Десь у будинку чується дивний тріск. Кеннет зупиняється мов укопаний, повільно дістає свій старий службовий пістолет, знімає його із запобіжника й перевіряє, чи на місці набій.
Знов чути якийсь звук — нерівномірний, важкий, не схожий на тупотіння кроків. Радше здається, ніби хтось повільно повзе по підлозі.
26
Ранок неділі тринадцяте грудня, день святої Люсії
Ерік прокидається у вузькому ліжку свого лікарняного кабінету. Панує глибока ніч. Він дивиться час на телефоні: майже третя. Приймає ще одну таблетку, і, тремтячи, лягає під ковдру. Його трусить, а потім усе накриває пітьма.
За кілька годин він прокидається зі страшенним головним болем. Випиває таблетку анальгетику, підходить до вікна й починає роздивлятися сумний фасад із сотнями вікон. Небо вже біліє, але всі вікна досі темні. Ерік схиляє голову, впирається носом у холодне скло й уявляє, ніби за кожним із цих вікон стоїть його двійник і дивиться на нього.
Він кладе мобільник на письмовий стіл і роздягається. У душовій кабінці пахне пластмасою й дезінфекційним засобом. Тепла вода ллється на голову, тече по шиї, краплі стукають по плексигласу.
Витершись, Ерік проводить рушником по дзеркалу, мочить обличчя й намазує піну для гоління. Трохи піни потрапляє в ніздрі, доводиться відпирхуватись. Поки Ерік голиться, запітніле дзеркало майже прояснюється — лишається тільки дедалі вужчий мутний овал посередині.
Ерік згадує слова Сімоне: у ніч перед тим, як Юсеф Ек утік із лікарні, двері їхньої квартири було відчинено. Сімоне щось розбудило, вона встала й зачинила їх. Але тієї ночі Юсеф був у лікарні. Хто ж тоді приходив до них? Ерік намагається зрозуміти, що сталося минулої ночі. Забагато питань без відповідей. Як Юсеф зумів пробратись у квартиру? Може, він просто стукав у двері, а Беньямін прокинувся й відчинив? Ерік уявляє собі, як хлопчики дивляться один на одного в слабкому світлі лампочки, що горить над сходовим блоком. Беньямін босий, зі скуйовдженим волоссям стоїть у дитячій піжамі і, кліпаючи заспаними очима, дивиться на старшого хлопчика. Вони майже схожі — тільки Юсеф убив своїх батьків і молодшу сестру, щойно зарізав скальпелем медсестру в лікарні й тяжко поранив людину на Північному цвинтарі.
— Ні, — каже собі Ерік. — Не так. Такого не могло статися.
Кому б удалося потрапити до них у квартиру, кому відчинив би Беньямін, кому він чи Сімоне довірили б ключі? Може, Беньямін чекав, що прийде Аїда? А може, вона й прийшла? Ерік каже собі, що мусить усе обдумати. Що, як у Юсефа був спільник, що допоміг йому з дверима; раптом Юсеф насправді збирався прийти ще першої ночі, але не зумів утекти з лікарні. Ось чому двері виявилися відчиненими: так було домовлено.
Ерік закінчує голитися, чистить зуби й бере зі стола телефон. Перевіряє час, а тоді набирає номер Йони.
— Доброго ранку, Еріку,— лунає у трубці хрипкий голос із фінським акцентом.
Вочевидь, комісар упізнав номер Еріка, побачивши його на дисплеї.
— Я вас розбудив?
— Ні.
— Вибачте, що знов телефоную, але...
Ерік кашляє.
— Щось трапилось? — запитує Йона.
— Ви ще не знайшли Юсефа?
— Нам треба поговорити із Сімоне, з’ясувати всі подробиці.
— Але ви не думаєте, що Беньяміна забрав Юсеф?
— Ні, не думаю. Але напевно сказати не можу. Я хочу оглянути квартиру, опитати сусідів, спробувати знайти свідків.
— Попросити Сімоне, щоб вона вам зателефонувала?
— Ні, дякую, в цьому немає потреби.
Крапля води зривається зі змішувача з неіржавної сталі й гулко падає в раковину. Комісар каже:
— Я досі вважаю, що вам слід погодитись на поліційну охорону.
— Я в Каролінській лікарні. Навряд чи Юсеф добровільно сюди повернеться.
— А Сімоне?
— Спитайте в неї. Може, вона передумала. Щоправда, у неї вже є захисник.
— Так-так, я чув про захисника, — весело відповідає комісар. — Мені, чесно кажучи, важко уявити собі, як це, коли твій тесть — Кеннет Стренг.
