— Але ж треба щось робити, тату!
— Будинок уже декілька днів кишить поліціянтами. Якщо там є щось очевидно підозріле, вони б помітили, навіть якби не шукали там Беньяміна.
— Але...
— Мені треба поглянути на креслення, щоб з’ясувати, де в будинку можна було влаштувати приховане приміщення. Зняти мірки й порівняти їх із тими, що ми знімемо в будинку.
— А якщо там нема ніякого прихованого приміщення? Де тоді він може бути?
— Сім’я Юсефа спільно з братом Андерса Ека володіла літнім будинком неподалік від Болльнеса... У мене в тих місцях є друг, він обіцяв туди заїхати. Він добре знає місце, де розташовано цей літній будинок, — стару частину дачного селища.
Кеннет дивиться на годинник і набирає чийсь номер:
— Привіт, Сванте, це Кеннет. Скажи...
— Я зараз на місці, — перериває його приятель.
— Де?
— Усередині будинку.
— Ти ж мав тільки подивитись.
— Мене впустили нові власники, Шеліни, вони...
На тому кінці чується чийсь голос.
— Шедіни, а не Шеліни, — виправляється Сванте. — Вони володіють будинком уже більше року.
— Дякую за допомогу.
Кеннет кладе слухавку. Глибока зморшка перетинає його лоб.
— А котедж? — запитує Сімоне. — Котедж, у якому ховалася сестра?
— Поліціянти там уже не раз були. Але можемо ще самі з тобою туди з’їздити й подивитися, що там.
Обоє замовкають, зосереджено думаючи. Щось шурхотить у щілині для пошти: крізь проріз протискається запізніла ранкова газета й падає на підлогу передпокою. Ні Кеннет, ні Сімоне не зрушують із місця. Чути, як скриплять поштові щілини кількох квартир на нижньому поверсі, а тоді грюкають двері під’їзду.
Раптом Кеннет додає гучності на рації. Хтось когось викликає на зв’язок, просить надати інформацію. Коротка розмова; Сімоне розбирає щось про жінку, яка почула крики в сусідній квартирі. Туди спрямовують поліційну автівку. Хтось сміється й починає довго пояснювати, чому його дорослий молодший брат досі живе вдома з мамою, яка щоранку готує йому бутерброди. Кеннет знову зменшує гучність.
— Я зварю кави, — каже Сімоне.
Кеннет дістає зі своєї сумки зеленого армійського кольору атлас Стокгольма. Перш ніж розгорнути його, переставляє світильники зі стола на підвіконня. Сімоне стає позаду нього й дивиться на заплутану мережу автомобільних та залізничних доріг і автобусних сполучень, які перетинаються між собою, — червоні, сині, зелені й жовті. Ліси й геометрична система передмість.
Кеннет проводить пальцем уздовж жовтої дороги на південь від Стокгольма, повз Ельвше, Гуддінге, Туллінге й нижче, до Тумби. Вони разом розглядають сторінку з Тумбою й Салемом. Блякла мапа старого пристанційного містечка, у якому біля станції приміської залізниці збудували новий міський центр, нагадує про часи повоєнної забудови й скромного достатку: висотні будинки, магазини, церква, банк і державна винна крамниця. Від центру тягнуться гілки вулиць із будинками масової забудови, а також кілька заможніших районів, де переважають приватні будинки. Просто на північ від містечка розляглися солом’яно-жовті поля, а за кілька кілометрів їх змінюють ліси й озера.
Кеннет проводить пальцем по назвах вулиць у районі будинків масової забудови й виділяє одне місце серед паралельних прямокутників, що нагадували ребра.
— Ну і де ж цей кур’єр? — бурмоче він.
Сімоне розливає каву в дві чашки, підсовує до батька коробочку з рафінадом і запитує:
— Як він зумів увійти?
— Юсеф Ек? Або мав ключ, або хтось йому відчинив.
— А не міг він відмичкою?..
— Ні, у вас надто складний замок. Із таким замком легше просто виламати двері.
— Може, подивимось, що на комп’ютері Беньяміна?
— Треба було ще раніше це зробити. Я про це думав, та забув — видно, починаю втомлюватись, — каже Кеннет.
Сімоне раптом помічає, наскільки він старий. Раніше вона ніколи не замислювалась про його вік. Батько дивиться на неї, сумно опустивши куточки рота.
— Спробуй поспати, а я поки перевірю комп’ютер, — промовляє вона.
— Ще чого.
Коли Сімоне й Кеннет заходять у кімнату Беньяміна, їм здається, що в ній ніколи ніхто не жив. Беньямін раптом виявляється десь страшенно далеко.
