— Хтось був у нашій квартирі... хтось забрав його, — слабко промовляє вона.
— Хто?
Сімоне скавчить від плачу.
— Беньямін?— запитує Ерік.— Що сталось із Беньяміном?
— О Боже... — бурмоче вона.
— Що з Беньяміном? — майже кричить Ерік.
— Хтось забрав його, — відповідає Сімоне.
Ерік злякано дивиться на неї, тоді озирається, притискає тремтячу долоню до губ, опускається на коліна біля дружини й зосередженим голосом промовляє:
— Розкажи мені, що сталося. Сімоне, що сталося?
— Я бачила, як хтось протягнув Беньяміна через передпокій,— ледь чутно каже вона.
— «Протягнув»? Що означає «протягнув»?
— Я прокинулась уночі, бо мене щось вкололо в руку. Мені зробили укол, хтось уколов мені...
— Де? Куди тебе вкололи?
— Ти мені не віриш?
Вона намагається закасати рукав лікарняної сорочки. Ерік допомагає їй і бачить маленьку червону цятку біля плеча. Обмацавши кінчиками пальців припухлість навколо місця уколу, чоловік сіріє.
— Хтось забрав Беньяміна,— повторює Сімоне. — Я не могла зупинити...
— Треба з’ясувати, що тобі вкололи, — Ерік натискає кнопку виклику.
— Ні, облиш... Мені все одно. Ти мусиш знайти Беньяміна.
— Знайду, — лаконічно відповідає він.
Входить медсестра. Ерік коротко інструктує її щодо аналізу крові, і жінка квапливо виходить із палати. Ерік знов обертається до Сімоне:
— Як це було? Ти впевнена, що бачила, як хтось тягне Беньяміна через передпокій?
— Так, — із відчаєм відповідає вона.
— Але не бачила, хто це був?
— Він протягнув Беньяміна за ноги через передпокій і через вхідні двері. Я лежала на підлозі... не могла поворухнутись.
У неї знову ллються сльози. Ерік обіймає дружину, і вона, притиснувшись до його грудей, плаче — втомлено й жалібно, здригаючись усім тілом. Трохи заспокоївшись, вона м’яко відсторонює його й промовляє:
— Еріку, ти мусиш знайти Беньяміна.
— Так, — каже він і виходить із палати.
Заходить, постукавши, медсестра. Сімоне заплющує очі, аби не бачити, як чотири вузькі трубочки наповнюються кров’ю.
Прямуючи коридорами лікарні до свого кабінету, Ерік згадує, як уранці знайшов непритомну дружину на підлозі, майже без пульсу. Потім поїздка світлими вулицями в машині швидкої допомоги в годину пік. Машини роз’їжджаються, даючи дорогу. Швидка вискакує на тротуар і мчить далі. Промивання шлунку, професійна вправність лікарки, її швидкі впевнені рухи. Подача кисню й темний екран із графіком нерівного серцевого ритму.
У коридорі Ерік дістає телефон, зупиняється й слухає усі нові повідомлення. Вчора йому чотири рази телефонував поліціянт на ім’я Роланд Свенссон, аби запропонувати поліційний захист. Ані від Беньяміна, ані від кого-небудь, хто міг якось бути пов’язаним із його зникненням, нічого немає.
Ерік телефонує Аїді. Його беруть сироти, коли дівчинка переляканим високим голосом каже, що гадки не має, де може бути Беньямін.
— Може, він поїхав у той салон у Тенсті?
— Ні.
Ерік набирає домашній номер Давида — хлопчика, із яким Беньямін дружив із самого дитинства. Відповідає його мати. Коли вона каже, що кілька днів не бачила Беньяміна, Ерік обриває розмову, не дослухавши потік стривожених слів жінки.
Телефонує до лабораторії, питає, що з аналізами, але там відповідають, що кров Сімоне щойно їм надійшла.
— Я зачекаю на лінії, — каже Ерік.
Слухає, як вони працюють. Невдовзі зі слухавки лунає скрипучий голос лікаря Вальдеса:
— Так, Еріку, добридень. Здається, це рапіфен або ще щось із альфентанілом.
— Альфентанілом? Анестетиком?
— Мабуть, обчистили лікарню чи якогось ветеринара. Ми альфентаніл застосовуємо не так часто, від нього дуже сильна залежність. Проте твоїй дружині, здається, страшенно пощастило.
— Тобто?
— Вона вижила.
