Потім прочищає горло й запитує:
— Навіщо Ерік міг відчинити Юсефу?
Сімоне витріщається на батька:
— Що ти маєш на увазі?
— Якби він це зробив, то яку міг мати на те причину?
— Це якийсь абсурд.
— Чому ж?
— Ерік дуже любить Беньяміна.
— Так, але можливо, щось пішло не так. Раптом Ерік просто хотів поговорити з Юсефом, переконати його зателефонувати в поліцію чи...
— Тату, припини,— благальним голосом промовляє Сімоне.
— Ми мусимо ставити собі такі питання, якщо хочемо знайти Беньяміна.
Вона киває, почуваючись так, ніби її обличчя роздирають на шматочки. Тоді ледь чутно додає:
— Може, Ерік подумав, що стукає хтось інший.
— Хто?
— Я підозрюю, що він зустрічається із жінкою на ім’я Даніелла, — каже Сімоне, намагаючись не дивитися батькові в очі.
25
Ранок неділі, тринадцяте грудня, день святої Люсії
Сімоне прокидається о п’ятій ранку. Схоже, Кеннет Відніс її до ліжка й уклав спати. Підвівшись, вона відразу йде до кімнати Беньяміна, відчуваючи якусь примарну надію, але щойно доходить до порога, одразу її втрачає.
Кімната порожня й самотня.
Сімоне стримує сльози й розмірковує, що тепер усе має присмак плачу, тривоги й відчаю, — як крапля молока забарвлює всю воду в склянці. Вона намагається зібрати думки докупи, не наважується думати про Беньяміна, не дозволяє собі піддатися страху.
На кухні горить світло.
Кеннет розкладає на столі купу маленьких аркушів паперу. З поліційної рації біля мийки чути тихе шипіння. Кеннет якусь мить нерухомо стоїть із відсутнім виглядом, а тоді злегка тре підборіддя й каже:
— Добре, що ти трохи поспала.
Сімоне хитає головою.
— Сіксан?
— Так, — буркає вона, підходить до мийки, набирає в долоні холодної води й ополіскує обличчя. Витершись кухонним рушником, бачить своє відображення у вікні. На вулиці ще темно, але вже скоро має прийти світанок зі своєю срібною сіткою, морозним вітром і грудневою похмурістю.
Кеннет пише щось на аркуші паперу, відсуває його вбік і робить нотатку у великому блокноті на пружинах. Сімоне сідає на стілець навпроти батька й починає роздумувати, куди Юсеф міг забрати Беньяміна, як він пробрався в їхню квартиру й чому викрав саме Беньяміна, а не когось іншого.
— Син щастя, — шепоче вона.
— Що?
— Та ні, то я собі...
Сімоне згадує, що Беньямін на івриті означає «син щастя». У Старому Заповіті Яків чотирнадцять років працював, аби одружитись із Рахіллю. Згодом Рахіль народила йому двох синів: Йосипа, що тлумачив сни фараона, і Веніямина — сина щастя.
Обличчя Сімоне кривиться від стримуваного плачу. Не кажучи ні слова, Кеннет тягнеться до дочки й обіймає її за плечі.
— Ми знайдемо його, — промовляє він.
Вона киває.
— Я незадовго перед тим, як ти прокинулась, отримав оцю купу паперів, — Кеннет стукає по папці, що лежить на столі.
— Що це за папери?
— Ну, знаєш, той будинок у Тумбі, де Юсеф Ек... Це рапорт про огляд місця злочину.
— Ти хіба не на пенсії?
Кеннет усміхається й підштовхує папку до дочки. Сімоне розгортає її й читає докладний звіт про відбитки пальців і долонь, сліди волочіння тіл, пасма волосся, частинки шкіри під нігтями, пошкодження на лезі ножа, спинномозкову рідину на домашніх капцях, кров на телевізорі, кров на круглій паперовій лампі, на клаптиковому килимі, на шторах. Із файлу вислизають фотографії. Сімоне намагається не дивитись, але її мозок устигає зафіксувати страшну картину. Предмети побуту, книжкові полиці, підставка для музичного центру — все залите чорною кров’ю.
На підлозі понівечені тіла й частини тіл.
Сімоне нудить; вона підводиться і підходить до мийки.
— Пробач, — каже Кеннет, — я не подумав, що... Іноді забуваю, що не всі люди працюють у поліції.
