Повернувшись у вітальню, він бачить Сімоне із телефоном у руці. Вставивши назад батарейки, вона починає набирати номер.
— Кому ти телефонуєш?
— Татові.
— Можеш трохи із цим зачекати?
Вона дозволяє йому забрати телефон із рук.
— Що таке? — втомлено запитує вона.
— Я не можу зараз бачитись із Кеннетом, не...
Ерік замовкає, кладе телефон на стіл, проводить рукою по обличчю, потім починає:
— Зрозумій, я не хочу, щоб усе, що я маю, опинилось у руках твого батька.
— А ти зрозумій, що...
— Припини, — перериває її Ерік.
Сімоне ображено дивиться на нього.
— Сіксан, у мене зараз не дуже виходить зібрати думки докупи. Не знаю, мені просто хочеться кричати, чи не кричати, а... Чорт забирай, ну не зможу я бути в одному приміщенні з твоїм батьком!
— Ти все сказав? — запитує Сімоне, простягаючи руку за телефоном.
— Зараз ідеться про життя нашої дитини, — промовляє Ерік.
Сімоне киває.
— Ну до чого тут твій батько? — продовжує Ерік. — Чому не можна зробити по-нормальному? Щоб ми з тобою шукали Беньяміна... разом із поліцією. Так зробив би будь-хто на нашому місці.
— Мені потрібен мій тато.
— А мені потрібна ти.
— От у це я не вірю.
— Чому ти не можеш повірити, що..?
— Бо ти просто хочеш командувати мною, — відрізає Сімоне.
Ерік робить коло по кімнаті, зупиняється й промовляє:
— Твій батько на пенсії — він нічого не зможе зробити.
— У нього лишилися зв’язки.
— То він так гадає: вірить, що в нього лишилися зв’язки, досі вважає себе комісаром. Але насправді він звичайний пенсіонер.
— Ти не знаєш...
— Беньямін — це не хобі, — обриває Ерік.
— Кажи, що хочеш, — мені байдуже, — промовляє Сімоне й дивиться на телефон.
— Якщо він приїде, я не зможу тут лишатися.
— То не лишайся, — тихо відповідає вона.
— Усе, чого тобі насправді хочеться, — це щоб він прийшов сюди й сказав, що це моя помилка, що це я в усьому винен. Так само, як коли ми дізналися, що Беньямін хворий,— у всьому винен Ерік. Я розумію, що тобі так зручніше, але мені...
— Що ти верзеш? — із посмішкою перебиває його Сімоне.
— Якщо він приїде, я піду звідси.
— Ну і йди, — цідить Сімоне.
У Еріка опускаються плечі. Сімоне, наполовину відвернувшись від нього, набирає номер.
— Не роби цього, — просить Ерік.
Сімоне не дивиться на нього. Він знає, що не зможе лишитись. Коли приїде Кеннет, жити тут стане неможливо. Ерік озирається довкола, але не знаходить нічого, що хотів би взяти із собою. У тиші чує телефонні гудки, бачить на щоці Сімоне тремтячу тінь її вій.
— Пішла ти, — каже він і виходить у передпокій.
Взуваючись, слухає, як Сімоне розмовляє з Кеннетом, як слізно просить батька швидше приїхати. Ерік знімає куртку з гачка, виходить із квартири, зачиняє і замикає двері. Спускається сходами, стоїть, думає, що треба повернутись і сказати що-небудь, пояснити Сімоне, що так нечесно, що це його дім, його син, його життя.
— Лайно,— тихо промовляє він і виходить із під’їзду на темну вулицю.
Сімоне стоїть біля вікна. У вечірній темряві відображення власного обличчя здається їй прозорою тінню. Побачивши, як старий Nissan Primera її батька паркується всупереч правилам у другому ряду біля під’їзду, вона ледве стримує сльози. Коли в двері стукають, вона вже чекає в передпокої. Відчиняє двері на ланцюжку, тоді хутко зачиняє, знімає ланцюжок і намагається всміхнутись.
— Тату, — каже вона, і з її очей одразу ж ллються сльози.
Кеннет обіймає доньку. Відчувши добре знайомий запах шкіри й тютюну від батькової куртки, Сімоне на кілька секунд ніби переноситься у дитинство.
