— Тобі у вівторок робили укол? — запитує Сімоне.
— Хіба тато колись забував? — Беньямін піднімається з-за столу й ставить тарілку в мийку. — Дякую.
— Я сходила подивитись на ту шкіряну куртку, на яку ти відкладаєш гроші, — каже Сімоне. — І вирішила, що додам тобі до повної суми.
Беньямін розпливається в усмішці й обіймає матір. Сімоне міцно притискає сина до себе, але розтулює руки, щойно відчуває, що той хоче звільнитись. Беньямін іде до своєї кімнати.
Ерік відриває скоринку піци й кладе до рота. Під очима в нього темні кола, а зморшки навколо рота здаються глибшими, ніж зазвичай. Лоб напружений — чи то від тривоги, чи то від роздумів.
Мобільник знову дзеленчить і їздить столом від вібрації.
Ерік дивиться на дисплей і хитає головою.
— Невідомий номер, — каже він.
— Ти, мабуть, утомився бути знаменитістю? — м’яко питає Сімоне.
— Я за сьогодні поговорив усього з двома журналістами,— змучено всміхається він.— Але з мене вистачило.
— Чого вони хотіли?
— Перший був із журналу «Кафе», чи як він там називається...
— Той, що з красунями на обкладинці?
— Еге ж, завше якісь дівки, які, вочевидь, у захваті від того, що їх фотографують у самих трусах із англійським прапором.
Сімоне посміхається.
— То чого вони хотіли?
Ерік відкашлюється й сухо промовляє:
— Питали, чи можу я загіпнотизувати жінку, аби вона схотіла кохатися, ну і так далі...
— Серйозно?
— Ага.
— А звідки був другий дзвінок? — запитує Сімоне. — Дай вгадаю... «Ріц»? «Сліц»?
—«Дагенс Еко»,— розчаровує її Ерік. — Цікавились, що я думаю про заяву омбудсмена юстиції.
— Зануди.
Ерік потирає очі й зітхає. Він так зіщулюється, що, здається, стає нижчим на кількадесят сантиметрів.
— Якби не гіпноз, — повільно каже він, — Юсеф Ек, мабуть, убив би свою сестру, щойно його виписали б із лікарні.
— І все ж не треба тобі було цього робити,— тихо зазначає Сімоне.
— Знаю, що не треба було, — погоджується він і проводить пальцем по келиху. — Мені шкода, що я...
Він замовкає, і Сімоне раптом страшенно хочеться доторкнутися до нього, обійняти його, проте вона не зрушує з місця, а тільки дивиться на чоловіка й запитує:
— То що робитимемо?
— Робитимемо?
— Як житимемо далі? Адже пролунало слово «розлучення». Еріку, я тепер і сама не впевнена, що думаю про тебе.
Ерік сильно тре очі.
— Розумію, що ти мені не довіряєш, — каже він і замовкає.
Вона зустрічається поглядом з утомленими й трохи вологими очима чоловіка, бачить його змучене обличчя, напівсиве розпатлане волосся й думає, що колись їм майже завжди було весело разом.
— Я не той, хто тобі потрібен, — продовжує Ерік.
— Припини, — просить вона.
— Чому?
— Ти кажеш, що я тобою незадоволена, але сам мене дуриш і вважаєш, що я якась не така.
— Сімоне, я...
Ерік торкається пальців дружини, але Сімоне прибирає руку. Очі в Еріка каламутні, і Сімоне бачить: він нещодавно випив таблетки.
— Мені час спати, — Сімоне підводиться.
Ерік іде за нею, із попелясто-сірим обличчям і втомленими очима. Дорогою до ванної жінка ретельно перевіряє, чи замкнено вхідні двері.
— Лягай у гостьовій спальні, — каже вона.
Ерік киває із байдужим, майже одурманеним виразом обличчя й мовчки йде взяти ковдру й подушку.
Серед ночі Сімоне прокидається від відчуття, ніби її раптом щось штрикнуло в руку, біля плеча. Полежавши на животі, вона перевертається на бік і мацає те місце на руці. М’яз напружений і свербить. У спальні темно.
— Еріку? — шепоче вона, але згадує, що чоловік спить у гостьовій кімнаті.
