— Але зараз із нею все гаразд?
— Так, вона видужає.
Йона киває і записує назву препарату.
— Отже, Сімоне каже, що Юсеф викрав Беньяміна?
— Вона не бачила обличчя злочинця.
— Ясно.
— Ви знайдете Юсефа? — запитує Ерік.
— Знайдемо, не сумнівайтесь. Його оголошено в державний розшук. Він тяжко поранений. Йому від нас не втекти.
— Але у вас немає жодних зачіпок?
Йона рішуче дивиться на нього:
— Я впевнений, що ми скоро його впіймаємо.
— Гаразд.
— А де ви були, коли він прийшов до вас у квартиру?
— Спав у кімнаті для гостей. Я перед тим прийняв снодійне, тому нічого не почув, — пояснює Ерік.
— Отже, він зайшов у спальню, але побачив там лише Сімоне?
— Думаю, так.
— Щось тут не складається,— замислено промовляє Йона.
— Він цілком міг пропустити гостьову кімнату. Вона більше схожа на гардероб. До того ж, коли відчинено двері туалету, то входу в гостьову кімнату взагалі не видно.
— Я не про це, — заперечує комісар. — Я хотів сказати, що такі дії не схожі на Юсефа... Юсеф не робить людям уколи — він поводиться значно агресивніше.
— А може, його поведінка лише здається нам агресивною, — зазначає Ерік.
— Що ви хочете сказати?
— Може, він знає, що робить. Адже ні на ньому, ні де-небудь у будинку не знайшли крові його батька.
— Так, але...
— Це означає, що він діє систематично, зважено. Що, як він вирішив помститися мені, викравши Беньяміна?
Обидва замовкають. Краєм ока Ерік бачить, як білява жінка поруч із кавоваркою підносить чашку до рота, позираючи на дахи будівель лікарні.
Йона дивиться в стіл, потім зустрічається поглядом з Еріком і каже — щиро, зі своєю м’якою фінською вимовою:
— Мені справді дуже шкода, Еріку.
Попрощавшись із комісаром перед дверима їдальні, Ерік іде до свого кабінету, який під час нічних чергувань слугує йому й спальнею. Чоловіку не віриться, що Беньяміна викрали. Здається просто немислимим, абсурдним, що хтось удерся в їхню квартиру, протягнув його сина через передпокій на сходовий майданчик, виволік на вулицю й відвіз бозна-куди.
Ну ніяк це не в’яжеться.
Не може бути, що Юсеф Ек забрав його сина. Це якась нісенітниця. Ерік відмовляється в таке вірити. Це неможливо.
Відчуваючи, що все довкола виходить із-під контролю, Ерік сідає за старий письмовий стіл і починає телефонувати — знов і знов тим самим людям, — ніби сподіваючись із тону їхніх голосів зрозуміти, що вони проґавили якусь важливу деталь, що вони брешуть чи щось приховують. Тричі поспіль зателефонувавши Аїді, Ерік відчуває, що близький до істерики. Першого разу він запитує, чи не знає Аїда про якісь особливі плани, які Беньямін мав на вихідні. Другого разу просить у неї телефони його друзів: він не знає, із ким Беньямін нині спілкується в школі. Третього разу запитує, чи не посварилася вона з Беньяміном, і залишає їй усі номери, за якими з ним можна зв’язатися, зокрема телефон лікарні й мобільний Сімоне.
Він знову телефонує Давидові, і той підтверджує, що востаннє бачив Беньяміна вчора в школі. Тоді Ерік починає телефонувати в поліцію й питати, чи просувається розшук. Потім обдзвонює усі стокгольмські лікарні. Десять разів набирає номер Беньяміна — телефон вимкнено. Зв’язується з Йоною й кричить, що поліція має прискорити пошуки, що сам Йона має попросити, аби було залучено додаткові сили, і благає зробити все можливе.
Тоді йде до палати, у якій лежить Сімоне, і зупиняється перед дверима. Стіни пливуть в Еріка перед очима, повітря наче згущується. Він силкується міркувати. У мозку стукає: «Я знайду Беньяміна, я знайду Беньяміна».
Ерік дивиться на дружину крізь скляне віконце в дверях. Вона вже не спить. Стомлене, розгублене обличчя, бліді губи. Темні кола під очима тільки поглиблюються. Світло-руде волосся сплуталось від поту. Сімоне крутить обручку на пальці, водить нею вгору-вниз. Ерік запускає пальці у волосся. Потерши підборіддя, відчуває, як відросла щетина. Сімоне бачить його у віконце, але вираз її обличчя не змінюється.
