— Поліція! — кричить Йона.
Але вони не чують.
Комісар стріляє у повітря, і чоловік із бородою обертається в його бік. Юсеф зі скальпелем у руці наближається до бороданя. Лишається кілька секунд — дістатися до Юсефа й чоловіка неможливо. Йона спирається на надгробок, метрів за триста від них — у шість разів більше, ніж треба для прицільної стрільби. Мушка погойдується у Йони перед очима. Погано видно — комісар кліпає і напружує зір. Біляста фігура звужується і темніє. Гілка дерева раз у раз потрапляє на лінію вогню. Бородатий чоловік знов обертається до Юсефа й відступає на крок. Йона, намагаючись не збити приціл, кладе палець на курок. Віддача від пострілу іде в лікоть і плече. Часточки пороху обпікають замерзлі руки. Куля безслідно зникає між деревами. Прокочується відлуння пострілу. Йона знов цілиться й бачить, як Юсеф устромляє чоловіку лезо в живіт. Рине кров. Йона стріляє. Куля зачіпає одяг Юсефа. Хлопець хитається, випускає скальпель, задкує, підходить до машини й сідає у неї. Йона біжить, аби вискочити на дорогу, але Юсеф уже встигає завести машину, проїжджає просто по ногах бородатого чоловіка, а тоді дає повний газ. Розуміючи, що не встигне, Йона зупиняється й цілиться в передню шину. Влучає. Машину заносить, але вона не зупиняється, а лише далі набирає швидкість і невдовзі зникає на дорозі, що веде до автомагістралі. Комісар ховає пістолет у кобуру, дістає мобільник, телефонує у центр зв’язку, описує ситуацію, запитує, чи можна поговорити з Омаром, і повторює, що йому потрібен гелікоптер.
Бородань ще живий. Темна кров із рани в животі тече в нього між пальцями. Обидві ноги, схоже, зламані.
— То ж був просто хлопчик, — шоковано повторює він.— Просто хлопчик.
— Швидка вже їде, — каже Йона й нарешті чує згори, над цвинтарем, тріск лопатей гелікоптера.
Панує глибока ніч, коли Йона в себе в кабінеті знімає слухавку, набирає номер Діси й слухає гудки.
— Дай мені спокій, — сонно тягне вона.
— Я тебе розбудив? — запитує Йона.
— Сам як думаєш?
Вони мовчать.
— Смачна була вечеря?
— Авжеж.
— Ти ж розумієш, я мусив...
Він замовкає; чує, як Діса позіхає й сідає в ліжку.
— З тобою все гаразд? — цікавиться вона.
Йона дивиться на свої долоні. Він ретельно їх відмив, але все одно здається, ніби пальці тхнуть кров’ю. Йому довелося стояти на колінах біля бородатого чоловіка, чию машину викрав Ек, і затискати йому рану на животі. Поранений весь цей час був цілком притомний — схвильовано, майже захоплено говорив про свого сина, який щойно успішно закінчив школу й уперше вирушив наодинці на північ Туреччини, де мав побачитись із бабусею й дідусем. Бородань дивився на Йону, притискав його руки до живота й із подивом констатував, що йому зовсім не боляче.
— Дивно, правда? — запитав він і поглянув на комісара по-дитячому ясними й блискучими очима.
Йона намагався говорити спокійно, пояснив чоловікові, що ендорфіни мають знеболювальну дію. Тіло пережило такий шок, що вирішило захистити нервову систему від зайвого навантаження.
Чоловік замовк, а тоді спокійно запитав:
— Так і вмирають?
Він майже спробував усміхнутися Йоні:
— То це зовсім не боляче?
Йона вже відкрив рот, щоб відповісти, але тієї ж миті під’їхала швидка, і комісар відчув, як хтось обережно прибирає його руки з живота бороданя. Поки санітари вкладали чоловіка на ноші, Йону відвели на кілька метрів.
— Йоно? — знову запитує Діса. — Ти як?
— Я в нормі.
Йона чує, як вона ворушиться. Здається, п’є воду.
— Дати тобі ще один шанс?
— Я був би дуже щасливий.
— Хіба тобі до мене не байдуже? — важко дорікає вона.
— Ти ж знаєш, що зовсім не байдуже, — Йона раптом чує, якої безмежної втоми сповнений його голос.
— Вибач, — каже Діса.— Я рада, що з тобою нічого не сталося.
Вони прощаються.