Сімоне стає зле. У шлунку хвилею піднімається страх. Вона кілька разів ковтає. На кухні сюрчить, свистить й бурмотить рація. Тут, у темряві, чатує смерть, мов чорна порожнеча, мов якась фатальна нестача, від якої Сімоне ніколи вже не зможе звільнитись.
Сімоне вмикає комп’ютер. Екран блимає, зітхнувши; загоряються лампочки, починають крутитися вентилятори, твердий диск посилає команди. Комп’ютер завантажується, лунає вітальний сигнал — здається, ніби до них повертається якась частинка Беньяміна.
Кеннет і Сімоне підсовують стільці й сідають. Сімоне клацає по маленькому зображенню з обличчям Беньяміна, щоб увійти в систему.
— А тепер, люба моя, діятимемо повільно й методично,— повідомляє Кеннет.— Почнемо з електронної пошти й...
Він замовкає, коли комп’ютер вимагає пароль до облікового запису користувача. Потім каже:
— Спробуй його ім’я.
Сімоне вводить «Беньямін», але в доступі відмовлено. Вводить «Аїда», потім ті самі імена задом наперед, а тоді обидва імені разом. Набирає «Барк», «Беньямін Барк», почервонівши, пробує «Сімоне» й «Сіксан», пробує «Ерік», потім імена музичних виконавців, яких полюбляв слухати Беньямін: «Секссміт», «Ане Брюн», «Рорі Галлахер», «Леннон», «Таунс Ван Зандт», «Боб Ділан».
— Так не піде, — каже Кеннет. — Треба покликати когось, хто відкоркує нам цей клятий комп’ютер.
Сімоне пробує ввести назви кількох фільмів й імена режисерів, про яких часто згадував Беньямін, але невдовзі припиняє спроби. Усе марно.
— Креслення вже мали б бути в нас, — бурчить Кеннет. — Зателефоную Чарлі й спитаю, що трапилось.
Обоє сіпаються, коли в двері квартири стукають. Сімоне виходить у коридор. Її серце гучно калатає, поки Кеннет іде у передпокій, щоб відчинити.
Стоїть світлий, як пісок, грудневий ранок. Температура плюсова. Кеннет і Сімоне їдуть у Тумбу, у квартал, де жив і ріс Юсеф Ек і де він у п’ятнадцять років перерізав майже всю свою сім’ю. Будинок ніяк не вирізняється на тлі інших: акуратний, нічого особливого. Якби не синьо-біла огороджувальна стрічка, нікому б не спало на думку, що кілька днів тому цей дім став місцем двох найжахливіших, найзатяжніших і найбезжальніших убивств у історії Швеції.
До пісочниці біля фасаду притулено велосипед із бічними коліщатками. Один кінець обмежувальної стрічки відклеюється і, підхоплений вітром, застрягає у поштовій скриньці навпроти. Кеннет, не зупиняючись, повільно проїжджає повз будинок. Сімоне, примружившись, дивиться у вікно. Місце здається геть покинутим, і в жодному з будинків у ряду не видно ознак життя. Вони проїжджають до кільцевого повороту, розвертаються і знов починають наближатися до місця злочину, аж раптом у Сімоне дзвонить телефон.
— Алло? — швидко відповідає вона й недовго слухає.— Щось трапилось?
Кеннет зупиняє машину, не заглушуючи мотор, але потім обертає ключ у замку запалювання, тягне стоянкове гальмо й вилазить із машини. Дістає із місткого багажника цвяходер, рулетку й ліхтарик. Зачиняючи багажник, чує, як Сімоне каже, що має йти.
— А сам як думаєш?! — кричить вона в телефон.
Кеннет чує її крізь вікна автівки, бачить її схвильоване обличчя, коли вона вилазить із пасажирського сидіння, тримаючи в руці креслення. Не кажучи ні слова, вони йдуть до білої хвіртки в низькому парканчику. Кеннет витягає із конверта ключ, підходить до дверей і відмикає їх. Перш ніж увійти, він обертається до Сімоне, дивиться на її рішуче обличчя й коротко киває їй.
У передпокої панує нудотний запах застояної крові. На якусь мить Сімоне відчуває, як у грудях здіймається жах: смердить солодкуватою гнилизною й фекаліями. Сімоне дивиться на Кеннета. Здається, батькові не страшно. Він тримається зосереджено й рухається обережно. Проходячи повз вітальню, Сімоне краєм ока помічає закривавлену стіну, страшенний хаос, жах, що здіймається від підлоги, кров на стеатитовому каміні.