Ерік заходить і важко падає на стілець поруч із ліжком. Сімоне дивиться на чоловіка, а тоді опускає погляд. Її губи болісно кривляться. У куточках очей набрякають кілька великих сльозинок і котяться по щоках. Ніс червоніє від плачу.
— Беньямін хотів схопитися за мене, тягнувся до моєї руки, — шепоче вона. — А я просто лежала й не могла поворухнутися.
Слабким голосом Ерік повідомляє:
— Я щойно дізнався, що Юсеф Ек утік. Утік із лікарні вчора ввечері.
— Я змерзла, — шепоче Сімоне, проте відштовхує руку чоловіка, коли той хоче натягнути на неї блакитну лікарняну ковдру, і каже: — Це ти винен. Це тобі так свербіло знов узятися за гіпноз, що ти...
— Припини, Сімоне, я не винен, я намагався врятувати людину, це моя робота...
— А як щодо твого сина? Його ти не береш до уваги? — відштовхнувшм його, кричить Сімоне.
Ерік хоче доторкнутись до дружини, але вона відштовхує його й тремтячим голосом заявляє:
— Я зателефоную татові. Він допоможе мені знайти Беньяміна.
— Мені б дуже не хотілося, щоб ти йому телефонувала.
— Так і знала, що ти це скажеш. Але мені байдуже, чого там тобі хочеться. Я просто хочу повернути Беньяміна.
— Я знайду його, Сіксан.
— І чому я тобі не вірю?
— Поліція робить, що може, а твій тато...
— Поліція? Поліція проґавила цього психа, — нервово вигукує вона.— Хіба ні? Вони й не збираються нічого робити, аби знайти Беньяміна.
— Юсеф — серійний убивця. Поліція шукатиме його й знайде. Але я не дурний, я розумію, що поліціянтам байдуже до Беньяміна, що вони про нього не думають — тобто думають, але не так, як ми, не так, як...
— Отож-бо й воно, — роздратовано уриває Сімоне.
— Йона Лінна сказав, що...
— Це він винен, він змусив тебе провести той сеанс!
Ерік хитає головою й насилу ковтає.
— То було моє рішення.
— Тато все зробить, — тихо виголошує Сімоне.
— Я хочу, щоб ми разом згадали кожну найменшу деталь. Ми маємо спокійно подумати, щоб...
— Та що ми, в біса, можемо зробити?! — кричить вона.
Западає тиша. Ерік чує, як у сусідній палаті хтось вмикає телевізор.
Сімоне лежить, відвернувшись від чоловіка.
— Ми мусимо все обдумати, — обережно каже Ерік.— Я не впевнений, що це саме Юсеф Ек...
— Ну ти й бовдур! — обриває Сімоне.
Вона намагається підвестись, але не може.
— Можна я скажу дещо?
— Я добуду пістолет і знайду цього Ека, — не вгамовується Сімоне.
— Вхідні двері були відчинені дві ночі поспіль, але...
— Я ж казала, — перебиває вона. — Я ж казала тобі, що хтось був у нашій квартирі, але ти мені не повірив. Ти ж ніколи мені не віриш! Якби ти просто повірив мені...
— Послухай мене, — перериває її Ерік. — Минулої ночі Юсеф лежав у своєму ліжку в лікарні. Отже, той, хто прийшов тієї ночі до нашої квартири й відкрив холодильник,— не міг бути Юсефом Еком.
Сімоне не слухає його, а тільки намагається підвестись. Сердито стогнучи, бреде до вузької шафи, де висить її одяг. Ерік стоїть, не допомагаючи їй, і мовчки дивиться, як жінка, тремтячи й тихо лаючись, одягається.
24
Вечір суботи, дванадцяте грудня
Уже вечоріє, коли Сімоне нарешті виписують з лікарні й відпускають із Еріком. У квартирі панує суцільний безлад: у коридорі валяється постільна білизна, скрізь ввімкнено світло, у ванній із крана ллється вода, на килимі в передпокої розкидано взуття, на паркеті лежить телефон, а поруч із ним — батарейки.
Ерік і Сімоне роззираються. Їх не полишає огидне відчуття, ніби їхній дім уже ніколи не буде таким, як раніше. Речі стали якимись чужими, безглуздими.
Сімоне піднімає стілець, ставить його, а тоді сідає й починає стягувати чоботи. Ерік закручує кран у ванній і заходить у кімнату Беньяміна. Дивиться на червону кришку письмового стола. Біля комп’ютера лежать підручники, загорнені в сірий захисний папір. На дошці для нотаток — фотографія Еріка в Уганді. На ній він стоїть, поклавши руки в кишені медичного халата, усміхнений і обпалений сонцем. Ерік торкається джинсів Беньяміна, що висять на стільці разом із чорним светром.