Сімоне заплющує очі, згадує перелякане обличчя Беньяміна й темну кімнату із застиглою кров’ю на підлозі. Нахиляється, її нудить. Патьоки слизу й жовчі потрапляють на кавові чашки й столові ложки. Прополоскавши рот, жінка відчуває гучний пульс у голові й злякано думає, що стає повною істеричкою.
Спершись на мийку, Сімоне тихо зводить дух, опановує себе й дивиться на Кеннета.
— Нічого, я в нормі, — слабким голосом промовляє вона. — Просто ніяк не вкладається в голові, що Беньяміна забрав цей...
Кеннет приносить ковдру, укутує дочку й обережно садить її назад на стілець.
— Якщо Юсеф Ек викрав Беньяміна, то він чогось хоче, чи не так? Раніше він такого не робив...
— Я, здається, не можу... — шепоче Сімоне.
— Я ось що скажу: думаю, Юсеф Ек шукав Еріка, а не знайшовши його, викрав Беньяміна, аби потім обміняти його на Еріка.
— Тоді Беньямін має бути живим. Адже так?
— Звісно. Треба тільки збагнути, де Юсеф Ек може його ховати, де зараз Беньямін.
— Та де завгодно. Хтозна, куди він його міг відвезти!
— Насправді варіантів дуже мало.
Сімоне дивиться на батька.
— Або його дім, або котедж у лісі. Навряд чи він десь іще.
— Але ж його дім — це ось це, — голосно промовляє Сімоне й стукає пальцем по файлу з фотографіями.
Кеннет долонею змахує зі стола хлібні крихти, а тоді каже єдине слово:
— Дютру.
— Що?
— Дютру, знаєш про Дютру?
— Ні...
Кеннет, як зазвичай, по-діловому розповідає про бельгійського педофіла Марка Дютру, який викрав і катував шістьох дівчат. Жюлі Лежен і Мелісса Руссо померли від голоду, поки Дютру відбував невеликий термін за викрадення автівки. Еф’є Ламбрекс і Ан Маршаль він закопав заживо у своєму саду.
— Дютру мав будинок у Шарлеруа, у підвалі якого облаштував приміщення за прихованими двохсоткілограмовими дверима. Виявити це приміщення простукуванням було неможливо, і знайшли його, лише вимірявши будинок: внутрішні й зовнішні обміри не збігалися. Сабін Дарденн і Летісію Делгез знайшли в ньому живими.
Сімоне пробує підвестися. Серце б’ється у грудях якимись дивними, нерівними поштовхами. Вона думає про злочинців, що їх якесь хворе прагнення спонукає замуровувати людей. Мабуть, вони заспокоюються лише тоді, коли знають, що їхні жертви тремтять від страху, сидячи в темряві, і марно кличуть на допомогу, не в змозі закричати достатньо голосно, щоб звук пройшов крізь товсті стіни.
— Беньяміну потрібні його ліки, — шепоче вона.
Сімоне бачить, як батько підходить до телефона. Кеннет набирає номер, трохи чекає, а тоді швидко каже:
— Чарлі? Слухай, мені треба дещо дізнатися про Юсефа Ека. Ні, щодо його будинку, який у Тумбі.
Якийсь час панує тиша, а потім зі слухавки чути грубий низький голос.
— Так,— каже Кеннет.— Я розумію, що ви там усе обшукали. Я вже ознайомився з рапортом про огляд місця злочину.
Його співрозмовник знов говорить. Сімоне заплющує очі й починає прислухатись до шипіння поліційної рації, яке змішується із глухим гудінням голосу зі слухавки. Чує, як батько питає:
— Але ви не обміряли будинок? Ні, це ясно, але...
Сімоне розплющує очі й раптом відчуває, як приплив адреналіну змиває її сонливість.
— Так, було б дуже добре... — каже Кеннет. — Можеш сказати, щоб мені привезли план будинку? І ще дозвіл на будівництво, всі документи... Так, адреса та сама. Так... Дуже тобі дякую.
Поклавши слухавку, він підводиться й визирає у темряву за вікном.
— Чи можливо, що Беньямін зараз у тому будинку? — запитує Сімоне. — Таке може бути? Тату?
— Ось це ми й маємо перевірити.
— То чого ми чекаємо? — нетерпляче кидає вона.
— Чарлі надішле нам креслення.
— Які ще креслення? Та ну їх до біса! Тату, в нас обмаль часу — їдьмо туди, і я переверну кожен...
— Так не піде,— обриває Кеннет.— Тобто... звісно, треба діяти швидко, але навряд чи буде якась користь від того, що ми припремося в будинок й почнемо трощити там стіни.