— Мені теж.
— Розумію, — сміється Йона, а тоді замовкає.
— А Юсеф не намагався втекти ще позавчора? — запитує Ерік.
— Ні, не думаю. Ніщо на це не вказує. А чому ви питаєте?
— Хтось тієї ночі відчинив наші двері, так само, як і вчора.
— Я майже впевнений, що втеча Юсефа зумовлена тим, що він дізнався, що ми вимагатимемо взяти його під варту. А дізнався він про це тільки вчора, — повільно каже Йона.
Ерік хитає головою, чухає великим пальцем над верхньою губою і зауважує, що шпалери в санітарній кімнаті нагадують сірий ламінат.
— Нічого не розумію, — зітхає він.
— А ви самі бачили, що двері були відчинені? — запитує Йона.
— Ні, це Сіксан... Сімоне вставала.
— У неї могла бути якась причина збрехати?
— Я про таке не думав.
— Можете не відповідати одразу.
Ерік дивиться у дзеркало, просто собі у вічі, знов розмірковуючи: припустімо, Юсеф мав спільника, який мусив підготувати викрадення — можливо, Юсеф просто послав його перевірити, чи підходить дублікат ключа до дверей. Отже, спільникові треба було лише переконатися, що ключ підходить, але він вирішив піти далі й проник у квартиру. Не втримався від того, щоб прокрастись усередину й поглянути на сплячу сім’ю. Відчуття влади над життями людей тішило його; у нього виникло непереборне бажання покепкувати з них, і він відчинив дверцята холодильника й морозильника. Імовірно, розповів про це Юсефу, описав свій візит, розказав, як розміщено кімнати і хто де спить.
«Це могло б пояснити, чому Юсеф мене не знайшов, — думає Ерік. — Першої ночі я спав, як зазвичай, у ліжку поряд із Сімоне».
— А Евелін у середу була в будівлі поліції? — запитує він.
— Так.
— Весь день і всю ніч?
— Так.
— І вона досі там?
— Ні, її перевезли в одну з наших квартир. Але в неї там подвійна охорона.
— Вона з ким-небудь контактувала?
— Ви ж розумієте, поліціянтам треба просто дати робити свою справу, — каже Йона.
— А я просто роблю свою, — тихо відповідає Ерік. — Я хотів би поговорити з Евелін.
— Що ви хочете в неї спитати?
— Чи має Юсеф друзів або знайомих, які могли б йому допомогти?
— Я можу сам у неї це спитати.
— Може, вона знає, хто міг бути спільником Юсефа, знає його друзів, знає, де вони живуть.
Йона зітхає, а тоді пояснює:
— Ви ж розумієте, що я не можу дозволити вам проводити приватне розслідування, Еріку, навіть якщо сам вважаю, що воно було б доречним.
— Дозвольте мені бути присутнім під час вашої розмови з Евелін. Я багато років працюю з людьми, які зазнали травм, і...
Обидва на кілька секунд замовкають.
— Зустрінемось за годину біля входу в Головне поліційне управління, — нарешті пропонує Йона.
— Я буду десь за двадцять хвилин.
— Гаразд, отже, за двадцять хвилин, — закінчує розмову комісар.
Ні про що не думаючи, Ерік підходить до письмового стола й висуває верхній ящик. Серед ручок, гумок і скріпок валяються кілька блістерів із таблетками. Ерік вичавлює у долоню три різні таблетки й ковтає їх.
Він вирішує, що треба попередити Даніеллу про свою відсутність на ранкових зборах, але потім забуває. Виходить із кабінету й квапливо крокує до їдальні. Випиває чашку кави, стоячи перед акваріумом і стежачи за зграйкою рибок-неонів, що з цікавістю шастають навколо пластмасового корабельного остова, а потім загортає бутерброд у кілька паперових серветок і засовує собі в кишеню.
Спускаючись ліфтом на перший поверх, Ерік бачить себе в дзеркалі, зазирає у власні блискучі від вологи очі. Вираз обличчя втомлений, майже відсутній. Ерік роздивляється своє відображення й думає про смоктання в шлунку, яке відчуває людина, що падає з великої висоти,— майже збудливе, та водночас тісно пов’язане з безпорадністю. Ерік геть зовсім знесилився, але таблетки, здається, підносять й утримують його на тому рівні дійсності, де все має різкі й світлі обриси. «Ще трохи протримаюсь,— думає він. — Треба тільки зібратись і знайти Беньяміна, а тоді все може котитися під три чорти».