Ерік повертається в палату до Сімоне, аби розпитати її про подробиці, щоб вона знов описала все, що пам’ятає, — проте жінка вже спить. Її губи після промивання шлунку вкрилися ранками й тріщинами.
У кишені в Еріка дзвонить телефон. Чоловік квапливо виходить у коридор і там піднімає слухавку.
— Слухаю.
— Це Ліннея з реєстратури, до вас відвідувач.
Лише за кілька секунд до Еріка доходить, що йдеться про тутешню реєстратуру — реєстратуру неврологічного відділення лікарні, — і що з ним говорить Ліннея Окессон, яка вже чотири роки працює в цій реєстратурі.
— Лікарю Барк? — обережно кличе вона.
— До мене відвідувач? Хто?
— Йона Лінна.
— Гаразд. Скажіть, щоб він пройшов у кімнату відпочинку. Я там на нього чекатиму.
Закінчивши розмову, Ерік стоїть у коридорі. Думки із шаленою швидкістю проносяться у нього в голові. Він згадує про повідомлення, залишені на його голосовій пошті: поліціянт Роланд Свенссон кілька разів телефонував йому, пропонуючи захист. «Що сталося? Хтось погрожував, що завдасть мені шкоди?» — міркує Ерік і холоне, усвідомивши надзвичайність ситуації: до нього особисто завітав сам комісар кримінальної поліції Йона Лінна. Звісно, вони знайомі, але ж той міг просто зателефонувати.
Ерік заходить у кімнату відпочинку, зупиняється перед столом, на якому стоять тарілки з бутербродною нарізкою, накриті пластиковими кришками. Відчуває солодкуватий запах нарізаного хліба. Йому раптом стає зле. Руки Еріка трусяться, коли він наливає воду в подряпану склянку.
«Йона прийшов сюди, — думає він, — аби сказати, що вони знайшли тіло Беньяміна. Ось чому він вирішив особисто мене відвідати. Попросить мене сісти, а тоді скаже, що Беньямін мертвий». Ерік не хоче думати про це, але страх уже засів йому в голові; він не вірить у це, відмовляється вірити, але думка раз у раз повертається. Перед очима дедалі швидше пролітають страшні картини: тіло Беньяміна в канаві біля автомагістралі, у чорних мішках для сміття, десь під лісом, вимите на глинистий берег.
— Кави?
— Що-що?
— Налити вам?
Молода жінка з блискучим світлим волоссям стоїть над кавоваркою й тримає перед ним наповнену колбу. Від свіжозвареного напою йде пара. Жінка запитально дивиться на Еріка. Він усвідомлює, що тримає в руках порожню чашку, і хитає головою, водночас побачивши, як у приміщення заходить Йона Лінна.
— Сядьмо, — каже Йона.
У комісара стурбований погляд, і він намагається не дивитись Ерікові в очі. Трохи помовчавши, Ерік майже беззвучно відповідає:
— Гаразд.
Вони сідають за накритий паперовою скатертиною стіл, який стоїть у дальньому кінці кімнати. На ньому лише сільничка. Йона чухає над бровою й щось шепоче.
— Що-що? — питає Ерік.
Йона тихо прочищає горло, а тоді каже:
— Ми намагалися зв’язатись із вами.
— Я вчора не відповідав на дзвінки, — слабко відповідає Ерік.
— Еріку, мені дуже шкода. Я мушу повідомити вам про те, що...
Йона замовкає, не договоривши. Дивиться на Еріка гранітно-сірими очима й нарешті промовляє:
— Юсеф Ек утік із лікарні.
— Що?
— Ви маєте право на поліційний захист.
У Еріка тремтять губи, очі наповнюються сльозами.
— Даруйте, що ви сказали? Юсеф утік?
— Так.
Ерік відчуває таке полегшення, що йому хочеться просто лягти на підлогу й заснути. Він квапливо витирає очі.
— Коли?
— Учора ввечері... він убив медсестру й тяжко поранив ще одну людину, — похмуро каже Йона.
Ерік кілька разів киває, і думки його хутко біжать новим, але не менш жахливим шляхом.
— Він приходив до нас уночі й викрав Беньяміна, — промовляє він.
— Що ви сказали?
— Він викрав Беньяміна.
— Ви його бачили?
— Не я. Сімоне...
— Що сталося?
— Сімоне зробили укол сильного анестетику, — повільно розповідає Ерік. — Я щойно дізнався результати аналізів. Альфентаніл. Це такий препарат, який використовують під час складних хірургічних операцій.