юсеф ще трохи спостерігає за нею, а тоді йде далі, до ліфта. Натискає кнопку й чекає.
21
Вечір п’ятниці, одинадцяте грудня
Йона Лінна мчить по Вальгаллавеґен, повз стадіон, де в 1912 році проходили літні Олімпійські ігри. Перелаштовується на іншу смугу й об’їжджає великий мерседес. За деревами минає цегляний фасад клініки Софіагеммет. Шини гуркотять по великій металевій пластині. Комісар пригальмовує, пропускаючи синій маршрутний автобус, що від’їжджає від зупинки. Хтось довго й роздратовано сигналить у нього за спиною, коли він повертає перед автобусом. Вода із сірої калюжі хляпає на припарковані автівки й на тротуар неподалік від Королівського технологічного інституту.
Біля Норртулля Йона проскакує на червоне світло, мчить повз готель Stallmästaregården і розганяється майже до ста вісімдесяти кілометрів на годину на короткому відрізку Упсалавеґен, після якого з’їзд різко спускається під автомагістраль, а тоді розпочинає підйом до Каролінського інституту.
Поки комісар паркується біля головного входу, він бачить кілька поліційних автівок, що стоять із досі ввімкненими блимавками: здається, ніби по коричневих цеглинах фасаду лікарні молотять величезні крила. Група журналістів оточує кількох переляканих медсестер, що тремтять біля широкого входу — дві з них, не ховаючись, плачуть перед камерами.
Йона хоче зайти, але його зупиняє молодий поліціянт, що тупцяє на місці — чи то від надлишку адреналіну, чи то від збудження.
— Чеши звідси,— каже поліціянт і намагається відштовхнути його.
Йона дивиться в його тупі блакитні очі. Відводить руку поліціянта від своїх грудей і тихо промовляє:
— Національна кримінальна поліція.
В очах поліціянта зблискує недовіра:
— Ваше посвідчення, будь ласка.
— Йоно! Мерщій сюди!
Карлос Еліассон, начальник Національної кримінальної поліції, стоїть біля стійки реєстратури в блідому жовтуватому світлі, махаючи Йоні рукою. Крізь віконне скло комісар бачить Сунессона, що з перекошеним обличчям сидить на лавці й плаче. Поруч умостився молодший поліціянт, поклавши руку йому на плечі.
Йона пред’являє посвідчення, і поліціянт, насупившись, відступає, даючи йому пройти. Великі частини холу огороджено пластиковою стрічкою. Виблискують фотоспалахи: журналісти знімають приміщення крізь скляні стіни, а експерти, яким було доручено огляд місця злочину,— зсередини.
Карлос командує операцією й відповідає як за загальне стратегічне, так і за безпосереднє тактичне керівництво. Він швидко дає вказівки координатору, а тоді обертається до Йони.
— Спіймали? — питає Йона.
— Свідки кажуть, що він вибрався з фойє, спираючись на ролятор, — знервовано пояснює Карлос. — Ролятор там, на автобусній зупинці.
Він зазирає у свій нотатник.
— Звідси встигли поїхати два автобуси, сім таксі й машин для перевезення інвалідів... з десяток легкових автівок і всього одна машина швидкої допомоги.
— Виїзди перекрили?
— Уже запізно.
У хол пропускають поліціянта у формі.
— Автобуси відстежили — нічого, — повідомляє він, підходячи до Карлоса з Йоною.