Певний час Йона сидить, прислухаючись до дзвінкої тиші, що панує в будівлі поліції, а тоді підводиться, дістає пістолет із кобури, яка висить на внутрішньому боці дверей, розбирає його й починає повільно чистити й змащувати кожну деталь. Знов зібравши зброю, комісар підходить до сейфу й замикає пістолет у ньому. Тепер запаху крові немає, натомість руки різко пахнуть мастилом. Йона сідає за стіл і береться писати рапорт для Петтера Неслунда, свого безпосереднього начальника. У рапорті він має пояснити, чому вирішив, що має підставу скористатися службовою зброєю.
22
Вечір п’ятниці, одинадцяте грудня
Ерік дивиться, як запікаються три піци. Просить покласти більше салямі на ту, що для Сімоне. Дзвонить мобільник. Ерік дивиться на дисплей і, не впізнаючи номер, засовує телефон назад у кишеню. «Мабуть, знов якийсь журналіст; годі з мене розпитувань»,— думає Ерік. Ідучи додому з трьома великими гарячими коробками, він міркує, що треба поговорити із Сімоне, пояснити, що його розізлили несправедливі звинувачення, що він не робив того, про що вона думає, що він більше жодного разу її не зраджував, що кохає її. Ерік зупиняється біля квіткового магазину, трохи вагається, та зрештою пірнає всередину. Приміщення магазину сповнено насичено-солодким ароматом. Вікно, що виходить на вулицю, запітніло. Ерік вирішує купити букет троянд, аж ось у нього знову дзвонить мобільний. Цього разу телефонує Сімоне.
— Алло?
— Ти де? — запитує вона.
— Уже йду додому.
— Ми голодні як вовки.
— Чудово.
Ерік квапливо крокує додому, заходить у під’їзд і чекає на ліфт. Крізь жовті поліровані віконця вхідних дверей зовнішній світ здається казковим, зачаклованим. Ерік швидко кладе коробки на підлогу, відкриває люк сміттєпроводу й кидає туди букет троянд.
У ліфті він шкодує про це; Сімоне, може, все-таки зраділа б. Може, вона б і не подумала, що він намагається підкупити її, уникнути конфлікту.
Ерік дзвонить у двері. Відчиняє Беньямін і забирає у нього коробки з піцами. Ерік роздягається, іде у ванну й миє руки. Дістає блістер маленьких лимонно-жовтих таблеток, швидко вичавлює три штуки, ковтає їх, не запиваючи, і повертається на кухню.
— А ми вже за столом, — каже Сімоне.
Ерік дивиться на склянку води біля тарілки, бурчить щось про братства тверезості й дістає два келихи.
— Прекрасно, — схвалює Сімоне, коли він відкорковує пляшку.
— Сімоне, — починає Ерік, — я знаю, що засмутив тебе, але...
У нього дзвонить мобільний телефон. Вони перезираються.
— Хтось підніматиме слухавку? — запитує Сімоне.
— Я сьогодні більше не розмовляю з журналістами,— пояснює Ерік.
Сімоне нарізає піцу, відкушує й каже:
— Хай тоді дзвонять.
Ерік розливає вино по келихах. Сімоне киває й посміхається.
— А, — каже вона, ніби раптом щось згадує. — Зараз уже майже не чути, але коли я прийшла додому, тут пахло цигарковим димом.
— Хтось із твоїх друзів курить? — питає Ерік, звертаючись до Беньяміна.
— Ні, — відповідає той.
— А Аїда?
Беньямін мовчить. Він їсть швидко, але раптом перестає жувати, відкладає виделку з ножем і втуплюється в стіл.
— Друже, що сталося? — обережно запитує Ерік. — Про що ти так замислився?
— Ні про що.
— Ти знаєш, що можеш усе нам розповісти.
— Справді?
— Ти ж не думаєш, що?..
— Ти не зрозумієш, — перебиває Беньямін.
— То поясни мені, — просить Ерік.
— Ні.
Вони мовчки їдять далі. Беньямін витріщається на стінку.
— Смачна салямі, — тихо каже Сімоне.
Вона витирає відбиток губної помади з краю склянки, а тоді звертається до Еріка:
— Шкода, що ми більше не готуємо разом.
— Хіба ж у нас є на це час? — відгукується він.
— Годі сперечатись! — обурюється Беньямін.
Він випиває води й позирає у вікно, на темне місто. Ерік майже нічого не їсть, проте двічі доливає собі вина.