— Ось я й приїхав, дівчинко моя, — відповідає Кеннет.
Він сідає на стілець у передпокої й садить дочку собі на коліна.
— А Ерік зараз не вдома?
— Ми з ним розійшлися, — шепоче вона.
— Отакої!— дивується Кеннет.
Він видобуває звідкись носовик. Сімоне сповзає з батькових колін і кілька разів висякується. Вішаючи куртку на гачок, Кеннет помічає, що одяг і взуття Беньяміна на місці, а рюкзак притулений до стіни біля вхідних дверей.
Кеннет обіймає доньку за плечі, обережно витирає їй щоки, а тоді йде на кухню. Там садить її на стілець, дістає фільтр і банку з кавою та вмикає кавоварку.
— А тепер розкажи мені все, — спокійно каже він, виставляючи на стіл чашки. — Із самого початку.
І Сімоне докладно розповідає все, починаючи з першої ночі, коли вона прокинулась і відчула, що в квартирі є хтось чужий. Як почула на кухні запах цигаркового диму, як вхідні двері виявилися відчиненими і як тьмяне світло лилось із холодильника.
— А Ерік що? — вимогливо запитує Кеннет. — Що він зробив?
Сімоне трохи вагається, а тоді дивиться батькові у вічі й відповідає:
— Він мені не повірив... сказав, що хтось із нас ходив уві сні.
— Трясця...
Сімоне відчуває, що в неї знову кривиться обличчя. Кеннет розливає каву по чашках, записує щось на папірці й просить її продовжувати.
Вона розповідає про укол, від якого прокинулась минулої ночі, про те, як вийшла й почула дивні звуки з кімнати Беньяміна.
— Які звуки?— уточнює Кеннет.
— Якесь вуркотіння, — невпевнено відповідає Сімоне.— Чи бурмотіння. Не знаю.
— А далі?
— Я запитала, чи можна мені ввійти, а тоді побачила, що там хтось є, що хтось схилився над Беньяміном і...
— І?..
— У мене ослабли ноги, тіло перестало слухатись, я впала й не могла ворухнутись. Лежала на підлозі в коридорі й дивилася, як той злочинець волочить Беньяміна з квартири... Боже мій, його обличчя — він був такий наляканий. Кликав мене, намагався до мене дотягнутись — а я не могла поворухнутися.
Сімоне сидить, втупившись перед собою.
— Ще щось пам’ятаєш?
— Що-що?
— Який вигляд мав злочинець?
— Не знаю.
— Не помітила нічого особливого?
— Він якось дивно рухався: зігнувшись, ніби в нього щось болить.
Кеннет це занотовує, а тоді наказує їй:
— Зосередься, спробуй ще щось згадати.
— Було темно, тату.
— А Ерік? — запитує Кеннет. — Він що робив?
— Спав.
— Спав?
Сімоне киває.
— Він уже кілька років зловживає снодійним, — пояснює вона.— Тієї ночі спав у гостьовій кімнаті й нічого не почув.
У погляді Кеннета з’являється таке презирство, що Сімоне починає розуміти, чому Ерік пішов із дому.
— Яке снодійне він приймає?— запитує Кеннет.— Як називається препарат?
Сімоне бере батькові руки у свої:
— Тату, Еріка тут нема в чому підозрювати.
Він відсмикує руки й каже:
— Насильство над дітьми майже завжди чинить хтось із членів сім’ї.
— Я знаю, але ж...
— А тепер погляньмо на факти, — спокійно перебиває Кеннет. — Злочинець, вочевидь, обізнаний у медицині, а до того ж має доступ до медичних препаратів.
Сімоне киває.
— Ти не заходила в гостьову кімнату, щоб перевірити, чи справді Ерік там спить?
— Двері були зачинені.
— Але ти не бачила, як він там спить. Чи не так? І не знаєш напевно, чи приймав він того вечора снодійне.
Сімоне була змушена визнати, що так і є.
— Сіксан, я виходжу лише з того, що ми знаємо, — підсумовує Кеннет. — А знаємо ми те, що ти не бачила, як Ерік спить. Може, він і спав у гостьовій кімнаті, але напевно ми цього знати не можемо.
Він підводиться, дістає із комірчини хліб, а з холодильника — сир і масло. Робить бутерброд і простягає Сімоне.