Вона повертається до дверного отвору й бачить, як звідти відступає якась тінь. Паркет скрипить під вагою людини. Сімоне міркує, що то Ерік зайшов за чимось, але одразу ж згадує, що чоловік має міцно спати, наковтавшись снодійного. Увімкнувши торшер, вона простягає руку до світла й бачить, як намистинка крові випливає з маленького червоного проколу на шкірі. Мабуть, чимось укололася.
Із передпокою лунає кілька приглушених звуків — ніби щось падає. Сімоне вимикає світло й підводиться на мляві ноги. Прямуючи до великої кімнати, вона масажує занімілу руку. У роті пересохло, а ноги — теплі й погано слухаються. Хтось щось шепоче у передпокої, а тоді приглушено сміється. Дивний сміх, схожий на вуркотіння. Зовсім не такий, як в Еріка. Спина Сімоне береться сиротами. Вхідні двері відчинено навстіж. На сходовому майданчику — темно. У квартиру лине прохолодне повітря. Раптом із кімнати Беньяміна чується тихеньке скиглення.
— Мамо?
Схоже, Беньямін наляканий.
— Ой,— чує Сімоне. Беньямін плаче, тихо й хрипко.
У дзеркалі, що висить у коридорі, Сімоне бачить, як хтось зі шприцом у руці схиляється над ліжком Беньяміна. Безліч думок пролітає в її голові. Вона намагається зрозуміти, що відбувається, що ж вона бачить.
— Беньяміне? — стривоженим голосом кличе вона. — Що ви там робите? Можна ввійти?
Вона прочищає горло й ступає крок до синової кімнати, аж раптом ноги в неї підкошуються. Сімоне хапається за буфет, але не може встояти — розтягується на підлозі, б’ється головою об стіну й відчуває, як у голові розливається пекучий біль.
Вона намагається підвестись, але не може поворухнутися, ноги геть не слухаються і нижня половина тіла взагалі втратила чутливість. Свербить в грудях, і дихати стає важче. На кілька секунд темніє в очах, потім зір повертається, але стає нечітким.
Хтось тягне Беньяміна по підлозі за ноги. Верх піжами задрано. Руки повільно, розгублено здригаються. Хлопчик хоче вчепитися за одвірок, але йому бракує сил. Голова підскакує, зачепившись за поріг. Беньямін дивиться Сімоне у вічі. Він до смерті наляканий, губи беззвучно ворушаться. Сімоне тягнеться за рукою сина, але не дістає. Тоді намагається повзти за ним, та не може. Очі закочуються, і якийсь час вона нічого не бачить, а коли кілька разів кліпає, то розуміє, що Беньяміна тягнуть по передпокою й волочать на сходовий майданчик. Двері зачиняються. Сімоне намагається покликати на допомогу, але не може видати жодного звуку. Очі заплющуються. Вона дихає повільно, важко, їй бракує повітря.
Усе чорніє.
23
Ранок суботи, дванадцяте грудня
Сімоне здається, що її рот набитий маленькими шматочками скла. Вона намагається вдихнути і одразу ж відчуває страшенний біль. Хоче лизнути піднебіння, але язик розпух і не рухається. Вона силкується розплющити очі, та їй ледве вдається трохи розліпити повіки. Спершу не може збагнути, що бачить, але зрештою роздивляється світло, що рине в приміщення, а також штори й щось металеве.
Ерік сидить поруч на стільці, тримаючи її за руку. Його стомлені очі ніби запали. Сімоне намагається заговорити, але горло дуже дере:
— Де Беньямін?
Ерік схиляється до неї:
— Що-що?
— Беньямін, — шепоче вона. — Де Беньямін?
Ерік заплющує очі, стискає губи, ковтає і зустрічається з нею поглядом.
— Що ти зробила? — тихо запитує він. — Я знайшов тебе на підлозі, Сіксан. У тебе майже зник пульс, тож якби я тебе не знайшов...
Він притискає руку до рота й промовляє крізь пальці:
— Що ти зробила?
Сімоне важко дихати. Вона кілька разів ковтає. Розуміє, що їй промивали шлунок. Вона не знає, що сказати. Пояснювати, що вона не намагалася накласти на себе руки, немає часу. Зараз не важливо, що там вирішив Ерік. Сімоне намагається похитати головою, і їй одразу стає зле.
— Де він? — шепоче вона. — Його нема?
— Про що ти?
По її щоках течуть сльози.
— Його нема? — повторює вона.
— Люба, ти лежала в передпокої. Беньямін уже пішов, коли я встав. Ви посварилися?
Вона знову хоче похитати головою, але не може.